- Було б набагато краще, якби мені пояснили, що тут діється, - відповів Аскольд.
- Ми шукаємо Ільчиного хлопця, - пояснив Ринат.
- У Ільки є хлопець? - здивувався Аскольд. - Ілько, у тебе є хлопець?
- На даний момент? - спитала я. Дуже не хотілося наново розповідати всю історію, надто ж Аскольдові, скептикові й цинікові.
- Він зник, - пояснив за мене Ринат, - адреси немає, телефон не відповідає, відомо лише ім’я. Михась допомагає знайти його.
- Я буду оригінальним, якщо висловлю припущення, що Ільку кинули? - поцікавився Аскольд.
- Ні, - відповіли ми втрьох.
- Ну, слава богу, - з полегшенням зітхнув Аскольд, - а то мені чомусь почало здаватися, що ви всі зовсім неадекватні… Не знаєте, чому?
Михась раптом схопив за руку офіціантку, що потягнулася до нашої попільнички, аби замінити її, і спитав:
- Пробачте, у вас часом немає скотчу? Тільки не того, що п’ють, а того, яким клеять…
«Дно» було одностайно призначене польовим штабом.
Ми замовили ще пива (Михась - іще горілки) і спробували взяти залізного дракона мозковим штурмом. Дракон не брався. Потім спільний штурм якось сам собою звівся нанівець, і кожен спробував поштурмувати того дракона самостійно, окремо й мовчки. Під час цього штурму ми потроху понапивалися.
Більше за всіх напився Михась. Не дивно: запивати горілку пивом - справа не з легких… Отже, Михась надудлився, занурився в себе, уважно роздивлявся стіл і старанно малював пальцем у невеличкій калюжці з пива якісь візерунки. Посміхався. Не нам. Мабуть, калюжці.
Деякий час ми всі уважно спостерігали за цією його справою. Нарешті Ринат зрозумів, що треба щось робити, й тихенько погукав:
- Михасю…
- А? - той підскочив, здивовано оглянув нас. Ніби щойно прокинувся.
- Михасю, ти чого? - обережно спитав Ринат.
Михась мрійливо посміхнувся:
- Згадував драконів…
- Драконів? - перепитав Ринат. Власне, ми всі думали про тих драконів, але щоб згадувати…
- Я їх ба-ачив, - з тією ж посмішкою простягнув Михась.
- О! Тепер воно й драконів бачило… - якось приречено прокоментував Аскольд, який вже теж доста набрався.
Михась здивовано глянув на нього, ніби намагаючись зрозуміти, потім його обличчя посвітліло - зрозумів. І раптом зареготав.
Я вже не дивувалася тому, як швидко Михась міг змінюватися. Щойно сиділа переді мною п’яна, але, на перший погляд, адекватна людина, тихо собі щось малювала пальцем на столі, аж раптом бах! - і сидить переді мною буйний псих, у якого з невідомої причини почалася істерика. Регоче голосно й заразно, та сміятися разом із ним чомусь не хочеться.
А може, й справді не треба було Ринатові лікувати його?
Грець із тим Іллею, якщо його пошуки вимагають того, щоб Михась перебував у такому стані… Ой. Що це я щойно подумала? Це я подумала «грець із тим Іллею»? Я?
Михась нарешті припинив свій сатанинській регіт і пояснив:
- Не справжніх драконів… дерев’яних…
- Де? - швидко спитала я. Там, де є дерев’яні дракони, можуть бути і залізні…
- На Андрвс… Андр… вс… - Михась зосередився, зібрався з думками, нарешті видав, - Андрі-ївсь-ко-му. Узвозі.
Похитнувся на стільці, але не впав - вхопився за стіл і втримав рівновагу.
6. Залізний дракон і Михасева фотографія.
Наступного вечора ми поїхали на Андріївський узвіз.
Аскольд категорично й рішуче попхався з нами, хоча й мав травмовану ногу. Журналістська цікавість перемогла, нарешті, скептицизм (тим паче, що я погодилася після прогулянки розвезти всіх по домівках), проте бурчати і звинувачувати нас у неадекватності це йому не завадило.
Втім, були в цій ситуації й певні плюси: по-перше, без Аскольда ми не відчували б себе повноцінною командою, по-друге, його бурчання спонукало нас (принаймні, мене) довести свою правоту.
Ми почали рейд згори. Йшли повільно, роздивляючись кожний стенд, кожен малюнок, кожну вишиванку.
Шукали хоч десь хоч щось схоже на залізного дракона.
Лише Аскольд нічого не шукав, Аскольд грав у радіо, яке шкандибало позаду й періодично повідомляло нам деякі відомості про нас і просто страхітливий стан нашої психіки.
Найбільше перепадало, звісно, Михасю, який, на думку Аскольда, спеціально побачив щось таке, що могло бути на Андріївському узвозі, аби водити його, Аскольда, цією клятою бруківкою.
Коли бурчання досягло апогею, я трохи відстала від хлопців, обережно взяла Аскольда під лікоть. Спитала:
- Ну, чого ти? Ну, хочеш, допоможу йти?