- Доброго ранку, - привітався Аскольд.
- Зараз він його з’їсть, - прошепотів нам Михась, - їй-богу, з’їсть…
Олексій Горін довго й прискіпливо розглядав сина.
Мовчав. Тиск силового поля посилювався. І я подумала, що дарма ми притягли сюди Аскольда. Коли такий ось енергетичний монстр тисне - це важко, але як можна витримати той факт, що цей монстр, який ось-ось розчавить тебе, - твій батько? Це ж взагалі несумісно з життям…
- Доброго, - озвався нарешті Горін-старший. Справді - низький приємний голос. Цей голос навіть якось випадав із загального образу Аскольдового батька, не вписувався у нього…
- Мені потрібна допомога, - було чутно, як тяжко далася Аскольдові ця заява.
- Це я зрозумів, інакше ти не прийшов би, - холодно озвався Горін-старший.
«Що ж ти робиш, чоловіче?! - захотілося закричати мені. - Що ж ти робиш?! Це ж твій син! Твій! Син! А ти тиснеш на нього так, що аж мені моторошно!»
- Прийшов би, - щось зламалося у Аскольдовому голосі, щось тріснуло, - але… згодом…
Батько склав руки на грудях, неприємно всміхнувся синові, промовив, ніби сплюнув:
- Брехло.
Я відчула одразу все: як Олексій Горін розчавлює Аскольда, як від Аскольда вже майже нічого не залишається, як Аскольд ледь стримується, аби не розридатися просто тут, на місці, тримається лише для того, щоб батько не відчув себе переможцем, як я сама готуюся роздерти цьому самовпевненому мажорові писок за нашого Аскольда, і як раптом праворуч виникає щось величезне й холодне - темна хвиля, що вдирається у те надміцне силове поле й руйнує його…
А за мить я побачила все: як щось (сіра хмаринка, помітна на межі дійсності й уяви) штовхає Олексія Горіна у груди, як він повільно падає на землю, як кидається до нього й підхоплює Аскольд… і як Ринат тримає за лікоть Михася, блідого, майже білого Михася, який ледь стоїть на ногах, як Михась простягає руку - чи то до Аскольда, чи то до його батька…
«Господи, він же його вбив!» - панічно блимнуло в голові. І повернувся жах, той самий, що охоплював вночі після сну з невідомими квітами.
Якщо все, що відбувалося досі, можна було вписати у концепцію гри моєї надміру чутливої уяви, що перебувала під впливом містичного нальоту останніх днів, то це - ні.
Олексій Горін справді напівлежав на землі (його притримував Аскольд), а Ринат справді тримав виснаженого Михася.
- Швидку! - закричав Аскольд. - Дідько, викличте ж хто-небудь швидку! І таки розридався.
- Швидку, ідіоти!
Я схопилася за мобільний, зрозуміла, що з переляку забула телефон швидкої, хотіла спитати його у Рината, аж раптом мою руку з телефоном перехопив Михась. Прошепотів:
- Не треба… це лише… - йому важко було говорити, - лише втрата… свідомості… Він зараз… отямиться. І, ніби почувши його слова, Олексій Горін розплющив очі. Поглянув на Аскольда й раптом посміхнувся:
- Це що за соплі? - спитав він.
- Ти краще скажи, що з тобою? - спитав у відповідь Аскольд. Говорив упевнено, спокійно вже - я впізнала нашого Аскольда.
- Не лякайся. Це в мене… буває. Іноді. Допоможи.
Аскольд підняв батька на ноги. Спитав:
- Ти хоч лікуєшся?
- Та так, - відмахнувся той.
- Тату, це не діло, - серйозно сказав Аскольд, - треба, може, якісь ліки?
- Ліки… - повторив Горін, - ну, добре, це ми обговоримо пізніше. Ходімо додому. І моральна підтримка, - він кивнув на нас, - нехай теж заходить.
Вони увійшли до під’їзду. Аскольд обережно підтримував батька під лікоть.
Я обернулася до хлопців. Ринат замислено почухав потилицю. Михась, ще блідий, але вже не білий, посміхнувся й підморгнув мені.
- Дивна метаморфоза, - прокоментував Ринат.
- Нічого дивного, - знизав плечима Михась, - він відчув, що не вічний і не всесильний. І згадав, нарешті, що поруч з ним його син. Зрозумів. Дурень.
- Не можна так про старших, - як дитині, повідомив йому Ринат.
- Навіть якщо вони й справді дурні?
- Навіть якщо. Пішли.
Підіймаючись сходами (не щастило мені останнім часом з ліфтами - або поламані, або, як оце тут, узагалі відсутні) я намагалася переконати себе у тому, що щойно спостерігала черговий неймовірний збіг обставин. Але переконати не змогла.
А біля дверей, коли Горін-старший забряжчав ключами, Михась прошепотів мені у вухо:
- Так! - і знову підморгнув.
- Що «так»?
- Відповідаю на запитання у твоєму погляді: так, це зробив я. І Аскольда тоді впустив теж я, але то було ненавмисно…
Він був щасливий. І так заразно посміхався, що я не змогла не посміхнутись у відповідь. І, посміхнувшись, подумала: «Знав би ти, як лякаєш мене у моїх снах…»