- Він? Той дракон?
Михась, який, здається, здивувався ще більше за нас, кивнув:
- Він.
- Тоді бігом за нею, - наказав Ринат і першим виконав наказ.
- Обожнюю екстрасенсів, - зітхнув позаду Аскольд, - і бігати обожнюю…
Ми наздогнали її швидко. Деякий час просто йшли в декількох метрах за нею. Зупинилися, коли вона пригальмувала біля театру «Колесо» - розглядала афішу.
Цікаві ми, люди, істоти: поспішаємо додому, майже біжимо Андріївським узвозом на підборах, між іншим, із ризиком зламати ногу, а потім бачимо афішу - і зупиняємося. І, виявляється, вже нікуди не запізнюємося…
Ми про всяк випадок відійшли на інший бік вулиці, зібрали термінову нараду.
- Що тепер? - поцікавився Аскольд. - Не будемо ж за нею до самого її дому бігти? Тільки не кажіть, що будемо!
Будь ласка!
- Мабуть, що не будемо, - відповів Ринат, розглядаючи її, - треба щось вигадати…
- Треба з нею познайомитися, - запропонував Михась.
- Молодець! - зрадів Ринат і ляснув його по спині. - Іди знайомся.
- Чому я? - одразу ж позадкував Михась.
- Пояснюю, - відповів Ринат, - Ілька - дівчина, я - жахливо вдягнутий, Аскольд будь-кого злякає своєю зачіскою, особливо вночі, тим паче, що він шкандибає. Методом виключення, ти залишаєшся крайнім.
- Щось я останнім часом усіма методами крайнім залишаюсь, - посміхнувся Михась, але запхав руки у кишені й цілеспрямовано пішов уперед.
Підійшов до неї, щось спитав, вона відповіла, він знову щось спитав. А вона раптом радо щось вигукнула і кинулася Михасю на шию. Аскольд тихенько свиснув:
- Хлопці, я передумав. Я хочу бути екстрасенсом…
- Пішли потроху, - кинув Ринат, - не будемо заважати їм. Почекаємо внизу.
Михася не було довго: ми встигли знайти вільну лавку, посадити на неї нашого інваліда, зганяти за пивом і випити його.
Коли Михась повернувся, то посміхався. Але не тріумфально - меланхолійно і трохи сумно.
- Що? - кинулася я до нього. - Хто вона?
- Марічка, - повідомив Михась, всівся поруч з нами, дістав свою пляшку, - Марічка Панова. Не одразу впізнала мене… Сказала, що я змінився… І ніякого Іллі не знає…
- Може, якось детальніше розповіси? - поцікавився Аскольд. Михась ковтнув горілки і розповів.
Марічка Панова вчилася разом із ним в одному класі.
Марічка була найгарнішою дівчиною на всій паралелі, тому Михась, як і всі, був у неї закоханий. Зараз вона одружена, у неї підростає син. Вона трохи здивувалася, коли Михась поцікавився драконом, але розповіла. Дракона вона купила синові - такі дракони продаються тут, на Андріївському, недалеко, а ти що, цікавишся ними?
Ось і все. Вони обмінялися телефонами, домовилися якось зібратися всім класом, чого, звісно, ніколи не зроблять, і попрощалися. Загалом, звичайна зустріч…
- Як же ці дракони, цікаво, тут продаються, що ми їх не помітили? - здивувався Аскольд.
- Не знаю, - знизав плечима Михась, - та це вже не має значення…
- Чого? - спитала я і подумала: «Ні, ні, не починай знову цю кляту депресію! Не починай, Михасю, ти потрібен мені!»
- Ви не розумієте, чого? Я побачив не те, що потрібно Ільці. Я побачив те, що потрібно було мені. Побачив дівчину, в яку був закоханий у школі, замість хлопця, якого шукає Ілька, - глянув на мене, - пробач.
- Тобі нема за що вибачатися, - сказала я. Треба було ще щось додати, заспокоїти, аби зібрався з силами і спробував ще раз знайти Іллю… Додав Ринат:
- Ти щойно відновив свій контакт зі світом, - помітив Ринат, - тобі треба до нього звикнути, навчитися керувати процесом…
Михась піднявся, сховав пляшку. Запропонував:
- Ходімо?
Він не чув. Ані мене, ані Рината. Він знову був десь глибоко в собі. Я зітхнула. Сказала:
- Так, хлопці, ходімо.
Ми піднялися, пішли до узвозу, почали чергове здіймання. Я вже втомилася рахувати, скільки разів за сьогодні ми пройшлися ним. В одному я була впевнена: найближчим часом навряд чи захочу прогулятися тут. Дякую дуже, нагулялася…
Михась знову пішов трохи швидше за нас. З ним треба було щось робити. Я наздогнала. Спитала:
- Михасю, як ти вважаєш, чому Аскольд упав? Там, у «Дні»?
- Не знаю, - відповів Михась і поглянув на мене своїми чорнющими очима - ніби питаючи, ніби намагаючись знайти відповідь у моєму погляді, ніби я знала…
- Бо підлога була слизькою, - раптом повідомив з-за спини голос Аскольда. Ми обернулися до нього.
- Ти підслуховував? - образилася я.
- Діти мої, вас підслуховувати не треба, - посміхнувся Аскольд, - ви репетуєте на весь узвіз, аж віконце у Ричарді вмикати бояться.
- Хто боїться? - спитала я.