Іміль дрібно затремтів. Почалась агонія. Не усвідомлюючи, а просто бажаючи припинити його муки, Розвіяр простягнув над ним руку і сказав уголос:
– Мідний королю…
Почавши заклинання, він уже не міг зупинитись.
– Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!
І сталось так.
Над полудень другого дня під-адмірал Галагар утратив свій флот до одного корабля.
Чудовисько, що керувало ворожою ескадрою, показало в тій битві дива підступності й проникливості. Коли вичерпався, нарешті, вогонь трьох чорних кораблів, почались маневри, такі злагоджені й тонко продумані, що Галагар рвав на собі золоте волосся. У супротивника були в запасі кораблі-тарани й кораблі-приманки, флот Золотих обстрілювали й закидали камінням із катапульт. За цілу добу бою, веденого з перервами, чорні кораблі знов ожили й знову вивергли вогонь, але цього разу чудовиська з полум’я не кинулись на здобич одразу, а застигли перед обличчями вцілілих, зачаровуючи грою вогню, позбавляючи волі навіть Золотих, непідвладних страху.
Під-адмірал Галагар озирнувся й побачив, що його корабель, з поламаними щоглами й обірваними вітрилами, ще цілий.
Він схрестив на грудях руки.
Усе, що він міг зробити для Мірте, зроблено. Думка про місто, тепер беззахисне, примусила б будь-яку людину кинутися вниз головою з капітанського містка в хвилі – але Галагар був Золотий, і був під-адмірал. Він стояв, сіючи спокій у своїх уцілілих бійців, на палубі свого корабля, ладний умерти будь-як і будь-коли.
– Шлюпка, – хрипло сказали за його спиною.
З борту чорного флагмана спустили шлюпку. Не вірячи своїм очам, Галагар дивився, як вона наближається, як сонце, нарешті проглянувши з-за диму, ловить краплі на її веслах і як ті займаються білими іскрами…
Думка про Мірте, піднесене місто під сонцем, здушила під-адміралові горло.
– Прийміть, – сказав він ледве чутно й повторив, опанувавши голос: – Прийміть!
Цей піднявся на борт першим. Поглянувши на нього, Галагар, людина залізної витримки, здригнувся: прийшло чудовисько. Дивлячись у чорні, глибоко запалі очі, Галагар зрозумів, кому належала ідея з вогняними тварями, і хто керував різнобарвним флотом у відкритому морі, і хто видумував пастки, розгадати які людина не здужає. І вже не здавалось дивовижним, що цей гекса прийшов на борт до під-адмірала особисто, майже без охорони. Від нього віяло владою, як лампа випромінює світло, а лід пускає холод. Галагар чекав його, стоячи на капітанському містку, схрестивши руки. Він радів, що горда поза дозволяє приховати дрож.
– Я зазнав утрат у цьому бою, – рівним голосом сказав гекса. – Я засмучений.
Галагар мовчав. Він знав, що не заслужив знущань перед смертю, але в гекса інші закони.
– Тепер я хочу навідати Мірте. – Гекса повернув голову й поглянув на вогняні кулі, що й досі висіли над водою.
Усі сили й усю свою мужність Галагар зібрав у кулак, щоб промовчати й за цим разом. Здавалось, гекса бачить його наскрізь. Під-адмірал стояв перед ним голий, з оголеними бажаннями, з усім своїм болем.
– Я не хочу шкоди Мірте, – м’яко сказав гекса. – Я люблю це місто. Я хочу, щоб грала музика, коли я ступлю на набережну.
– Ні, – вирвалось у Галагара.
– Струнні. Я все життя мріяв їх почути. Я хочу пройти по мостах, по бірюзових і по рожевих. Я хочу піднятись на білий шпиль. Я кінець кінцем хочу побачити майдан перед Палацом Гідних. – Він раптом усміхнувся, і його усмішка була страшніша за палання флоту. – Я хочу, щоб містяни вітали мене. Їм буде нелегко. Але ж у всіх діти.
Під-адмірал зашипів. Його славетна витримка, відома всьому Мірте, підвела його, він вихопив церемоніальний кинджал, що висів при поясі, і кинувся на гекса; той упіймав його клинок своїм мечем – не знати коли меч опинився в руці. Один поворот клинка – і під-адмірал випустив зброю, ледь стримавши крик болю.
Матроси-охоронці гекса підійшли ближче, осміхаючись, не виявляючи занепокоєння. Куля вогню тріщала майже перед самим бушпритом.
