Корпус просочено жовчю двоголової болотяної змії, що запобігає пожежі. Кочегари горбились під важкими обладунками, до чорного вилизаними полум’ям. Накази гриміли в бляшаній трубі, прориваючись крізь ревіння пічки, відлунювали від стін: «Вогонь! Во-онь!»; тоді шестеро кочегарів разом налягали на важіль, і піч випорожнялася полум’ям у широку, розпечену до білого жару трубу.
Згасало полум’я, і в трюмі на мить ставало темно й непритомно тихо. Потім знову скреготів механізм, перемелюючи вогнянкові яйця; піч, мовби отямившись, ревіла з новою силою, і люди, змінюючись щохвилини, не знали й не відали, що відбувається нагорі.
Блакитне небо затягнулось димом. Розвіяр стояв, роздуваючи ніздрі, майже як Яска; жінка вільним рухом стерла кров із губів. Природа вогнянки була проста й нехитра, мов бурхливий океан чи снігова лавина. Тільки великий маг міг приборкати її, розчленувати й зібрати наново, перетворивши на безвідмовну зброю; кожна вогняна тварюка містила півтора десятка вогнянок. Вона не боялась води, була невразлива й була мертва – у неї не було волі, крім Ясчиної. Жінка стояла на носу «Крилами», і з її волі купи вогню прибирали форму й убивали флот Золотих корабель за кораблем.
Знімався вітер, але не ходовий, а боковий.
– Навіщо?
– Це не мій вітер, – промовила Яска крізь зуби. – Я не можу тримати все одразу.
– Забрати вітрила! – гаркнув Розвіяр.
– Збоку, – пробурмотів Лукс.
Золоті вітрильники-трикутки ловили вітер, прориваючись по флангу, наближаючись із небаченою швидкістю. Розвіяр знав цей тип кораблів – на них звичайно ходили пірати.
– Стій, – Розвіяр схопив Яску за холодний зап’ясток. – Не пали. Вітер. Накриє нас.
– Шуу, – вилаявся Лукс.
– Арбалетники – до борту! До бою готуйсь!
Ясчині очі звузились. Боковий вітер став ущухати, але «трикутки» хапливо вдарили веслами і, розриваючи хвилю, досягли «Крилами». У потиканий стрілами борт устромились абордажні гаки. Розвіяр скочив на спину Луксу, відчуваючи відчужену радість: нарешті чесний бій.
– Пали тих, – велів він Ясці. – Цих утримаємо.
Золоті посипались на палубу з високого борту «трикутки». Ніби насміхаючись з ворога, вони були оголені до пояса – демонстративно безстрашні, нечутливі до ран і болю. Їхнє коротке золоте волосся було схоже на оперення стріл.
У Розвіяра тонко, жалібно дзвеніло у вухах. Він гадав, що смаглява шкіра Золотих виявиться так само міцною, як сталеві панцирі. Але це була людська плоть. Усього лише.
Тим часом підійшли кораблі ескадри під синіми, червоно-зеленими, жовто-блакитними вітрилами. Їхні команди нажахано дивились на вогняних тварюк і на згорілі ворожі кораблі, але часу на жах у бою не відпущено. Знов почалася стрільба. Загуркотіли катапульти, перекидаючи з борту на борт камінні шипасті ядра. Тріскаючи, валилися щогли разом із закріпленим на них такелажем.
Морський хапун дивився вгору крізь товщу води. Звичайний корабель був завеликою здобиччю – хапун не вмів роззявити пащу так широко. Сьогодні кораблів було багато, неймовірно багато, і біля їхніх бортів борсались люди.
Хапун ласував людьми, випадково чи з недомислу впалих за борт. Таке щастя випадало нечасто, і, наситившись, він щоразу засинав на дні на місяць або два. Сьогодні море подарувало хапуну стільки їжі, що вистачило б про запас – на все життя, але хапун не поспішав починати трапезу.
Вогонь стрибав по хвилях. Море горіло. Хапун інстинктивно боявся вогню; три чорні кораблі, що низько сиділи у воді, завдавали йому жаху. Там, за сталлю й дошками, билось і росло чудовисько надзвичайної сили, чудовисько, проти якого хапун був слизьким равликом без мушлі. Чи люди скували гарячу тварюку? Чи, можливо, люди служили їй – у тому числі їжею?
Потопаючі так спокусливо борсалися в чорних хвилях, але хапун уже тікав, звиваючись усім своїм довгим щетинистим тілом, у глибину, геть від страшного місця. Можливо, він повернеться – потім. Коли три чорні кораблі підуть із моря, і загасне вогонь, і запанує нарешті спокій.
