Він висмикнув руку, ображено пхекнув. Сказав:
- Ти допоможеш тоді, якщо бодай приблизно опишеш того, кого шукаємо. Як він виглядає?
- Ну… симпатичний, світлий… русявий, великі сірі очі… чимось схожий на Михася…
- На Миха-ася, - із розумінням повторив Аскольд і підморгнув мені.
- Що? - обернувся до нас Михась, почувши своє ім’я.
- Нічого, - весело відповів Аскольд і підморгнув тепер йому.
Ну от, подумки зітхнула я, сказала на свою голову. Тепер у Аскольда з’явилася нова тема для жартів. У, журналюга клятий! Пішла швидше, аби відірватися від його в’їдливого погляду, та не відірвалася. Мене спинив Михась. Підхопив під руку. Спитав:
- Що? Що таке?
Я мовчки відмахнулася і взялася озиратися з подвійною старанністю.
Ми пройшли узвіз. Так нічого й не надибали. Зупинилися внизу.
- Тепер що? - спитав Аскольд. Він уже не буркотів, навпаки, мав дуже задоволений вигляд і позирав на Михася з хитрою посмішкою. Зараза.
- Ну, можна ще узвозом повештатися, - запропонував Ринат, - раптом пропустили щось…
- Ага, кльово! - радо згодився Аскольд. - Повештаємося! А може, краще побігаємо? Пробіг заради миру, і все таке…
- А якщо цей дракон означає не дракона? - спитала я.
- Ну звісно ж, не дракона! - ще більше зрадів Аскольд. - Я взагалі думаю, що він означає метелика! Хлопці, ходімо метеликів полювати!
- Ринате, я його зараз придушу, - попередив Михась.
- Тихо! - гримнув Ринат. - Ніхто нікого не душить.
Слухаємо Ілону.
Ого, мене назвали на повне ім’я. Дивно, мої хлопці майже ніколи так мене не називали. Я взагалі не була впевнена в тому, чи знають вони, як мене звати насправді. Може, це так подіяв той факт, що й до моєї голови іноді приходять якісь думки?
- Я маю на увазі, що, може, не дракона треба шукати?
Може, це просто непряма вказівка на сам узвіз? - пояснила я. - Дивіться, Ілля - різьбяр, а тут продається купа всіляких дерев’яних фіговин… Може, нам просто треба попитати у продавців про майстрів?
- А як же дракони? - засмутився Аскольд. - Я вже почав писати статтю про драконів!
Його проігнорували.
- Тут зазвичай продавці і є майстрами, - помітив Ринат, - але це ідея. Можна піти попитати…
- Взагалі-то можна і в якомусь генделі посидіти, - запропонував Аскольд.
- Можна і додому поїхати, - усміхнувся Михась і додав, - декому… хто більше за всіх шкандибає…
- Пішли, - скомандував Ринат і першим подався нагору.
- То як? - Михась штурхнув Аскольда у бік. - Інваліди їдуть додому?
- Вдома не вип’єш, - посміхнувся йому Аскольд, - от, якби у гендель піти…
- Так ти випити хочеш? - зрадів Михась і дістав із внутрішньої кишені плаща напівпорожню пляшку горілки.
- Ти що, постійно п’єш? - спитав Аскольд.
- Ні. Просто часто, - відповів Михась, простягнув пляшку. Аскольд відмовився, а Михась знизав плечима й ковтнув.
Треба буде поговорити про це з Ринатом, вирішила я, нехай вже й від алкоголізму лікує, раз лікувати взявся…
Думаю, зараз саме час сказати декілька слів про місце наших пошуків, про Андріївський узвіз, який безперечно є зачарованим. Настільки зачарованим, що за деякий час перебування тут навіть такі, як Аскольд, припиняють своє буркотіння й починають крутити головою на всі боки.
Хоч скрізь давно вже панує осінь, повітря тут солодке і весняне. Воно тут завжди таке. О будь-якій порі року.
Тут тихо і гамірно водночас. Тут майже не їздять машини, зате гучно цвірінькають птахи, тупочуть і бубонять люди, дзеленчать дзвоники на мотузках, що їх продає хлопець із довгою кудлатою бородою. Тут строкато: тут продають живопис, глечики, віники, строкаті шапки і футболки з написом «McLenin’s». Тут на кожному кроці трапляються речі, які випромінюють власну енергетику, яка, зливаючись із іншими, утворює таке собі енергетичне зачароване поле.
Ауру узвозу.
А коли хлопець із дзвониками на мотузках збирається і йде, їхній дзвін залишається тут. І коли по домівках розходиться увесь той строкатий натовп, розносячи з собою по шматочку тих чар, коли сюди приходить темрява, дзвоники починають щось тихенько наспівувати, в одному з вікон замку Ричарда вмикається світло (ніхто не знає, хто і навіщо його вмикає, але воно горить там щоночі), на прогулянку виходять прозорі невагомі істоти, які ледь чутно, аби, мабуть, не перебивати мелодію дзвоників, перемовляються незрозумілою мовою, а біля будинку №13 з’являється здоровезний чорний кіт із сигарою у лапі. Кажуть, коли в нього гарний настрій, він співає пісні…
Звідкіля я все це знаю? Не впевнена. Чи бачила я це?
Чи наснилося? Чи якось давно, років п’ятнадцять тому, розповів один хлопчик, який на подібних історіях спеціалізувався… Єдине, що можу точно сказати - це таки зачароване місце. Бо Аскольд таки припинив буркотіння і таки почав озиратися довкола. Він зачарувався настільки, що взяв безпосередню участь у нашому опитуванні продавців на тему: