І раптом, неначе з наказу, усі голоси змовкли. Агль озирнувся. З ранкового туману повільно проступали обриси чорного корабля. На його носу темнів, мов роззявлена паща, розтруб широкої вигнутої труби. Чорна хмара диму плуталась у чорних снастях.
– Повний! – у відчаї закричав капітан. – Весла на воду! Гребіть усі, коли хочете жити!
Пінячи море веслами, «Сита печірка» рвалася слідом за рештою втікачів. Строкатий потік спрямованих з Мірте суден плив перед носом чорного корабля, а той стояв недвижно, плямуючи димом ранкове небо.
– Всемогутній Імператоре, – сказав Агль уголос, забувши пристойність. – Милостиві боги, скільки вас є! Чим я завинив, за що мені така доля?! Нехай він не вбиває нас, ми ні в чому не винні! Нехай він не вбиває!
Розвіяр опустив далекоглядну трубу. Кораблі-втікачі протікали мимо. Усі, хто роками випрохував право жити в благословенному Мірте, тепер зреклися цього права – умить.
– Дарунок запитує, чи можна йому вийти, – сказав Лукс.
Розвіяр мовчки нахилив голову.
Від часу бою минуло троє діб. Мертвих поховали в морі, спалені кораблі лишили дрейфувати по волі вітру й течій, лякати мандрівників і рибалок, поки руїни не підуть на дно або викине їх на берег. Поранених відправили у Фер на тих суднах, що зберегли хід, але не годились для нової битви. Глен, колишній раб, колишній шпигун, а тепер усіма шанований лікар, рятував тепер від смерті порубаних мечами, поколотих стрілами, майже очманілих від диму людей.
Весь цей час Дарунок сидів у каюті під пильним наглядом. Спершу він лютився, кричав і вимагав його випустити, розгніваний, чикрижив своїми мечами подушки й оббивку стін. Пізніше, коли почався бій, коли завібрував корпус «Крилами» від вогняної роботи в трюмі й розляглися ззовні перші зойки, – Дарунок присмирнів.
Він сидів дуже смирно, коли бій закінчився. Він не бачив ні палання кораблів, ні тіл, що летять за борт. Повернувшись із зустрічі з під-адміралом, Розвіяр спустився в каюту до хлопчика, і, зглянувшись із ним очима, Дарунок відхитнувся.
На одязі Розвіяра не було ні краплі крові. Він вимився й перевдягнуся, відправляючись на зустріч з Галагаром. Його волосся, пригладжене гребінцем, спокійно й рівно облямовувало лице. Але Дарунок дивився з жахом, і Розвіяру пригадався зацькований погляд під-адмірала.
Він обійняв хлопча майже силоміць. Пригорнув до себе. Йому треба було відчувати тепле й живе, здатне лякатись і радіти. Майже годину він не випускав Дарунка з рук, тримав його, гладячи по кудлатій спині, по світлому хвилястому волоссю, слухаючи переляканий стукіт серця. Цей хлопчик живий і здоровий, живий, здоровий і люблений; обіймаючи Дарунка, Розвіяр потроху повертався в себе, стаючи майже таким, як раніше.
Яким він був до першої жертви? Ким він був?
Він пам’ятав кожну хвилину свого життя, і заново міг пережити її, і з непомітних рисочок відтворити думки й почуття всіх людей, яких йому навертала доля, і зрозуміти істинний смисл їхніх слів і рішень. «Хочеш – утечемо? Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?» – «Ти… не кажи так. Не бреши. Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…» – «Я бігаю швидше…»
Він бачив білу скатерть у червоних плямах. Порожній обідній стіл, на якому хвилю тому лежав його син при смерті. Остання жертва Мідному королю. І горе, й усвідомлення, нове усвідомлення себе й життя навколо. І море з кораблями, ніби чаша фонтана з горіховими шкаралупками в ній. І розуміння, ясне, як чистий клинок: тепер він зовсім великий.
Він ясно розумів, що собою являє, і що зробив, і що зробить іще; він бачив світ у барвах, звуках, він відчував чужі помисли, як сліпий відчуває нерівність підлоги підошвами босих ніг. Ще один крок – і він зрозуміє, дізнається достоту, що таке Мідний король, і в чому смисл кожного людського народження, і яким богам треба молитись. Що там, за обсягом людського зору, і далі, за обсягом бідної уяви, і ще далі, де зберігається, покоїться на Мідному троні сутність речей.
