Олексій Горін з нами не знайомився, лише з бридкою посмішкою ковзнув поглядом по Ринатові. «Добре, що Михась цього не бачив», - майнуло в голові. Михась дивився на Аскольда, який, своєю чергою, його погляду старанно уникав. Ми сіли у вітальні, на канапі поруч із величезним мармуровим фонтаном. Горін-старший - у крісло, що стояло навпроти.
- Аскольде, у мене мало часу. - він знову був великим і дужим Горіним, проте силове поле навколо нього дивним чином зникло, він не тиснув, лише трохи чи то сердився, чи то вдавав, ніби сердиться. - Тому кажи, скільки тобі треба, - і вимітайся!
Нас він ігнорував, розмовляв лише з Аскольдом. Це, звісно, було неприємно, але не смертельно.
- Мені не гроші потрібні, - сказав Аскольд. Він був спокійним, був собою, посміхався навіть.
Горін-старший здивовано поглянув на нього, з мовчазним запитанням у погляді.
- Мені потрібна картина. З зеленими яблуками і черв’яком. Ти придбав її рік тому…
- Пам’ятаю, - перервав його батько, - у симпатичної такої дівчинки… Ще подумав, що тобі вона сподобалася б…
Але ти ж розумієш, що для себе я таку фігню не купував би. Я подарував її.
- Кому?
- Своїй коханці.
- У тебе є…
- Замовкни. То не твоя справа.
- Пробач.
- У тебе до мене все?
- А ти не підкажеш, де її можна знайти?
- Не підкажу. Не лізь у мої справи.
- Тату, вона дуже потрібна нам… мені.
- Я недостатньо ясно висловився? Якщо у тебе все…
Горін-старший багатозначно поглянув на годинник.
Аскольд озирнувся на нас. Розгублено, винувато глянув на Рината.
- Гаразд, - вирішив щось Ринат, піднявся, - ходімо, хлопці.
Ми підвелися.
Всі, окрім Михася.
Михась розвалився на канапі, закинув ногу на ногу і прохолодно, дивлячись у очі Олексію Горіну, повідомив:
- Нікуди ми не підемо, доки не дізнаємося все, що нам треба.
Горін-старший також вдивився у очі Михася. Щось там відбувалося між ними.
- Аскольде, - так само прохолодно і спокійно сказав Олексій Горін, - твоя моральна підтримка в курсі, з ким розмовляє?
- Михасю, - покликав Ринат, - Михасю, не треба.
- Михасю, - напружено сказав Аскольд, який так жодного разу після випадку на вулиці і не подивився на нього, - якщо ти знов щось утнеш, я тебе вб’ю. Михасю, це мій батько.
- Гаразд, - Михась посміхнувся, не зводячи погляду з Горіна (ні, вже не Михась, вже добре знайомий мені чорноокий демон), - гаразд. Татка не чіпатимемо.
«Ой, зараз почнеться…» - із незрозумілим захватом подумала я. І воно почалося.
Михась майже не рухався - робив лише ледь помітні рухи рукою, ніби перегортав сторінки. Але простір навколо на ці його рухи реагував досить відчутно.
Хрясь! - невеличкий і, мабуть, шалено дорогий стіл із крученими ніжками, що стояв біля стіни, раптово злетів у повітря і вдарився у стелю - розлетівся на друзки. Хрясь! - вилетіли дверцята з шафи, і на підлогу посипалися книги.
Хрясь! - дверцята вдарилися об стіну просто над головою Горіна-старшого.
- Я не знаю, хто ти, але геть з мого будинку, - засичав Горін.
«Оце так нерви!» - з повагою подумала я.
- Де картина? - спокійно спитала темна тварюка, що сиділа навпроти Аскольдового батька, а я відчула, що вже точно стою на порозі шизофренії, бо ніяк не могла второпати, на чиєму я боці, бо не могла зрозуміти, що робити мені - чи лякатися й тікати, чи й далі із захопленням спостерігати за розвитком подій, точніше - за Михасем.
Хрясь! - і впала на підлогу шафа, хрясь! - і злетіли зі стін усі картини, хрясь!…
- Досить! - гаркнув Горін-старший. - Припини! Я скажу… І все спинилося. І Михась припинив перегортати свої сторінки, склав руки на колінах.
- Слухаю вас, - сказав він. Вже знову наш Михась.
Блідий, але не білий. Втомлений, проте усміхнений, задоволений.
- Через один дешевий малюночок півхати розніс, - зітхнув Горін.
- Слухаю вас! - повторив Михась із погрозою в голосі.
- Гаразд, гаразд… Село Заріччя. Недалеко від Києва.
За селом - декілька котеджів. У одному з них ваша картина. Ви побачите, високий, із жовтими вежами. Адреси не пам’ятаю. - Ім’я? - спитав Михась.
- Олена.
- Гарне ім’я.
Він усміхнувся, підвівся, поглянув на Рината, повідомив:
- От тепер, хлопці, можна йти. І пішов до дверей першим. Ми - за ним.
- Гей ти! - раптом покликав Горін, - Полтергейст! Як тебе звати?
Михась обернувся:
- Михаїл.
Я обернулася теж. Якби Олексій Горін хоч трохи злякався б Михасевих викрутасів, я могла б сказати, що зараз він отямився. Та він, здається, і не лякався взагалі. Так і сидів у своєму кріслі, серед купи друзок, що залишилася від його меблів, але усміхався спокійно, розслаблено. Десь уже дістав сигару і зараз клацнув запальничкою «Zippo».