Бубу починає реготати. Цаккель запихає кулаки в кишені й тихо дає йому пораду:
— Бубу, ти повинен приносити користь команді. Тоді тебе будуть поважати.
Цаккель виходить, не чекаючи наступних запитань. А Бубу тепер щоночі лежатиме без сну, думаючи, що ж вона мала на увазі.
Дорогою додому він заходить до крамниці. Купує піну для гоління, щоб не засмучувати свого старого. Кабан, побачивши у передпокої зіпсовані черевики, міцно обіймає сина. Таке буває нечасто.
21
Суне, розгойдуючись, повільно йде льодовою ареною, тяжко втягуючи носом повітря. Кожної секунди він сумує за своєю роботою тренера, але зараз йому ледве стає сили піднятися на трибуни. Хокей молодшає, а всі його учасники старіють, і коли з ними покінчено, він викидає їх геть без жодного сентименту. Саме тому хокей далі живе і розвивається, заради нових поколінь.
— Цаккель! — задихаючись, гукає Суне, помітивши жінку, яка перейняла його роботу.
— Так? — відповідає вона, виходячи з роздягальні.
— Які відчуття від тренування?
— «Відчуття»? — перепитує Цаккель, ніби це незнайоме для неї слово.
Суне прихиляється до стіни й ледь усміхається.
— Я маю на увазі… непросто бути хокейним тренером у цьому місті. Особливо, якщо тренер… ну, розумієш.
Суне має на увазі «якщо тренер — жінка». Цаккель відповідає:
— Бути хокейним тренером усюди непросто.
Суне співчутливо киває.
— Я чув, що один із гравців показав тобі своє… свій… статевий орган.
— Не зовсім, — відрубує Цаккель.
Суне спантеличено покашлює.
— Він… не зовсім… показав?
— То був не зовсім статевий орган, — уточнює Цаккель, відмірюючи відстань між великим і вказівним пальцями.
— Ет, такі вони вже є… сама знаєш, ті хлопчиська, вони часом можуть… — Суне робить спробу щось пояснити, опустивши погляд на коліна.
Цаккель дратується.
— І звідки ви дізналися, що хтось показав мені статевий орган?
Суне помилково сприймає роздратування Цаккель за свідчення, що її образили.
— Якщо хочеш, я поговорю з хлопцями, я розумію, що це тебе образило, але…
— Ні, ви не будете говорити з моїми гравцями. Це МОЯ справа — вести з ними розмови. І єдина людина, яка може вирішувати, образилася я чи ні, — це я сама.
Суне піднімає брову.
— А тебе, я так бачу, нечасто вдасться образити?
— Образа — це просто почуття.
Цаккель має такий вигляд, ніби говорить про якийсь інвентар. Суне запихає руки в кишені й бурмоче:
— Бути тренером у Бйорнстаді нелегко. Особливо коли справи погіршуються. Повір мені, я виконував цю роботу все своє життя, поки ти не зайняла моє місце. У цьому місті є люди, яким не сподобається хокейний тренер, якщо він… має такий вигляд, як у тебе.
Старий чоловік дивиться глибоко в очі Елісабет, він бачить у ній одну рису, якої завжди бракувало йому самому: їй на це байдуже. А от Суне в глибині душі завжди всім переймався. Він хотів, щоб його любили хокеїсти, вболівальники, чортові завсідники й завсідниці «Хутра». Усе місто. А Елісабет Цаккель не боїться, що про неї подумають, тому що знає те, що відомо всім успішним тренерам: її стануть любити, коли вона переможе.
— Я йду повечеряти, — каже Цаккель, без натяку на приязнь або на недоброзичливість.
Суне киває. Знов усміхається. І на прощання ділиться з нею ще однією думкою:
— Пам’ятаєш ту малу дівчинку, Алісію? Вона забивала шайби у мене в саду. Сьогодні Алісія приходила на льодову арену, сім разів. Утікала з дитячого садка, щоб подивитися на тренування основної команди. Я відводив її назад до садка, а вона знову тікала. Тепер буде бігати сюди цілу осінь.
— Хіба дітей не можна замкнути? — дивується Цаккель.
Напевно, вона не до кінця розуміє, який символізм Суне намагається вкласти у сказане, тож йому доводиться пояснювати:
— Діти, коли виростають, сприймають певні речі як належне. Побачивши, як ти тренуєш основну команду, Алісія буде вважати, що жінки так і поводяться. Коли вона стане достатньо дорослою, щоб грати в основній команді, жінок-тренерів, можливо, вже не буде. Будуть просто… хокейні тренери.
Для Суне це має значення. Велике значення. Він не знає, чи важливо це для Елісабет Цаккель — якщо чесно, не виглядає на те, бо по обличчю хокейної тренерки зрозуміло хіба, що вона хоче піти повечеряти. Але голод — це теж відчуття, хай там як.
Цаккель уже виходить крізь двері, але раптом у її очах щось зблискує, щось, чим вона переймається, і тренерка запитує:
— Як справи з моїм воротарем? З тим Відаром?