Дівчата далеко забігли. Вони можуть більше, ніж думали. Але раптом зупиняються неподалік від будинку Ани, біля бігової доріжки, яка опоясує Височину. Тут — найосвітленіша частинка дороги в цілому Бйорнстаді, але йдеться не про це. Саме в цьому місці Майя приставила рушницю до Кевінової голови.
Майя глибоко дихає. Вона не здатна змусити себе зробити ще хоч крок. Ана, заспокоюючи її, кладе свою долоню на руку Майї.
— Завтра спробуємо ще раз.
Майя киває. Вони йдуть додому до Ани. Уже перед дверима Майя переконує подругу, що з нею все гаразд, хоч це й не так, і запевняє, що сама піде додому, тому що Ана так старається, щоб усе стало як раніше, а Майя більше не може її розчаровувати.
Але залишившись сама, Майя сідає на пеньок і вибухає плачем. Вона надсилає мамі смс-ку: «Можеш приїхати по мене? Будь ласка».
Ще жодна мама — ні в цих лісах, ані деінде — не мчала так швидко на автомобілі.
Ніхто не здатен точно сказати, звідки береться насильство, і саме тому той, хто так легко починає бійку, може мати відчуття, що для цього завжди є справедлива причина. «Не треба було мене провокувати». «Ти ж знаєш, як я можу розлютитися». «Ти сам у цьому винен, так тобі й треба, ти ж сам напросився!»
Лео Андерссону дванадцять років, у нього ще не було дівчини. Коли в шкільному коридорі біля шафок до нього підходить на два роки старша дівчинка, Лео відчуває таке гостре сп’яніння, якого потім ніколи не матиме змоги пережити знову.
— Я бачила тебе на пляжі, коли ти виступив проти Вільяма Люта. Ти такий сміливий! — усміхається дівчинка.
Лео мусить міцно триматися за дверцята шафки, коли вона йде. За обідом дівчинка підсідає за столик Лео. А коли в нього закінчується останній урок, вона раптом з’являється перед ним у коридорі й запитує, чи не хоче він провести її додому.
Як правило, після уроків по Лео приїжджає хтось із батьків, щоби вчасно підкинути його на тренування. Але останнім часом мама з татом живуть кожне у своєму світі, а Лео цієї осені однаково не має планів грати в хокей. Тепер йому хочеться стати кимось іншим, він іще не знає ким, але коли та дівчинка дивиться на нього, Лео думає собі: «Я хочу бути тим, кого вона вважає сміливим». І він надсилає батькам смс-ки, що збирається в гості до одного друга; однаково їм стане тільки легше від того, що не потрібно забирати його зі школи.
Дівчинка і Лео рушають дорогою через тунель, який прокладено під великою трасою, що йде між школою і житловим районом на іншому боці. Зробивши глибокий вдих, Лео наважується протягнути долоню і взяти дівчинку за руку. В тунелі темно, дівчинка висмикує долоню з його пальців і кидається бігти. Лео здивовано дивиться, як вона біжить геть, її кросівки лопотять по асфальту. А тоді до цього звуку додається ще один — від інших пар взуття. У темряві, з різних боків наростає гупання інших ніг. Серед тих, хто біжить, є старший брат дівчини. Лео не помітив червоної футболки в неї під курткою.
Комуна викопала цей тунель багато років тому, після наполегливого тиску батьківських груп, які вважали, що дітям не варто переходити трасу з активним рухом. Цей тунель мав захищати дітей. А зараз він перетворився на пастку.
Коли Міра приїздить забрати доньку, та вдає, що все вже добре. Майя тепер майстерно володіє цим умінням. Вона пояснює, що підвернула ногу, коли бігала разом з Аною, і Міра радіє. Радіє! Тому що підвернути ногу — це ж так нормально. Це щось дуже звичне в житті, коли тобі шістнадцять років.
— То що будемо робити? Може, поїдемо в Гед, вип’ємо кави? — пропонує Міра.
Як мама підлітків Міра пройшла багаторічне тренування відмовами, тому в неї мало не вистрибує з грудей серце, коли донька дивує її відповіддю:
— Окей.
Вони п’ють каву Розмовляють. Навіть сміються, наче все як завжди. І звичайно, Міра сама все псує. Тому що вона мусить запитати:
— Як там… терапія? Тобто… як там психолог? Не знаю, яка між ними різниця, просто… я знаю, що ти не хочеш говорити з татом чи зі мною, але я просто хотіла сказати, що ти завжди… можеш…
Майя помішує ложечкою свою каву. За годинниковою стрілкою і проти годинникової стрілки, по черзі.
— Мамо, все окей. Я в порядку.
Мірі так хочеться в це вірити! Вона продовжує, намагаючись не видати тремтіння в голосі:
— Ми з твоїм татом поговорили… Я візьму трохи менше робочих годин і зможу більше бувати вдома…
— Для чого це? — вигукує Майя.
Міра має розгублений вигляд.
— Я думала, ти зрадієш! Якщо я більше… буду вдома.