- Всі висловилися? - поцікавився Ринат. - Добре. Тоді дозвольте продовжити. Отже, я вирішив перевірити своє припущення. Я потяг вас сюди, аби Михась відчув себе так само, як тоді. Аби те, що йому там ті гіпнологи заблокували, розблокувалося. Та сама галявина, ті ж люди поруч, таке ж вогнище. І воно спрацювало, так, Михасю?
- Хтось обіцяв не лікувати, - нагадав Михась. Але нагадав зовсім не сердито. Скоріше - із вдячністю за те, що Ринат часом не дотримується обіцянок. Ринат кивнув йому, провадив далі:
- Щоправда, такого ефекту я не чекав. Сподівався на якийсь натяк… А він нам вітер викликав. І, між іншим, налякав. Принаймні мене.
Михась широко посміхнувся. Йому подобалося, що він налякав Рината.
- А видіння? - спитала я. Я, звісно, раділа за Михася, та у мене була ще одна проблема…
- Щодо видінь - не знаю, не певен, - відповів Ринат, - зміна навколишнього світу під його вигадки - це і є його канал зв’язку з цим світом. А видіння… Треба спробувати.
Я сподіваюся, що вони - це зворотній зв’язок. Михась розповідає світу свої історії, а світ демонструє йому свої, розумієте? Це треба перевірити. Михасю, зможеш?
Михась уважно подивився на нього, заплющив очі, одразу ж розплющив і повідомив: - Іграшка. М’яка іграшка. Жовтий слон.
Ринат похитав головою - він не бачив такої іграшки й не знає, де така може бути.
- Ти ж у школі працюєш! - вхопилася за нього я. - У твоїх дітей може бути така іграшка!
- Я пошукаю, - кивнув Ринат.
- Небезпечна, - раптом додав Михась. - Іграшка? - здивувався Ринат.
- Я не певен, - похитав головою Михась, - просто відчув якусь небезпеку.
- Теж мені, екстрасенс, - сказав Аскольд, - я теж так можу. Ринате, я бачу червоний м’ячик! Не знаю, до чого, не знаю, чи небезпечний він, не знаю навіть, чи це м’ячик.
Але знайди його і викинь, аби не було проблем.
Михась піднявся і голосно гукнув на весь вагон:
- Громадяни пасажири! Куплю скотч! Дорого! … Я дісталася дому о другій ночі. Увійшла до квартири і раптом збагнула: я зморилася настільки, що, якщо зараз же не вкладусь у ліжечко, то помру просто тут, посеред власної квартири. Я впала на ліжко, не роздягаючись. Лише стягла чоботи й пожбурила в куток. Одразу стало темно і спокійно.
Я лежала із заплющеними очима, чомусь уже не хотілося спати, але не хотілося й ворушитися. Хотілося вічно перебувати в такому-от стані анабіозу. Аж раптом відчула тепло. Те тепло немов би йшло від краю мого ліжка, огортало мене, заспокоювало… І зрозуміла - він сидить поруч. На ліжку. Ілля. І не злякалася, адже його тепло перемагало всі мої страхи, а потягнулася до нього. Відчула, як він узяв мою долоню у свої - сухі й ледь теплі. Прошепотіла:
- Де ти?
- Я тут, поруч, - пошепки відповів він, - ти спи, а я тебе оберігатиму.
- А завтра? - спитала я.
Він мовчав. Я розплющила очі. Він таки сидів поруч і тримав за руку. Він сумно всміхався мені.
- Що з тобою? - спитала я.
- Нічого, - відповів він, - а-ні-чо-гі-сінь-ко-го…
Десь я це вже чула, подумала я…
- Спи, - він посміхнувся, - хочеш, колискову заспіваю?
- Не треба мені твоїх колискових! - раптом розсердилася я. - Мені нічого не треба! Мені треба тільки, щоб ти був! І все! І раптом усе зникло, а у повітрі розчинилося його шепотіння:
- Я є…
Я піднялася, кинулася до вікна, визирнула. Нікого.
Відійшла. І раптом побачила у темному склі вікна - своє відображення та його обличчя, що висіло за моїм плечем.
Лише обличчя. Точніше, маску з його обличчя. І ця маска витріщалася на мене своїми порожніми очицями. Я скрикнула і… прокинулася.
Сіла на ліжку, озирнулася… Було темно. Мотлох навколо здавався ще більш зловісним, ніж завжди. Було страшно.
Я кинулася до вимикача, клацнула ним і, намагаючись не дивитися на своє відображення у віконному склі, схопила телефон. І лише коли голос Михася на іншому кінці дроту сердито спитав: «Знаєте, котра зараз година?!», зрозуміла, що роблю щось не те. Кинула слухавку.
Пробач, Михасю, вважай, що хтось помилився номером.
Ковтнула снодійного, повернулася до ліжка. Світло залишила. Нехай буде.
Я дивилась у стелю й міркувала над двома життєво важливими питаннями: «Коли подіє те кляте снодійне?» і «Що я оце щойно зробила?» І, якщо відповіді на перше питання я не знала, то з другим можна було розібратися, поки не розв’язалося перше. Уві сні я побачила маску Іллі, яка мене страшенно налякала, після чого чомусь кинулася телефонувати Михасеві, ніби він міг щось із тією маскою вдіяти. З маскою, зважте, якої взагалі не було.
Що я могла йому сказати? «Приїжджай до мене посеред ночі, бо мені наснилася маска мого коханого»? Чи, може,