Але Рамона дідька лисого щось у цьому розуміє. Будуть нарешті зміни? Чи ми просто призвичаїмося?
Останнє, що зробив Алан Овіч перед тим, як узяти рушницю і піти в ліс, — залишив подарунки своїм дітям, на кожному ліжку. Ніхто не знає, чому людині спадає на думку таке зробити, але, можливо, Алан Овіч сподівався, що таким його запам’ятають діти. Що він зайде якомога глибше в ліс, щоб його діти думали, ніби він просто покинув їх, щоб вони могли нафантазувати, ніби їхній тато насправді був таємним агентом, якого викликали для виконання страшенно секретного завдання, або що тато — астронавт, який злетів у космос. Можливо, він сподівався, що його діти, попри все, ще матимуть дитинство.
Але цього не сталося. Адрі, його найстарша донька, ніколи не вміла пояснити, яким чином дізнавалася, де був батько. Вона просто відчувала, куди він ішов. Може, тому її люблять собаки — вона має загострену здатність відчувати те, чого не помічають нормальні люди. Адрі ніколи не гукала «тату!», пробираючись між деревами, бо діти мисливців такого не роблять, вони розуміють, що в лісі всі чоловіки є для когось татами, тому, якщо хочеш натрапити на свого тата, треба гукати його ім’я — так, наче ти для нього просто якийсь знайомий. Адрі ніколи не була просто знайомою — хто б сумнівався, вона вже від народження мала в собі щось Аланове. Він міг дуже далеко заглибитися в ліс, але донька щоразу його знаходила.
Паб може бути похмурим місцем, та й загалом життя завжди дає нам більше приводів для суму, ніж для святкування, більше поминальних чарок, аніж келихів за повінчаних. Але Рамона знає, що паб може перетворюватися на дещо інше, щось регулярне, якимись малими тріщинами в каменюках, що їх носять у грудях люди. Паб не мусить завжди бути найкращим місцем на світі, але й найгіршим йому теж бути ні до чого.
Останні тижні були наповнені чутками. Говорили, що фабрику збираються продати, а Бйорнстад — із тих містечок, які достатньо загартовані подібними закриттями, щоб розуміти, що насправді може йтися навіть про банкрутство. Легко називати таке ставлення «цинічним», але цинізм — лише хімічна реакція в достатньо концентрованому відчаї. Тепер про безробіття говорять не тільки молоді чоловіки з «Хутра» — хвилюватися починають усі. В маленькому містечку втрата роботодавця — це стихійне лихо, кожен матиме когось із знайомих, які постраждають, а врешті ним можеш виявитися ти.
Легко називати мешканців «параноїками», якщо вони торочать, що політики просто скеровують усі ресурси до Геда, що їм плювати, чи переживе ситуацію в Бйорнстаді ще хоч одне покоління, але в параної найгірше те, що єдиний спосіб довести свою непараноїдальність — це продемонструвати, що ти таки мав рацію.
Є діти, які ніколи не зможуть остаточно звільнитися від своїх батьків, вони йдуть за їхнім компасом, вони дивляться на світ їхніми очима. Коли стаються жахливі речі, більшість людей стають хвилями, але є й такі, хто перетворюється на скелю. Хвилі накочуються й відступають одночасно з поривами вітру, а скелі просто приймають удари, непохитно очікуючи, коли перейде буря.
Адрі була ще дитиною, але вона забрала від тата рушницю і сіла на пеньок, тримаючи його руку в своїй. Можливо, через шок, а може, це було усвідомлене прощання — і з батьком, і з собою. Після того Адрі стала іншою. Коли вона встала й рушила лісом назад до Бйорнстада, то не кричала панічно, кличучи на допомогу, а цілеспрямовано зайшла додому до найкращих і найсильніших мисливців, щоб вони допомогли їй перенести тіло. Коли мама, ридаючи, падала на підлогу в передпокої, Адрі підтримала її, тому що вона вже виплакала свої сльози. Вона була готова стати скелею. І з того дня на скелю й перетворилася.
Катя і Ґабі були маминими дітьми, а от Адрі й Беньї — дітьми Алана Овіча. Творцями конфліктів і зачинателями воєн. Тому з того часу щоразу, коли Адрі рушає до лісу на пошуки свого молодшого брата, вона знає, що знайде його — немов він під шкірою носить магніти. Адрі за це не боїться. Вона боїться, що Беньї буде мертвим, і так щоразу. Молодші брати ніколи не розуміють, на що наражають своїх старших сестер і як ті почуваються. Тривога, захована за рогівкою, слова, заховані за іншими словами, ключі від шафи зі зброєю, заховані під подушку, поки триває ніч.
Беньї не сидів на дереві. Він лежав на землі.
Елісабет Цаккель заходить у «Хутро». Час повечеряти вже давно минув, але коли вона всідається в кутку, Рамона подає їй велику тарілку картоплі — ще до того, як вона встигає зробити замовлення.