— Я поговорю з його братом, — киває Суне.
— Хіба ти не обіцяв, що Петер поговорить із сестрами Беньяміна Овіча? — цікавиться Цаккель.
— Так, а в чому справа? — здивовано запитує Суне.
— Чому ж тоді Беньямін не прийшов сьогодні на тренування?
— Не прийшов? — вигукує Суне.
Він навіть подумати не міг, що Беньї не з’явиться на тренування. Не лише діти сприймають певні речі як належне.
У будиночку на кемпінгу сидить чоловік у синій сорочці-поло. Йому потрібно підготуватися до лекцій — щоб стати викладачем, він вчився кілька років, але зараз нічого не може зробити. Він просто сидить на невеликій кухні, поклавши перед собою на стіл книжку з філософії, втупившись у вікно, і сподівається побачити молодого хлопця з сумними очима і дикою душею. Але Беньї не приходить. Він зник. Сьогодні вчитель подивився Беньї в очі й сказав, що той був помилкою, хоча помилився таки вчитель.
Усі в цьому місті знають, що Беньї небезпечний, що він може вдарити сильніше за інших. Але мало хто розуміє, що всередині нього відбувається те саме — він щосили б’є самого себе, весь час. Просто в серце.
У будинку мами Овіч одна з сестер, Ґабі, заходить до кімнати Беньї. Двійко дітлахів Ґабі бавляться «леґо», розкиданим по всій підлозі. Про свого молодшого брата Ґабі може сказати багато міцних словечок, але в цілому світі не знайти кращого дядька, ніж він. Коли її діти виростуть, вони скажуть, що ця кімната в бабусиному будинку, кімната їхнього дядька, була найбезпечнішим місцем у цілому Всесвіті. Тут їх ніколи не могло досягнути зло — воно б не наважилося, тому що їхній дядько завжди захищав племінників від усього та усіх. Якось один із малих сказав Ґабі: «Мамо! У дядьковій шафі живуть привиди, вони ховаються там, тому що бояться дядька!».
Ґабі усміхається і вже виходить із кімнати, аж раптом її вражає здогадка. Крутнувшись до дітей, вона запитує:
— Звідки ви взяли «леґо»?
— Воно було в пакеті, — безтурботно відповідають діти.
— У якому пакеті?
Діти починають хникати, ніби їх звинуватили в крадіжці:
— У пакеті на дядьковому ліжку! Мамо, там були написані наші імена! Це для нас!
І в цю мить хтось дзвонить у двері. Ґабі йде відчинити. Не йде — а біжить.
Відчиняє Адрі, старша сестра. Перед нею стоїть Амат, друг Беньї з хокейної команди. Він наче спокійний, але лише доти, поки не бачить, як стривожилася Адрі, а вона миттю все розуміє.
— Беньї вдома? — запитує Амат, хоча вже знає відповідь.
— От чорт… — вигукує Адрі.
Через передпокій до них біжить Ґабі з криком:
— Беньї залишив дітям подарунки!
Амат нервово прокашлюється.
— Його не було на тренуванні. Я просто хотів перевірити, чи все гаразд!
Останні слова він кричить услід Адрі. Вона вже промчала повз нього в напрямку лісу.
Часом бувало, що Беньї забивав на тренування, але такого ніколи не траплялося на першому тренуванні восени. Його ногам занадто бракувало льоду, рукам — ключки, мозкові — польоту. Він би не пропустив шанс пограти сьогодні, не цього року, коли «Бйорнстад» має зустрітися з «Гедом» у першому поєдинку серії. Щось тут не так.
Рамона стоїть за барною стійкою, як завжди, і намагається якомога менше розхитуватися емоційно. Вона бачила це місто в час його розквіту, але останні роки могла спостерігати, як йому добряче дістається від життя. Люди в Бйорнстаді вміють працювати, але для цього їм потрібна робота. Вони вміють битися, але для цього їм треба знати, за що йде боротьба.
Єдине, що можна знати напевне: у всіх містах, великих і малих, живуть зламані люди. Місце нічим тут не завинило, це саме життя — воно може нас зламати. І тоді легко потрапити до бару, а всі барні стійки можуть швидко перетворитися на місця суму. Той, кому більше нема за що втриматися, може міцно вчепитися за склянку, той, хто втомився падати, може заховатися на дні пляшки, тому що коли ти на дні, то далеко вже не впадеш.
Рамона бачила, як крихкі люди заходять сюди і виходять звідси, хтось із них рухався далі, хтось — котився вниз. Для одних усе налагоджувалося, а для інших, як-от для Алана Овіча, дорога вела в ліс.
Рамона вже багато прожила, щоб не стрибати до стелі від успіху та не закопувати себе через невдачі, але навіть їй зрозуміло, що цієї осені буде дуже легко пов’язати невиправдано великі сподівання з хокейною командою. Спорт не є реальністю, і коли реальність розвалюється до бісової матері, нам потрібні казки, тому що вони дають нам відчуття, що коли ми просто станемо найкращими в чомусь, нам, можливо, вдасться змінити й усе інше.