Не доїжджаючи до порту, човен повернув у скелі й опинився у фіорді з прямовисними стінами. Дивитися на перевізника зі шрамом було неприємно, на скелі – страшно, тому Розвіяр опустив очі й уп’явся на власні коліна.
Брудні, затягані штани світилися дірками. Крізь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкіра. Чому Розвіяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких він пам’ятає, звали себе інакше: «Пригірці». Так називалося селище, і люди казали про себе: «ми пригірці…»
Він піймав себе на тому, що вперше чує голоси в своїх споминах. Давніше чергувались картинки, але голосів не було. А тепер під хлюпання води й обережний шум вітру у вухах виразно прозвучало: «ми пригірці». – «Ну, пригірці, хто косити?»
Мати його була з чужих земель. Зовсім маленькою її привезено в Пригірці – верхи на двоногій ящірці. Вона не вміла ходити…
Розвіяр згадав обличчя матері, так ніби вона, а не людина зі шрамом, сиділа навпроти на човновій лавці. Очі дивної форми, краплясті. Випнуті надбрівні дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала білкою і досі бігає десь у лісах.
– Цо-ок!
Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели по камінних східцях, що вели вгору через пролам у скелі.
За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя все далі в гори.
Арві та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвіяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б більше – звісно, якщо знайти розбірливого й багатого покупця.
Дурні, думав Розвіяр. Колишній хазяїн Агль досі, певно, гризе лікті й проклинає своє розорення. Прокляті контрабандисти могли б підзаробити на праці майстерного переписувача…
І тоді ж із озлобленням подумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вільна людина, у мене є пам’ять, і я ще побачу коли-небудь ліси своєї батьківщини.
Вервечка рабів повільно тяглась у гору. Наглядачі поляскували канчуками – без зайвої жорстокості. Так, для порядку.
Розділ другий
Замок цілком був висічений у скелі. Незрозуміло, хто й коли проробив цей титанічний труд; де-де на стінах збереглися відбитки величезних зубів. Наглядач Роджі казав, що це скельні черв’яки; тільки великий маг може підкорити собі скельного черв’яка і примусити його гризти камінь за наказом.
Тут усе було камінне. Меблі. Посуд. Серця людей, які служать тутешньому володарю, були, схоже, теж із каменю. Удень сонце нагрівало замок так, що на поруччі зовнішніх галерей вільні найманці смажили собі яєчню. У глибині замку, у дальніх покоях, освітлених смолоскипами, було мерзло й холодно, і зі стелі крапала вода.
Розвіяру пощастило: його на ніч замикали в Східній темниці. Це було велике приміщення з єдиними вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стіні навпроти – щось на кшталт вікна, що виходило на схід. Під проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стіни й підлога Східної темниці більше ніж наполовину були запнуті глибоким і м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорі, постачав рабів свіжою водою і дозволяв умиватись.
Тут не бувало парких ночей. Розвіяр лежав на моховитому покриві й скільки завгодно міг думати про своє; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма іншими рабами – у Східній темниці сталась бійка. Когось скинули вниз.
У першу свою ніч у замку Розвіяр опинився серед мовчазних, пригнічених, дуже потайних людей. Пізніше він дізнався, що, недорахувавшись напередодні раба, старший наглядач розлютився, звелів суворо покарати винних і невинних, а двох призвідників бійки покарали аж до на-півсмерті. Відтоді мешканцям темниці заборонено розмовляти один з одним від сходу й до заходу сонця. Утім, Розвіяра цілком улаштовував такий порядок.
Він лежав у тиші, слухаючи шурхіт струмка. Якщо зажмуритись – можна уявити, що валяєшся на галявині серед лісу. Утекти зі Східної темниці неможливо, але Розвіяр тікав щовечора, просто заплющивши очі.
Уранці, перед світом, і ввечері, у пітьмі, на стінах де-не-де можна було розрізнити літери. Колись тут сиділа письменна людина; звали його Укі-Проводир, він видряпав на камені своє ім’я й десяток непристойних слів – мабуть, усе, що знав. Він же – а може, інший раб – намалював, як умів, голу жінку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крім цих надписів і малюнка, в темниці була ще одна, дуже дивна, позначка на стіні. Розвіяр довго до неї приглядався, перш ніж зрозумів: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, він навчився розуміти іншу мову, хоч і не знав, як вона звучить.
Слово, вишкрябане на замшілій стіні, значило «пам’ять».
– Гей, книжнику!
Владний голос із-за прочинених дверцят. Розвіяр піднявся, відчуваючи, як терпнуть м’язи. Ба навіть більше: після першого дня роботи він взагалі поворушитися не міг…
Просто за дверима був коридор для варти – темний і куди задушливіший, ніж сама темниця. Тут горіла свічка. Розвіяр замружився.
– Сідай, – сказав наглядач Роджі.
– Спати хочу…
– Ну от іще, будеш тут мені комизитись! Давай-но про корабель жінок.
– Утретє?
– А хоч би й ушосте! – У голосі наглядача прозирнуло роздратування, і Розвіяр не ризикнув більше сперечатися.
Він сів на холодну підлогу (мох тут був витолочений безліччю ніг) і подумки розгорнув книгу повчальних історій.
– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть; одного разу…
Букви спливали з пам’яті без принуки. Розвіяр читав книгу, його права рука стискала уявне перо, немовби переносячи знаки на чистий аркуш. Наглядач Роджі слухав, підперши щоку кулаком. За дверима слухали теж – ті з рабів, хто ще не спав.
Здібності Розвіяра виявилися випадково. В одну з перших ночей, наляканий і розгублений, він почав шепотіти книгу вголос – ту, недочитану й недописану, про Осиний Ніс. Роджі, що вартував за дверима, спершу вирішив, що новачок порушує наказ головного наглядача, перемовляючись з іншими рабами; утім, Роджі був розумний і майже одразу зрозумів, що помилився. Звістці, що новий раб знає письма, ніхто з наглядачів не зрадів. Розвіярова доля не змінилася ніяк, якщо не зважати на те, що тепер Роджі знай загадував йому переказувати книги – ночами чи вдень, під час перепочинку.
Розвіяр дозволяв собі бурчати, але йому подобалося, що в нього є слухач. Згадалися довгі години, проведені на острові в Маяка, коли, сидячи в тіні, що впала ницьма, він так самісінько читав літери перед очима, а старий, чи то безумний, чи то велемудрий, слухав його. У Східній темниці Розвіяр згадував старого частіше, ніж на борту «Луски»; гіркота від утраченого окрайця забулася – Розвіяр майже подарував старому Маяку його трюк із «Мідним королем».
– …І тоді крамарева дружина обмила млоснеє тіло трояндовою водою, і змастила свої темні кучері духмяною олією, і вкрила постіль шовком та оксамитом…
Роджі судомно ковтнув. Розвіяр усміхнувся, заплющив очі, притулився потилицею до м’якої замшілої стіни; так букви виднілися навіть чіткіше.
– …і зустрівши його, вона запнула завісу, але свічада й гобелени чули стогони і бачили, як коливався вогник нічника…
Розвіяр перевів дух. На цьому сцена перелюбу цнотливо закінчувалася, далі йшла мова про відплату – коли з’явився корабель королеви квітів, щоби везти всіх чесних жінок на свято, крамарева дружина зібралась туди теж, але палуба…