Сутність речей.
Розуміння пекло й робило щасливим. Розвіяр обіймав Дарунка; йому здавалося, що він обіймає Іміля, теплого й живого. «Для справжнього чоловіка єдине свято – війна»…
Його син виявився першою людиною, яку Розвіяр віддав Мідному королю. Він знав, що таке можливо, він давно знав, ще з тієї ночі, коли над ним простерлась рука володаря, і тремкий шепіт – скільки в ньому було жадоби, невтамованої пристрасті, нетерплячки! – прошелестів у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»
«Для справжнього чоловіка єдине свято – війна». Та що він знав, нещасний хлопчисько-пастух, що він бачив, перш ніж усупереч наказу схопити ніж і кинутись у битву?!
Ніхто з тих, хто приносив жертви, не пройшов цей шлях до кінця. Розвіяр усвідомлював це так само чітко, як бачив колись прожилки травинок; у кінці шляху – цілковита свобода й цілковите розуміння. Нікому не вдалось дістатися до Мідного трону – не було вже чим жертвувати. Вони спадали з глузду, тому що трон був поряд – руку простягни. Вони вмирали, тому що жертвувати не було чим. І Гейл, великий музикант, умер, так і не ставши досконалим.
Інша річ – Розвіяр.
Він здригнувся від цієї думки. Відчуття свободи й усемогутності, принесене жертвою, потроху тьмяніло. У душі ворухнулось перше невиразне занепокоєння.
– Ні-ні-ні, – пробурмотів він уголос. Дарунок давно вже спав на його руках – спав, здригаючись і бурмочучи вві сні.
Скільки жертв залишилось до Мідного трону? Одна? Дві? Але якщо я досягну такого розуміння… І такої влади – не над людьми, а над самою сутністю речей…
Самоомана, сказав він собі. Жахлива самоомана.
Він сидів, обіймаючи заснулого хлопчика, ніби бажаючи знайти в нім порятунок, коли прийшла Яска. Усілась навпроти, гіпнотизуючи недвижними сухими очима:
– Ти задоволений?
– Ми перемогли. Підемо на Мірте.
– Ти задоволений?
– Так. Дякую, Ваша Могутносте. Ти вмієш танцювати? Ми влаштуємо бал у Палаці Гідних.
У Яски сильно роздулись ніздрі:
– Ми з тобою станцюємо, володарю. Тільки не послизнись.
«Сита печірка» відходила все далі. Переписувач другої категорії Агль сидів на бочці з-під олії, дивлячись, як повільно ховаються в імлі страшні обриси чорного корабля. Губи його трусились, а на очі навернулися сльози вдячності долі.
Маленьке судно, з вигляду сильно переповнене, ішло на веслах, щохвилини загрожуючи зачерпнути води й перевернутись. Розвіяр знову підніс трубу до очей: так, точно, «Сита печірка» забита, наче бочка з оселедцем…
– Щури, – сказала Яска з огидою. – Хочеш, утопимо їх?
Розвіяр дивився, як безладно, метушливо пінять воду короткі товсті весла.
– Тільки накажи. – Яска дивно осміхнулась. – Досить ледь штовхнути…
За її спиною вибрався на палубу Дарунок – невпевнено, на півзігнутих лапах. Поглянув на Розвіяра – запитально й зі страхом. Відвів очі.
– Сьогодні надвечір ми будемо в Мірте, Даре. Це найкрасивіше місто на землі.
– Ага, – промимрив Дарунок, дивлячись униз. Розвіяр потішився, що палубу добре віддраяли за ці три дні.
– Не займай їх. – Розвіяр провів поглядом «Ситу печірку». – Нехай ідуть.
Острів стирчав з-під води, ніби спина дохлого чудовиська, простромленого кістяним гарпуном – маяком. Бруднувато-білою стрічкою вився прибій. На колишньому місці стояла «хатка» з великої двостулкової мушлі: шар сажі й попелу на її «даху» робив її майже невидною на чорному камінні. Теперішній господар острова, який змінив безумця Маяка, або забився в єдине на острові укриття, або зникнув, утік, потонув. Острів здавався пустинним. Розвіяр довго роздивлявся його в далекогляд.