Його майбутнє бігло перед ним, наче тінь подорожника, що з ранку йде на захід. Здавалось, ще зусилля – і, хоч вона тікає, істину можна ще буде догнати. Перед очима провертався ніби гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою – він пам’ятав її запах. Недогарок свічки – він пам’ятав свій страх темряви. Розірвана книжка – «Подорож на Осиний Ніс». Дерев’яна білка-скринь-ка – два пасма волосся, материне й немовляти. Клинки для парного бою – Луксів подарунок… Срібний медальйон… Хлопчик при смерті…
І місто поставало на обрії. Найпрекрасніше в світі, піднесене над морем місто.
Розділ третій
Раннього вечора вітрильне судно «Крилама» ввійшло в прибережні води порту Мірте. За флагманом, трохи відставши, йшов слідом «Пузань»; «Вухокрутка» згоріла майже дощенту: жовч двоголової змії підвела, у розпалі бою на кораблі сталась пожежа. «Вухокрутку» довелось кинути, а вцілілих людей прийняти на борт «Пузаня». Тепер усі вони, цілі й поранені, висипали на палубу; гавань була чиста, і на рейді не було видно жодного корабля.
Літаюче Місто ринуло, не сягаючи землі. Тоненький серпанок оповив порт і припортові райони, а над ними розкинулись бірюзові й рожеві арки мостів. Завмерли, вигнувшись при злеті, тонкі стіни. Ажурові будівлі вивершувалися сліпучо-білими вежами, і гострі шпилі вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над містом. Біля центрального причалу стояв під-адміральський корабель зі спущеним золотим прапором.
Пахло горілим. Кожний клаптик, кожна дощечка на «Криламі» просмерділися запахом ядучого диму та спалених кораблів.
– Готуватись до бою? – тихо спитав Лукс.
– Не треба.
Не дивлячись, Розвіяр відчув, як смикнулася шкура в Лукса на спині. Вершник сказав своє слово, і звіруїн не смів тривожити його своїми сумнівами; люди, подібні до Лукса, завжди судять із себе. Скажи мені, чого чекаєш від переможеного ворога, – і я скажу, хто ти…
– На їхньому місці ти б чинив опір, Луксе.
– Авжеж.
– А жінки? Діти? – Розвіяр ніби невмисне поглянув на Дарунка. Хлопчик відійшов убік, обіперся об борт і подивився на піднесене місто, мов сподіваючись притягнути його поглядом.
– Так. – Лукс понизив голос. – Я… волів би, щоб мій син помер, але не діставався ворогу живим.
– Так воюють нагори.
– Я ж не зрікався свого племені. Бувало, клани вимирали до останньої людини, воюючи. Це честь – у бою переселитись на зелену рівнину, де вічно світить сонце. Де ходить пішки мій брат, Короткий Танцюра. – Він чи то всміхнувся, чи то кашлянув.
– А якби ворог пообіцяв твоєму сину життя і свободу?
– Хто ж вірить ворогу?
Вони замовкли. Над містом висіла тиша: крім плескоту весел і шуму вітру, не було чути ні звуку. Повільно, велично «Крилама» наближалася до міста, і воно виростало вгору і вглиб, і відбиток бушприта сплівся на воді з відбитками найвищих шпилів.
– Так близько до нього я ніколи не підходив, – зізнався Розвіяр. – Він диво, правда?
Лукс не відривав від очей зорової труби. Він виглядав укріплення в порту. Він шукав схованих лучників, метальні машини, загороди при вході до гавані.
– Покличте Дарунка, – сказав Розвіяр. – Нехай подивиться на цю красу.
Яска мовчала, закинувши голову, дивлячись у призахідне небо.
– Ти певен, що це безпечно? – тихо спитав Лукс.
– Це цілком безпечно, – глибоким голосом озвалась Яска, і досі дивлячись у небо. – Слухайте.
До «Крилами», яка наближалась до міста, донеслись ніжні звуки струн.
