Кажуть, що бути лідером — це ухвалювати складні рішення, неприємні й непопулярні. «Роби свою справу» — ось що постійно доводиться чути лідерам. Нездійсненне завдання — тому що лідер може вести за собою лише доти, доки за ним ідуть, а реакція людей на лідерство завжди однакова: якщо твої рішення мене влаштовують — ти справедливий лідер, якщо ті самі рішення мені шкодять — тоді ти тиран. Тому що правда про середньостатистичних людей така ж проста, як і нестерпна: ми рідко прагнемо того, що буде добрим для всіх. Частіше ми хочемо отримати те, що добре для нас.
Петерова голова важка від роздумів, він вимикає комп’ютер у себе в кабінеті, ставить теки на полицю й спускається сходами до льодової арени. Всідається на трибуні зі стоячими місцями, з коротшого боку. Трохи далі займається прибиранням Фатіма, Петер махає їй, але вона лише ледь киває у відповідь. Фатіма не хоче привертати до себе уваги, вона поспішає закінчити прибирання до початку тренування основної команди, щоб Амату не було соромно перед товаришами з команди. Так, ніби цей хлопець коли-небудь соромився мами, думає собі Петер.
Фатіма більше за Петера відповідає стереотипу «бйорнстадського мешканця»: вона мовчазна, горда, працьовита і категорично не толерує пустої балаканини. На початку літа, коли кошти на рахунку клубу було вичерпано, Петер зрозумів, що Фатіма не отримала зарплату, але на його телефонний дзвінок вона лише сказала: «Не хвилюйся. Ми з Аматом упораємося». Петер знав, що інколи наприкінці місяця Амату доводиться збирати пластянки і пляшки, щоб здавати їх на переробку, тому він сказав, подавлений прикрим становищем: «Ти не залишишся без зарплати, клуб несе відповідальність за…» Але Фатіма обірвала його: «Клуб? Це також і мій клуб. Клуб мого хлопчика. І ми впораємося». На таке здатна особлива людина. І на таке заслуговує особливий клуб.
Зараз уже осінь, Фатіма отримала зарплату. Петер теж. З самого ранку він намагався оплатити рахунки через інтернет, але комп’ютер зависав, тому Петер зателефонував до банку. Чоловічий голос у слухавці здивовано відповів: «Ці рахунки вже оплачені». Не просто один рахунок. А всі. Річард Тео приходив не з порожніми обіцянками, спонсор уже вкладає гроші, хоча пресконференція ще не відбулася. Петер врятує свій клуб. Тоді чому його роздирає такий пекельний страх?
Почалися тренування основної команди. Усі, хто внизу, на майданчику, сприймають як належне, що на льодовій арені вмикаються лампи, що всі отримують зарплату, що сюди сходиться публіка. У хокеї гроші — це завжди щось, що просто повинно бути. У цьому спорті ми ніколи по-справжньому не дорослішаємо, на майданчику ми залишаємося тими ж дітьми, які просто хочуть грати: шайба, товариші по команді, лампи увімкнено! Поїхали!
А от Петер знає ціну. Він на ній сидить. Це просто дерево і метал, затоптані пакетики снюсу, розхитані перила. Але ця трибуна зі стоячими місцями аж гуде, коли на ній стрибають чоловіки в чорних куртках, а коли вони співають — стеля стає вищою від їхніх вигуків. «Ми ведмеді, ми ведмеді, ми ведмеді, з Бйорнстада ведмеді! МИ… ВЕДМЕДІ! МИ…»
Це — могутня стіна в тебе за спиною, якщо все йде добре, і люта сила, якій страшно протистояти, — коли щось не так. Ніхто за всі роки існування клубу не критикував «Групу» більше, ніж Петер. Коли вони влаштовували бійки, він намагався встановити в льодовій арені камери спостереження, а коли високооплачувані гравці, які показали низькі результати, раптом хотіли розірвати контракт, Петер намагався довести, що їм погрожували хлопці Теему. Роками чоловіки в піджаках, стоячи на засіданнях правління, кричали до Петера, що він «провокує без жодної причини», хоча насправді варто було визнати, що їм теж страшно. Вони дозволяли «Групі» насильством тримати це місто у своїй владі, поки це було на користь самим «піджакам». Але що тепер? Тепер Петер має можливість нарешті усунути «Групу», але він вагається. Чому? Бо відчуває, що в боргу перед ними, тому що вони проголосували за збереження його на посаді в клубі? Чи тому, що він — боягуз? Чи справа в Річарді Тео, і Петер просто боїться, що в результаті змінить вплив бандитів на вплив політика? Хтозна, що гірше — татуювання на шиї чи краватка?
За перший рік Петерової роботи спортивним директором Міра часто нагадувала йому, що «ми не та сім’я, яка уникає бою». Вона завжди була товстошкірою — у цієї запальної адвокатки були більші задатки на перемогу, ніж у дипломатичного спортивного директора. Але саме зараз Петер прагне бою, а от Міра вагається. Можливо, Річард Тео має рацію: Петер, мабуть, просто наївний. Світ складно влаштований, а йому хочеться, щоб усе було просто.