Казали, що князь причарував дівчину, бо як інакше пояснити таке раптове кохання? Казали, що він укотре проявив свою відьмацьку сутність, та молоді на всі ці балачки не звертали уваги.
Вони були щасливі разом. Дівчина була гарна: струнка, з довгими розкішними косами й такими ж здоровезними очима, як у нашої Ільки, та, на відміну від Ільки, дівчина була ще й найдобрішим у світі створінням. (Я промовчала лише тому, що не хотілося потрапляти під ту моторошну усмішку, під яку щойно потрапив Аскольд) Вона любила людей, тварин, зілля, увесь цей ліс. Вона і справді видавалася добрим лісовим духом, милою мавкою, дитям лісу, дитям природи… Вони з князем гуляли цими галявинами, і він поруч з нею змінювався сам. Раніше у цих місцях він полював, а тепер просто допомагав коханій збирати квіти.
Так, вона змінювала його. Може, тому й сталося лихо.
Князь давно вже не звертав уваги на інтриги навколо себе, давно вже не намагався придушити невеличкі повстання, що спалахували то тут, то там, залишивши все це комусь іншому. І цей інший, чи то кузен князя, чи то його рідний брат, вирішив, що вже час змінювати ситуацію на свою користь. І він змінив.
Замість того, аби придушувати повстання, він зосередив керівництво ним у своїх руках, селяни повірили йому й повстали проти нашого князя. Це сталося вночі. Озброєні люди вдерлися до палацу і вбили князя, його молоду дружину та всіх, хто там був тієї ночі. Палац було рознесено вщент, а тіла вбитих привселюдно спалено.
Але тіла князя вони не спалили. Бо просто перед спаленням його викрали. Якимось дивом в оточенні князя ще залишися вірні йому люди і якимось дивом ці люди вціліли після погрому. Вони так вірили у надприродні сили Аскольда, що ризикнули своїм життям, аби лише його не спалили. Їм поталанило викрасти тіло й сховати його в одній із підземних печер, про які знало хіба декілька людей. А от тіла молодої княгині винести не встигли. Його спалили. І що ж князь? А князь кохав свою дружину так сильно, що його душа не схотіла ані летіти не небо, ані падати у пекло, поки не відшукає її. Та як він міг відшукати її, коли його люди щільно заклали вхід у печеру, завалили його каменюччям, і тепер князь ніяк не міг вийти звідтіля? Він навіть не знав, що його кохана вже далеко, він сподівався, що її душа також чекає на нього десь неподалік, що вона теж шукає його.
Так він і лишився - поміж небом і пеклом, поміж кам’яними стінами печери, поміж нестримним бажанням шукати свою кохану й неспромогою це зробити… Можливо, він був би там і досі. Вже зовсім скажений (декілька століть у такому стані - не позаздриш) самотній дух. Так і було б, якби не подія, що сталася рік тому.
Рік тому ту печеру відшукала група дослідників. Може, все й обійшлося б, може, князь і не був би проти їх перебування у своїй печері, може, й подякував би якось - адже вони відкрили йому вихід назовні, але, от біда, серед тих дослідників була одна дівчина, яка мала такі самі очі, як молода княгиня й наша Ілька. Вона зовсім не була схожою ані на княгиню, ані на Ільку, та духові князя, який вже давно з’їхав з глузду, здалося, що це вона, що нарешті він знайшов свою кохану.
Він зрадів, але тут же побачив чоловіків навколо неї. Чи то були ревнощі, чи йому здалося, ніби чоловіки хочуть образити його дружину, але скінчилася для них ця історія зовсім невесело. Бо всю свою лють, усю ненависть, що накопичував у собі століттями, він спрямував на них.
Вони нічого не встигли зрозуміти, лише побачили скелет, що раптом сів і викинув вперед руку, і відчули, як їм у груди б’є могутній вітер. Вони повідлітали від тієї печери на десятки метрів і, ясна річ, уже не піднялися. А члени пошукової групи, які знайшли їхні тіла, казали, що вони виглядали так, ніби стрибнули з літака без парашутів.
Дівчини він, звісно, не зачепив. Він потягнувся до неї. І вона, звісно, кинулася геть із тієї печери. А скелет злетів у повітря й помчав за нею. Він не йшов, не біг. Він летів на крилах… (-… кохання, - підказав Аскольд) вітру. Вона бігла швидко, не розбираючи дороги, та хіба можна утекти від вітру? Її тіло знайшли десь біля цієї галявини. Лікарі констатували зупинку серця. Так досі й невідомо, що саме сталося. Чи князь наздогнав її та вбив, зрозумівши, що вона не та, кого він шукає, чи її серце таки спинилося, коли вона бігла, - бо не всяке серце витримає такий жах…
Але достеменно відомо, що князь не зник, що душа бідолашної дівчини була зовсім не те, що потрібно було йому, аби піти з цього світу. Бо й зараз ночами він блукає цим лісом і намагається відшукати її. Зазирає за дерева й кущі, годинами літає над ставком, кличе її, але не може знайти. І якщо раптом він помітить дівчину з такими… (Михась багатозначно подивився на мене) …очима, то схопить її за руку й затягне у свою печеру.