Михась ковтнув просто з пляшки, кумедно наморщив носа, передав Аскольдові. Той хильнув і собі, простягнув Ринатові, довго дивився на нього, потім поглянув на Михася, нарешті спитав, чомусь у мене:
- Добре, хлопці, тепер хто-небудь скажіть мені, що це було.
Я відкрила рота, аби відповісти, що мене теж дуже цікавить відповідь на це питання, але не встигла. Ринат тицьнув мені до рук пляшку й відповів за мене:
- Михась. Це був Михась.
Той поглянув на Рината. Швидко, ніби теж щось запитуючи. Ну, це вже точно не демон, із полегшенням зрозуміла я. Хіба демон дивився б так на нашого Рината?
- Кльово! - зрадів Аскольд. - Михась у нас викликає вітер. Дозвольте поцікавитися, це у нього тепер замість видінь, чи як?
- Може, й разом з ними, - відказав Ринат, швидко, але уважно оглянувши Михася.
- Ринате, досить удавати розумника, - пристала я на бік Аскольда, - ти поясни краще…
- Ага, поясніть, будь-ласка, екстрасенси наші любі, простим смертним, - погодився Аскольд і витяг із кишені диктофон, - мені саме не вистачає порції маячні для наступної статті…
Михась раптом широко всміхнувся Аскольдові (ще одна нова усмішка, приємна, принаймні, не страшна). Весело, трохи знущально прокоментував:
- Як з лісу тікати, то ми у перших рядах, а як утік, то й диктофоном вимахувати можна.
- Це я тікав? - здивувався Аскольд. - А хто запропонував ушиватися?
- Я. А ти радо послухав.
- Брехло.
- Дурень.
- Хлопці! - гукнув Ринат. - По скільки вам років? Що ви, як діти? Припиніть!
Обидва замовкли. Обидва насупилися та ображено подивилися на Рината. Ні, вони були не просто, як діти. Вони були, як ті самі діти, яких я знала п’ятнадцять років тому.
Звісно, тепер вони не серйозно сварилися, вони гралися, їм подобалися їхні колишні ролі, і вони із задоволенням приймали гру. І мені було добре з ними, малій Ільці було добре.
- Заспокоїлися? - спитав про всяк випадок Ринат.
- Так, - сказав Аскольд.
- Нє-а, - разом із ним сказав Михась і всміхнувся, ніби закликаючи до дій, ніби питаючи, «а що ти мені зробиш?» Жахливий характер… Оце у ньому точно ніколи не зміниться.
- Михасю, - попросив Ринат.
Той насупився знову й сягнув по пляшку.
- Заспокоїлися, - прокоментував Ринат, - тепер слухаємо мене. Я розповідаю і, поки я розповідаю, від коментарів утримуємося. Всім зрозуміло?
Ми мовчки кивнули, лише Аскольд показово клацнув диктофоном. Михась за це штурхнув його у бік, Аскольд штурхнув у відповідь.
- Отже, - тихо-тихо, ледь чутно заговорив Ринат, - почнімо з того, що я не повірив у те, що розповів нам Михась тієї ночі…
Згодом Ринат розповідав, що цю методику застосовує й у школі. Коли діти надто галасують, він не кричить, як робить це більшість викладачів, а, навпаки, починає говорити тихіше й швидше. І діти замовкають самі, бо починають прислухатися. Бо стає їм цікаво, що ж там бурмоче та людина біля дошки. Подіяло це й на наших розбишак. Аскольд із Михасем разом припинили, завмерли, прислухалися.
- Спершу мені здалося, що Михась бреше, - казав Ринат, - пробач, Михасю, нічого не міг із собою вдіяти.
Дивився на тебе, бачив, що тобі справді кепсько, але здавалося, що ти граєш на публіку, що просто занадто увійшов у роль. На те було дві причини. По-перше, власне, Михась. Бо ковзало щось у нього в очах, щось таке грайливе.
Не дивися на мене так, Михасю. Ти сам того не знав, але воно було видно. По-друге, мої спогади. Надто багато я пам’ятаю збігів, аби вони були просто збігами. І не стільки стосовно твоїх видінь, Михасю, скільки з реакції довкілля на твої історії. Згадайте. Коли Михась розповів нам про ведмедя-людожера, навколо затріщали кущі, коли була історія про лісових гномів, всі чули те тихеньке пхекання, коли був Чорний собака, ми чули виття… І я вирішив, що Михась таки дурить. Нас усіх і себе заразом. Його просто переконали в тому, що він нічого не може, оті гіпнологи, психологи… А коли він розповів про маніяка, я упевнився у своїй правоті.
- Чекайте, хлопці, - не витримав таки Аскольд, - але ж усе те пхекання і виття - це може бути тільки грою нашої уяви. Змінений стан свідомості…
- А сьогодні? - спитав Ринат. - Вітер сьогодні - це теж змінений стан свідомості?
- А чому б і ні? - відповів запитанням Аскольд. - Припустімо, що наш Михась володіє чимось типу несвідомого гіпнозу… А якщо знову збіг? Знаєш, Ринате, у житті й не такі збіги трапляються…
- У когось є скотч? - безневинно поцікавився Михась. - Треба чимось заліпити рота одному надто розумному журналюзі.
- Я тобі зараз заліплю, - буркнув Аскольд, але замовк.
Все ж таки подорослішав. П’ятнадцять років тому і заліпив би…