Під-адмірал мовчав, скулившись, затиснувши лівою рукою праву кисть. Здається, йому вивихнули зап’ястя.
– Боляче? – спитав гекса.
Під-адмірал мовчав.
– Я й кажу: хай грають струнні. Хай мене зустрічають люди на вулицях… можна без усмішок. Упустіть мене в порт – своєю волею, як доброго друга. Я присягаюсь, що не зачеплю ні воїна, ні мирного жителя, поки на мене не нападуть. Я присягаюсь, що не зазіхну ні на вольності, ні на традиції. Мірте стоятиме довго, щасливо, і буде віддзеркалюватись у водах затоки. – Гекса усміхався. – Але коли ні… У водах затоки віддзеркалиться велика пожежа, адмірале. Так і перекажіть Раді Гідних.
Він повернувся й пішов до трапу.
Переписувач другого розряду Агль зважився втекти з Мірте одним з останніх. Майже сімнадцять років важкої праці пішло на те, щоб завоювати собі місце в піднесеному місті; йому, шанованому члену гільдії, доводилось переписувати рахунки й боргові розписки, принижуватись, дожидаючи в приймальнях, та ще й складати іспити на потвердження майстерності разом зі шмаркатими парубчиськами. Він багато років жив надголодь, усі зароблені гроші тратив на те, щоб мати пристойний вигляд і викликати цим довіру в замовників. Тепер, маючи посвідку на проживання з двома печатями, власний будиночок і маленьку книгарню, Агль мав тікати з Мірте разом із сотнями майстрів, артистів, бідняків і купців, прикажчиків, жінок, підлітків, дітей – з усім цим переляканим натовпом, що кинув у Мірте справи й житла. Коли стало відомо, що флот Золотих зазнав нищівної поразки, жах спав на місто й вулиці спорожніли. Торгові й пасажирські судна поспішно піднімали якорі, бажаючи забратись якнайдалі з приреченого міста. Але вже за годину перша партія втікачів з клунками й немовлятами висипала на міський причал, і капітани суден на відході зрозуміли, що їм випав шанс заробити.
Агль заплатив за квиток половину всіх грошей, що були в нього в запасі після п’ятнадцяти років роботи. На корабель «Сита печірка», який возив у Мірте олію та м’ясо, набилося стільки народу, що борти стали майже нарівні з водою. Найменший шторм міг погубити суденце; смерділо топленим жиром. Агль сидів на палубі, на бочці з-під олії, і повними відчаю очима дивився на Мірте.
Піднесене місто велично мовчало.
Серед утікачів не було жодного Золотого. Тільки чужинці, що колись прибилися до цього берега в пошуках щастя, чужинці, що півжиття витратили на те, щоб стати своїми в цьому місті й тепер, у хвилину смертельної небезпеки, тікали геть.
Матрос сяк-так відв’язав кораблик від причалу. Стрибнув на борт, наступив комусь на руку, вилаявся. Спустилися на воду весла; переповнене суденце ледве повзло, перетинаючи гавань, де була метушня й велелюддя. Відпливали вітрильники, піднявши кольорові та білі вітрила. Відпливали галери, відпливали колісні човники, забиті людьми. Краще ризикнути, та що там, – краще загинути в морі, ніж лишатися в Мірте тепер.
Ліворуч від Агля один майстер переказував другому жахливі чутки: він не знає жалю, він пожирає ворогів і пише на їхній шкірі історію своїх подвигів. Він гекса, не людина й не звір. Він спопеляє поглядом. Близько кінець світу, ніхто не встоїть перед ним, навіть Імперія. Треба тікати, шукати тихий закуток, куди він ще не скоро добереться…
Агль уривисто зітхнув. Його книжки, його крамничка! Його посвідка на проживання з двома печатями! А доля ж попереджала його: у перший раз прийшовши в Мірте, він через безглузду випадковість утратив хлопчиська-переписувача, який один коштував десятка письменних рабів. Хлопчисько виявився гекса… Він теж гекса. Трагічний збіг; доля дала Аглеві час, щоб отямитись, а потім прихлопнула остаточно.
На відкритому місці капітан велів поставити вітрило. Кораблик тягнувся, відстаючи від інших суден, але все-таки йшов і море було спокійне. Пасажири почали гучно розмовляти, почали навіть сміятись, надривно, нервово; вони втратили все, але вони живі, вони вирвалися з Мірте в останню, можливо, хвилю, фортуна підіграє їм і допоможе щасливо дістатись до берега…