Так от ким ти став, Аскольде, подумала я, тобою справді пишатися можна. Ти свого домігся, Аскольде. Так витончено знущатися з усього, що тобі не подобалося від самого дитинства - це ж треба додуматися! Так от хто ти тепер Аскольде, ти ходяча іміджева насмішка над усіма НЛО, контактерами, провидцями і скаженими професорами разом узятими…
- А головне, ніхто від цього не страждає, - вів далі Аскольд, - ніхто не ображається. Вони задоволені, я - теж.
Мені весело, їм…
Раптом Аскольд обірвав себе на півслові, глянувши мені за плече, я обернулася й побачила Рината, що повертався до нас. І зрозуміла, що Ринатові він цього ніколи не розповість.
Ринат таки залишився у нас за головного, і його хворобливе почуття справедливості залишилося разом з ним. І ми з Аскольдом лишилися своїми хлопцями, які слухаються й трохи побоюються розчарувати нашого головного.
- Значить, так, - сказав Ринат, - сплачуймо рахунок і їдьмо до Михася.
- Як? - здивувався Аскольд.
- На таксі. - посміхнувся Ринат. - Я тут влаштував невеличке опитування серед таксистів, що стоять біля входу.
Один згадав хлопця, який за описом нагадував Михася. А переконувати його, що Михасеві потрібна наша допомога, навіть не довелося. Він сам, здається, за нього злякався, поки відвозив додому. Тому й адресу назвав, і відвезти недорого погодився.
- Недорого? - підозріло перепитав Аскольд.
- Відносно, - відповів Ринат.
- Відно-осно… - із розумінням простягнув Аскольд, але перехопив погляд Рината й швиденько підскочив. - Та йду вже, йду! Пожартувати навіть не можна…
Коли ми сіли у таксі, Аскольд серйозно запитав:
- Ринате, а я тобі казав, що ти - геній?
- Ага. Коли я відремонтував твого мажорного плеєра, - нагадав Ринат. - І пам’ять у тебе теж нівроку, - посміхнувся Аскольд.
- Ти ще не чув, як він уміє брехати, - сказала я.
- Ринат уміє брехати?! - здивувався Аскольд. І замовк на всю дорогу - так його шокували мої слова.
4. Михась та історія про княжу могилу.
Двері його квартири були обшарпані, а дзвінок не працював.
Ми втрьох стояли перед тими дверима, і тиша по той бік лякала. Не знаю, як хлопцям, а мені стало трохи моторошно.
Мені здалося, що Михась помер. Що ми не встигли. Що та тиша зловісна й не провіщає нічого доброго. Що дзвінок вимкнувся, помер разом з усім, що було за тими обшарпаними дверима. Що він там казав Аскольдові? А-ні-чо-гі-сінь-ко-го, казав він. Порожньо, казав він. Порожньо і тихо…
Ринат постукав. Голосно і, як мені здалося, знервовано.
Видно, не тільки мене злякала та тиша. Декілька секунд - і нарешті замок обертається. Я зібралася зітхнути із полегшенням, але не встигла. Бо побачила на порозі не Михася.
Примару.
Якби якось перетнулася з ним на вулиці, точно не впізнала б. Подумала б: «О, хлопець, схожий на Михася!» Але не Михась. Ну зовсім не Михась. І заява Аскольда щодо його скляних очей - то були лише квіточки. Які там, в дідька, скляні очі! Він увесь був скляний. Прозорий. Від хлопця, який раніше так сяяв, так грав на публіку, так загадково усміхався, лишилася холодна скляна витончена оболонка.
Темні запалені очі й темні кола під ними. І - порожнеча за оболонкою. «А-ні-чо-гі-сінь-ко-го». І ніби постарішав. Не подорослішав, саме постарішав.
У нього не було ні сивого волосся, ні зайвих зморщок на обличчі, це просто відчувалося у ньому. Він постарішав, і він умирав.
Він подивився на нас - холодно, незнайомо. І зачинив двері.
- Кльово, - прокоментував Аскольд. Я нічого сказати не могла - мені просто відібрало мову.
А Ринат знову постукав. Михась довго не відчиняв, та Ринат продемонстрував неймовірну впертість. Двері знову відчинилися.
- Що вам треба? - спитав привид Михася.
- Поговорити, - відповів Ринат.
- Забирайтеся, - сказав привид Михася, - я сплю.
Мені завтра на роботу. - І хто таких алкашів на роботі тримає? - в’їдливо поцікавився Аскольд. Михась замахнувся, аби вдарити чи просто відштовхнути його, але не встиг - Аскольд перехопив його руку, крутнув, Михась гепнувся на підлогу.
Я нарешті відчула, що можу говорити й прошепотіла:
- Господи…
- Можна просто Михась, - відповіли мені з підлоги, й у мене відлягло. Жартує, значить, ще живий.
Хоч він і пручався, та Ринат з Аскольдом підняли його й затягли у квартиру. Я увійшла за ними, зачинила двері. - Ілько, кави, - наказав Ринат, - багато міцної кави.
Аскольде, у ванну його. Поїхали.
У квартирі було повно мотлоху, брудного посуду й порожніх пляшок. Звідусіль тхнуло тютюновим чадом - здавалося, цей мерзенний дух в’ївся просто у стіни. Кава, хоч як це дивно, таки знайшлася. Чомусь у холодильнику.