Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.
– Ти хоробра жінка, – сказав Розвіяр.
Ясчині очі блиснули з-під шолома:
– Ти тільки тепер дізнався?
Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.
– Розвіяре, – Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, – відмовся від походу на Мірте.
– Не чую.
– Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!
– Нічого не чути в цій тріскотні.
– Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.
– Ну й спека тут… Губи тріскаються.
– Золоті непідвладні магії. – Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. – Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море – це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі – утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…
– Дуже добрі, – вирвалось у Розвіяра.
– Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.
Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.
– «Пелюстка на воді,
Сідло моєї пам’яті.
У сідлі розпочну новий день,
І завтра сходить сонце»…
У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.
– Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!
Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.
– Це тут, – сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. – Дивись.
Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стягнув із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.
– Ти задоволений?
– Так. – Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. – Яско, з такою зброєю ми непереможні.
– Ні, – випнула вона вперед нижню губу. – Ніхто не буває непереможним. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».
– Ти запам’ятала? І пам’ятаєш досі?
– Так. Я ще пообіцяла тобі бути мудрою.
– Дотримала обіцянки, – усміхнувся Розвіяр.
Яска не відповіла на його усмішку:
– Мудрий утримав би тебе, Розвіяре.
Він обійняв її, як обіймав у юності. Притиснув до себе, погладив по голові. Торкнувся губами лоба. Вона обережно вивільнилась:
– Ти знаєш, що Лукс мені вірний? Що, крім мене, у нього нема жінок ні в замку, ні в Нагір’ї?
– Усі чоловіки так кажуть… – Розвіяр похлинувся фальшивою фразою.
Яска похитала головою, одразу нагадавши себе-дівчисько:
– Я маг, якщо ти помітив. Мені дещо відкрито… Лукс мене кохає все життя. А я кохаю тебе. – Яска підняла голову в небо, перемазане димами з труб над копанню. – Який не минає жодної гарненької спідниці. Який ніколи, ні разу в житті не зробив так, як я просила. А завжди чинив по-своєму… І коли ж похід, Розвіяре?
Посли від Імператора прибули на величезній білій криламі. Їх зустрічали стримано, але поштиво.
Послів було двоє – вичепурений чиновник, який ніс себе, як кришталеву вазу, і маг – відносно молодий, мовчазний чоловік. Чиновник зробив ласку й не привітався. Маг скинув очима на залу прийняття, і погляд його спинився на Ясці.
Жінка ледве помітно осміхнулась.
У присутності магів обоє перемовників – чиновник і Розвіяр – казали тільки правду. Чиновник висловив скорботу, Розвіяр висловив жаль; чиновник висловив стурбованість, Розвіяр висловив упевненість. Маги стояли лицем у лице, протинаючи одне одного поглядами. Обидва персні – бірюзовий і яскраво-жовтий – горіли на всю силу.
– Мірте? – перепитав чиновник. – Однак…
І подумав: проклятий гекса розіб’ється об міць Золотих, як глиняна чашка об мармурову стіну.
Дивлячись на нього, Розвіяр подумав, у свою чергу: якийсь час можна не чекати прикростей з боку Імперії.
Маги підтвердили щирість намірів обох сторін. Було підписано договір, багатослівний, на атласному папері. Після нищівної поразки в Нагір’ї, після гибелі мага, армії та крилам Імператор вимушений був зважати на нового сусіда – небезпечного, непередбачуваного, з незгідливими нагорами за союзників, із захопленим Фер.
– Мірте, – сказав чиновник, ніби міркуючи вголос. І подумав: після того як тебе розіб’ють, Імператор успадкує всі твої землі.
Дивлячись на нього, Розвіяр подумав: чекай, щасливцю.
Другого дня крилама відлетіла; крім чиновника й мага, на ній відбув сотник Бран, виряджений послом в Імперію. Сотника мали приймати з розкошами й пошаною, як імператорського родича; він же був покликаний стати заручником на той випадок, якщо Розвіяр порушить дане слово й потривожить кордони Імперії.
Прощаючись, Бран довго не зважувався обійняти Розвіяра, а потім усе-таки обійняв.
– Бережися, володарю.
– До побачення, Бране. Ти пробачив мені?
– Я не смію пробачати тобі чи не пробачати… Але бережися! Не принось більше жертви йому!
Розвіяр усміхнувся:
– Обіцяю тобі… що берегтимусь.
Розділ другий
У день від’їзду володаря в його великий похід Сонна, економка, відпустила молоденьких покоївок подивитись на процесію.
Кар’єру Сонни ставили за взірець сільським дівчатам, щойно взятим у замок: дивись-но, ще вчора стояла в натовпі біля воріт, а сьогодні вже й вислужилась. Двійню володарю народила, але її не відправили з дітьми в село, як інших: колишня служниця показала себе жінкою роботящою, хазяйновитою й кмітливою, тому інтендант Шлоп залишив її при собі.
Сонна була добра до покоївок, але при ній усе мало сяяти: і посуд, і скло, і підлога. Нероб на службі не терпіли; малолітні діти Сонни, хлопчики-близнята, у свої чотири роки вже були приставлені до роботи: змітали пил, змивали з віконних решіток послід чиркунів, бігали з дрібними дорученнями. Тепер обидва, ставши навшпиньки, дивилися вниз із балкона на урочистий виїзд володаря з замку.
Малюкам здавалося, що замок затопило. Людське море підступило до самих стін, різнобарвне, гомінке, схоже на святковий суп. Стрічками маяли прапори. Горіли під сонцем залізні шоломи, відполіровані до блиску, і на шоломах тріпотіло пір’я. Хтось у задніх рядах став підкидати капелюхи, юрба гомоніла й кричала, але війська стояли нерухомо, і між сталевими рядами тяглась доріжка порожнього простору: бруківка була чиста й блищала, як тисяча лисин.
Щось викрикували оповісники. Здається, вони повторювали весь час одне й те саме; хлоп’ята-близнюки, білошкірі й чорноволосі, ловили ґав, затамувавши віддих. Ось-ось володар вийде з брами й постане перед натовпом. Зараз.
Дарунок-Після-Лих, блідий після безсонної ночі, намагався стояти дуже прямо. Він був повністю споряджений, оперезаний своїми підлітковими мечами, до сідла кріпилися торби, сагайдак й арбалет. Лишатися спокійним було неможливо: просто перед ним стояли, мовчки дивлячись одне на одного, його мати і Розвіяр.
– Я хочу говорити з тобою, – пророкотіла жінка, і звук її голосу налякав Дарунка до холодного поту. – Хлопчику, вийди. Луксе! Сюди!