Скоро настане вересень. Цей час належить тим, хто любить хокей. Початок нашого року.
Фатіма й Анн-Катрін закінчують свої робочі зміни. Усі лікарі, які проходять повз них, обговорюють лише хокей. Місцева газета з’ясувала, що існує «новий таємничий спонсор», який врятує «Бйорнстад-Хокей», і тепер це найбільша тема для розмов як у Бйорнстаді, так і в Геді. «Ото буде СЕЗОН!» — вигукує одна медсестра в кімнаті для відпочинку, але з нею одразу ж не погоджується медсестра з іншого табору: «Краще б цей спонсор підтримав Гед! Наша комуна замала, щоб мати дві хокейні команди». «Ще чого! То закривайте собі „ГЕД“, ви ж не виживете без грошей платників податків!» — відгаркується ще одна жінка.
На початку це просто дружня суперечка, але Фатіма й Анн-Катрін достатньо довго стежили за хокеєм у цих двох містах, щоби знати, що скоро розмови переростуть у справжні конфлікти, і не лише в лікарні, а всюди. Усі найкращі й найгірші почуття між людьми вибухнуть, коли Бйорнстад і Гед зустрінуться в поєдинку. В цих краях спорт є чимось значно більшим за просто спорт. Особливо у цьому сезоні.
Коли Фатіма й Анн-Катрін, завершивши свої зміни, виходять з лікарні, на стоянці на них чекає чоловік у спортивній куртці.
— Петере? Що ти тут робиш? — ще здалеку дивується Анн-Катрін, помітивши спортивного директора «Бйорнстад-Хокею».
— Я повинен у вас дещо попросити, — каже Петер.
— І що ж? — запитує Анн-Катрін.
— Ваших синів.
Фатіма й Анн-Катрін спершу заходяться сміхом, але потім розуміють, що він не жартує.
— Петере, ти добре почуваєшся? — стривожено запитує Фатіма.
Він серйозно киває.
— Напевно, ви вже чули, що в нас є нова тренерка. І вона хоче сформувати команду… опираючись на ваших хлопців.
Анн-Катрін прислухається до Петерового тону і перепитує:
— І ти не вважаєш, що це добра ідея?
Кутики губ у Петера піднімаються, але погляд потуплений.
— Я завжди намагався створювати хокейний клуб, який би був… чимось більшим за просто хокейний клуб. Хотів, щоб у ньому виховували не лише хокеїстів, але й чоловіків. Я не прагнув, щоб перемога вважалася найважливішим результатом. Але… тепер у нас є новий спонсор. І якщо ми не переможемо в цьому сезоні… якщо не розіб’ємо «Гед» і не піднімемося у вищий дивізіон… тоді я навіть не знаю, чи наступного року наш клуб буде існувати.
— Тоді кажи, що тобі потрібно, — нетерпляче вимагає Анн-Катрін.
Груди в Петера піднімаються й опускаються.
— Боюся, що в цьому році клуб буде вимагати від ваших синів більше, ніж дасть їм натомість.
— Як це? — не розуміє Фатіма.
Петер повертається до неї:
— Нещодавно Амат зупинив мене на трасі. Запитав, чи буде він грати в юніорській команді, а я… я повівся з ним по-свинськи…
— Усі ми часом поводимося по-свинськи, ти нічим не гірший, — усміхається Фатіма.
Петер перебиває її:
— Фатімо, Амат запитав про юніорську команду, але… Господи, в команді юніорів він нам не потрібен. Ми хочемо, щоб він грав в основній команді!
Фатіма сковтує слину.
— Тобто… з тими всіма дорослими?
Петер не приховує від неї правди:
— Йому поставлять нечувані вимоги. І старші гравці будуть зганятися на ньому особливо жорстко. Через таке ламались уже немало гравців. Бути наймолодшим у команді… серед чоловіків… він опиниться в нелегкому становищі.
У Фатіми нещадний погляд.
— Ніхто не обіцяв моєму синові, що буде легко.
Петер зніяковіло проводить долонею по зарослому щетиною підборідді.
— Я мав би сказати Аматові, що моя донька і я в боргу перед ним, і ми дуже вдячні за те, що він прийшов на збори і сказав правду…
Фатіма хитає головою.
— Подяку від тебе він може прийняти, але Майя перед ним нічим не завинила. Це ми повинні просити в неї вибачення, усе наше місто. А щодо мого сина, то він просто хоче грати в хокей. І буде грати там, де ти даси йому таку можливість.