У Розвіяра червоно було перед очима. Вони з Луксом кружляли, прикриваючи своїх, відкидаючи ворогів, але Золотих не меншало – навпаки, вони прибували. Усе нові й нові абордажні гаки впинались у борт «Крилами». Розвіяр бачив смуглі обличчя, спотворені люттю й напруженням, і сталь, ласа до крові, носилась навколо, інколи на волосинку не дотягаючись до обличчя. Крики, сморід, скрегіт, хруск; Розвіяр жив досі лише тому, що вмів убивати й ранити, і ще – у нього було чотири руки.
Палуба тріщала: по ній прокотилось, розкидаючи людей, шипасте ядро. Волосся в звіруїна стояло сторч, Розвіяр відчував його тіло, як своє. У рукопашному бою один із нападників обхитрував Лукса, примусивши його помилитись, клинок Золотого окреслив петлю… Розвіяр ударив згори вниз, і світло померкло в очах Золотого бійця.
Настав короткий перепочивок. Розвіяр зирнув на «Пузаня». Судно кипіло, мов казан, на палубу налинали все нові хвилі атакувальників, і навіть на реях ішов бій.
– Шлюпку!
Небо чорніло від диму. Кольори поблідли. Кров на палубі здавалася сірою.
– Але, володарю, вони можуть у будь-яку хвилину…
– Шлюпку! Луксе, прикрий!
Він кинувся в шлюпку, прихопивши з собою півдесятка бійців. Лебідка смикнулась у чиїхось руках, шлюпка впала на воду, ледь не перевернувшись. Розвіяр кинувся до весел і побачив, як у дитинстві, борт «Крилами», що повільно проходив мимо.
Шлюпка стриміла від «Крилами» до «Пузаня», праворуч і ліворуч падали у воду стріли. Обидва чорні кораблі гасили хід; корма «Пузаня» наближалась, але дуже повільно. На палубі йшов бій. Мотузяний трап звисав із борту й сягав води. Розвіяр убив Золотого за хвилю до того, як той перетнув линви.
– До мене! – клинки в його руках давно не блищали, укриті кров’ю й кіптявою. – До мене!
Команда «Пузаня», діставши підтримку, піднеслася духом; Розвіяр із двома клинками пройшов від корми до носа, лишаючи по собі недвижні Золоті тіла. Невидиме за димом сонце сідало, а може, стояло в зеніті наступного дня; Розвіяр роззирнувся й побачив, що живих ворогів поблизу нема.
Флот Золотих наполовину згорів. Гойдались на хвилях горілі остови кораблів, але чомусь не йшли на дно. Море почорніло від сажі. Де-не-де на масній плівці похитувались уламки такелажу, шлюпки з живими й мертвими людьми, а далі горіли смолоскипами нові кораблі, там ішов віддалений бій. А згори, над усім цим, у хмарах диму кружляли три білі птахи – три імперські крилами; Імператор дістане сьогодні докладний звіт…
– Імілю, – хрипко сказав Розвіяр.
Йому ніхто не відповів. Кочегари «Пузаня» зачинилися в трюмі й робили своє діло: Розвіяр побачив, як нова куля вогню вирвалася з розжареної до червоного труби. По палубі ходили вцілілі й поранені, хтось дико сміявся:
– Володарю! Ми вже перемогли?!
Він не відповів. Спустився в камбуз; тут було порожньо й чисто.
– Імілю!
Він знову вирвався нагору. Підійшов капітан «Пузаня». Мовчки віддав салют. Розвіяр здавив його плече:
– Де хлопчисько?
Капітан кліпнув:
– Гаряче було діло…
Розвіяр пішов уздовж борту, вглядаючись в обличчя вцілілих, і раптом побачив на палубі, серед поранених, знайому худорлясту фігурку.
– Імілю!
Бліде лице хлопчиська було перемазане червоним. Як нещодавно, коли він пролив соус. У руці він стискав кухонний ніж. Розвіяр узяв його за плечі. Іміль розплющив очі.
– Скажи мені! – закричав Розвіяр, не тямлячись. – Говори!
Іміль здавлено зітхнув. По його тілу пройшла судома.
Розвіяр підхопив його на руки. Не знаючи, що робить і навіщо, наосліп кинувся по палубі; ввірвався до каюти капітана, поклав хлопчиська на чистий білий стіл, і тільки тоді Іміль випустив свій ніж, і той ввіткнувся вістрям у підлогу.
Розвіяр оглянув його рану. Захитався й узявся за стіну, щоб не впасти. Старанно всміхнулася Джаль у жовтій сукенці; старий підняв над головою райдужну грамоту, гадаючи захистити від розправи своє селище на Камінній Стрілці…