- Слухай, Ринате, - сказала я, - облиш. Ти пробач, я не хотіла тебе грузити своїми проблемами. Давай я піду, розберуся з ними, а потім зайду до тебе. Нормально поговоримо…
Я піднялася, збираючись якнайшвидше втекти, аби не створювати зайвого клопоту, а він обернувся й попрохав:
- Сядь, будь ласка. Помовч.
- Я не хочу заважати…
- Ти помовчати можеш? Я згадую.
- Згадуєш? Що?
Він тяжко зітхнув, але відповів:
- Я не знаю, де Михась, але якось бачив у газеті статтю Аскольда Горіна, а це, якщо не помиляюся, наш Аскольд.
- Аскольд - журналіст?!
- Ну замовкни ж ти, - майже застогнав він, - дай же назву газети згадати…
- Ринате, ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна…
Замість чергового прохання помовчати, він просто пожбурив у мене якимось рушником. А я ледь стрималася, аби не кинутися йому на шию й не розцілувати.
Це таки був Ринат. Той, наш Ринат. І Ринат був у грі.
- «НЛО», - раптом повідомив Ринат, зупиняючись, - точно: газета називалася «НЛО». Я ще здивувався, чого це наш скептичний Аскольд обрав таку тематику…
- Може, це не наш Аскольд? - я теж здивувалася.
Ринат знизав плечима:
- Може й не наш. Але ж спробувати можна, - і гукнув до кімнати, - Юленько, принеси, будь-ласка, телефон!
У редакції Аскольда Горіна не було, проте нам повідомили, що так, у газеті такий працює. Ринат зрадів і взявся просити його мобільний. Мобільний йому давати не хотіли, й тоді він перейшов до іншої тактики.
Вперше в житті я побачила Рината, який бреше. Він брехав серйозно й дуже переконливо - про те, як його викрали інопланетяни, про те, що він контактер зі стажем, про те, що йому просто життєво необхідно сьогодні ж розповісти панові Горіну про дату кінця світу. Нарешті, він усіх так дістав своїми побрехеньками, що йому продиктували той телефон, аби лишень відчепився.
- А ти, виявляється, брехун, - посміхнулася я, коли він радісно тицьнув мені під носа клаптик паперу з телефоном.
- У Михася навчився, - підморгнув мені Ринат і набрав Аскольда.
«Що, Юлько, ніколи не бреше?» - подумала я із якимось незрозумілим тріумфальним відчуттям.
Аскольд відповів майже одразу. Бо майже одразу Ринат заговорив у слухавку:
- Аскольде, доброго вечора, - почав Ринат, - ви мене, мабуть, не пам’ятаєте. Мене звати Ринат, ми були знайо…
Він замовк на півслові, бо йому щось почав розповідати Аскольд. Судячи з обличчя Рината, щось не дуже приємне. Він ніби скам’янів, слухав деякий час мовчки, потім спитав:
- Де він зараз?.. А ти?.. Ясно. Зустрінемося там за годину.
Скинув дзвінок, глянув на мене, кинув:
- Поїхали. З Михасем трабли.
- Щось серйозне? - злякалася я.
- Ще не знаю, зараз розберемося.
Він швидко зазирнув до кімнати, щось сказав Юлі, вхопив одною рукою мене, іншою - куртку й буквально витяг з квартири. А я й забула, як стрімко, рішуче й цілеспрямовано рухався Ринат, вирішуючи чергове питання, чергові чиїсь проблеми. Цікаво, у нього колись були власні проблеми? Здається, що ні… Може, він відлякував їх такою своєю поведінкою?
У ліфті я поцікавилася:
- То що тобі сказав Аскольд?
- «Ринате, як ти вчасно. З Михасем трабли», - з усмішкою процитував Ринат. І мені знову здалося, що ці довгі п’ятнадцять років минали лише для мене. Лише у мене. Може, у мене щось не те із відчуттям часу? Ну що може сказати одна доросла людина іншій дорослій людині, яку за всіма законами світу вже й пам’ятати не повинна? «Як ти вчасно»?!
- Я сам дивуюся, - відповів на мої думки Ринат, вкотре викликаючи підозру, що він таки не зовсім людина. Не бог, звісно, але й не звичайна людина…
- Ти думки читаєш? - спитала я.
- У тебе вони на обличчі написані, - коротко посміхнувся він, - просто на лобі.
Ми вийшли на вулицю.
- Ти на машині? - спитав він. І про те, що у мене взагалі є машина, я йому не казала… Втім, про це міг сказати мій таки трохи гламурний вигляд.
Я мовчки тицьнула пальцем у бік своєї «Волги».
- Залишиш тут, - повідомив він, не спитав, не наказав, просто повідомив, - ми їдемо до бару.
- Я не п’ю…
- Облиш, - відмахнувся він.
- Так, мій генерале, - зітхнула я.