На вулиці ще тепло, коли у бйорнстадській школі починається осінній семестр. Світить сонце, хмари пливуть легко й високо, оманлива температура ще переконує носити короткий рукав і не забирати садових меблів, але ті, хто живуть тут усе життя, вже передчувають зиму. Ще трохи — і холоднеча заморозить озера, полетять сніжинки, важкі, як кухонні прихватки, і на місто опуститься темрява, ніби на нього, підкравшись, напав розлючений велетень і запхав усі будинки в чорний мішок, щоб тримати їх, як модельку залізниці, у таємному закутку в себе в підвалі.
Здається, ніби у Бйорнстаді кожен рік закінчується в серпні — можливо, саме тому тут так легко полюбити спорт, який починається у вересні. На деревах перед будівлею школи хтось повісив зелені прапори. Одним цей вчинок здається безневинним, а для інших це стало провокацією.
Ця історія починається не тут. Але з цього моменту все тільки погіршиться.
Ана і Майя зупиняються метрів за сто від школи, вони глибоко дихають і тримаються за руки. Ціле літо дівчата почувалися вільними, але школа — це інший вид острова, не з тих, де можна сховатися разом з найкращою подругою, а той, до якого неохоче допливаєш після жахливого нещастя. Тут усі учні — ніби потерпілі після кораблетрощі, ніхто з них не обирав собі такого товариства, всі намагаються просто протриматися до кінця семестру, а потім буде змога звідси вибратися.
— Ти справді вважаєш, що мені не треба прихопити з собою рушницю? — запитує Ана.
Майя заходиться сміхом.
— Справді.
— Я не буду ні в кого стріляти. Ну, принаймні багато стріляти не буду, — обіцяє Ана.
— Якщо хтось зробить дурницю, ти можеш підсипати проносного в молочний автомат у їдальні, — поступається Майя.
— І викрутити всі лампочки в туалеті, а унітази затягнути харчовою плівкою, — киває Ана.
— Яка ж ти хвора, — регоче Майя.
— Не дозволяй тим сволотам бачити, як ти плачеш, — шепоче Ана.
— Ніколи в житті, — відповідає Майя.
Дівчата рушають до школи, пліч-о-пліч. Чужі погляди хльостають їх по шкірі, мовчанка тисне на скроні, але вони йдуть, розправивши плечі. Двоє — проти цілого світу. До Майїної шафки — відстань не більше п’ятдесяти метрів, але їм ніколи не доведеться пережити переляк, більший за сьогоднішній. Дві юні жінки крокують шкільним коридором, повним перешіптувань, і жодного разу не опускають погляду, тому що їм доводилося бачити ще й не таке паскудство.
Вільям Лют суне коридором, оточений чотирма товаришами з команди. Він, можливо, не мав наміру шукати ворогів, можливо, повернув за кут і наштовхнувся на Бубу справді цілком випадково. Але бійка починається миттєво, якось незграбно й інстинктивно, коли в тісному коридорі ці молоді чоловіки починають звиватися так, ніби влетіли прямісінько у бджолиний рій. Навесні, після того як Амат прийшов на зустріч на льодовій арені й засвідчив, що Кевін зґвалтував Майю, деякі з тих хлопців уночі пішли в Низину, щоб його покарати. З ними йшов і Бубу, але в останню мить вирішив перейти на інший бік. Якби він не прийняв на себе незліченні удари, рятуючи свого нового друга, ті хлопці, мабуть, забили б Амата до смерті. Але їхня бійка ще не закінчилася.
І зараз хтось штовхає Бубу, аж він падає навзнак просто в коридорі, піднімається крик, але Лют і його дружки замовкають так само раптово, як і почали. За пару метрів позаду Бубу, який розпластався на підлозі, видно Беньї. Він нічого не каже, просто стоїть, напівзаплющивши очі, з розпатланим волоссям, начебто хлопці почали бійку біля лавки, під якою він ночував. Руки в кишенях, викличний погляд, він настільки впевнений в ефекті своєї появи, що навіть не мусить виражати загрозу.
— То що, Люте, ми одразу перейдемо до справи чи хочеш почекати на інших своїх дружбанів? — запитує Беньї таким тоном, ніби просто цікавиться, чи Вільямові Люту взяти середню або велику колу до гамбурґ-меню.
Лютові друзі косяться на нього, очікуючи вказівок. Лют зустрічається поглядом із Беньї, але довго не витримує. Він випльовує з себе образливі слова, але навіть після цього не може охолонути і бурмоче:
— Ну й валіть, ми вмажемо вам на льоду. Щасти з вашою кінченою лесбі-тренеркою! Вам якраз пасує! Ви однаково завжди грали як шльондри!
Беньї стає на пальці, Лют відхиляється на п’яти. Коли коридором до них підбігають учителі, Лют якось занадто охоче піднімає руки і вдає, що йде тільки через них. А Беньї далі стоїть на місці, не опускаючи погляду, і всі, хто зараз дивляться на нього, знають, що це означає в шкільному розподілі сил.
Одним із тих, хто спостерігав особливо уважно, був Лео Андерссон.