Розвіявся серпанок, оголюючи берегову лінію, і виявилось, що піднесене місто таки стоїть на землі. Там, де в прибережній смузі Фер тулились одна до одної брудні комори, височіли гори бочок і ящиків, смерділи звалища й петлювали припортові вулички, жителі Мірте облаштували біло-рожеві мармурові набережні та зелені парки, що збігали просто до води.
Шлюпка, обійшовши під-адміральський корабель, наближалась до Причальних Сходів – парадної брами міста. «Крилама» й «Пузань» залишилися в гавані, над їхніми трубами потихеньку курився дим. Смужка води між сходами й шлюпкою ставала все вужчою, все тоншою. Море дихало, підіймаючи й опускаючи човен, збираючись угору на дві сходинки – й стікаючи струменями. На воді та мармурі блищало призахідне сонце.
Звук моря, легенький подих вітру та голос струн. Розвіяр дивився, як наближаються сходи, й безгучно ворушив губами.
– Що ти говориш? – різкувато спитала Яска.
– «Ані ногою… гекса не опоганить Мірте, ані диханням, ані доторком…» – він дивно всміхнувся.
На східцях сходів стояли люди, одягнені в чорне. Усього людей десять або дванадцять. Матроси спустили весла, уповільнюючи рух. Човен спинився біля причального кільця, і на борт його ліг трап зі світлого дерева. Зустрічальники не підіймали очей.
– Ти підеш? – невпевнено спитав Лукс.
Розвіяр піднявся на трап. П’ять кроків, шостий; він ступив на Причальні Сходи.
Він стояв на березі Мірте. Ось і все.
Музика стала гучнішою. Чорні люди стояли тісною групою: пригнічені горем старі, що з останніх сил зберігали гідність. Розвіяр не одразу впізнав серед них під-адмірала: золоте волосся його тепер було геть білим.
– Ми члени Ради Гідних, – безбарвним голосом сказав високий, заввишки з Розвіяра, Золотий. – Твої вимоги виконано. Хочеш чого-небудь ще?
– Багато років тому мені відмовили в праві відвідати Мірте. – Розвіяр потягнувся, з насолодою відчуваючи, яка надійна земля під ногами. – Тепер я маю право сподіватись на гостинність: стіл, дах над головою, радість, музика. Я хочу, щоб піднесене місто стало рідним для бідного, рано осиротілого гекса.
Жоден із Гідних не міг витримати його погляду. Розвіяр знав і бачив, що робилося в їхніх душах, навіть коли вони намагалися сховати від нього обличчя.
– Можливо, я захочу поговорити з кожним із вас дружньо, довірчо – потім, коли відпочину й розважусь. Мої кораблі залишаться в гавані: постарайтесь, щоб безглузда вихватка якого-небудь зрадника не зіпсувала вам життя, Гідні. Стріляти в мене значить убивати Мірте. Намагатись мене отруїти – значить губити піднесене місто… Тепер ходімо. Я хочу поглянути, як живуть у Мірте почесні гості.
Білі вулички порту були прикрашені статуями, що зображали моряків, рибалок і воїнів, плечистих, оголених до пояса. Розвіяр ступав, дихаючи на повні груди й дивлячись у різні боки. Уздовж вулиць стояли, загорнувшись у чорне, мовчазні люди – переважно жінки та підлітки. То наближаючись, то віддаляючись, гучали струни.
– Розкажіть мені про порт, Галагаре. Будь-який патріот стільки знає історій про рідне місто, що чужинцеві й вві сні не насниться… Прикро йти цими вулицями й не чути про них путящої розповіді.
– Я не розповідач, – уривисто сказав під-адмірал. – Я вояк.
– Шкода. – Розвіяр лагідно всміхнувся. – Панове, хто розповість цікавому гекса про постання порту Мірте?
Гідні мовчали.
Розвіяр спинився. Поряд спинилися Яска, Лукс, Тарі-Колесо і півдесятка його довірених бійців.
– Ніхто не розповість? Можливо, ви погано знаєте історію рідного міста?
Чоловік, що держався осторонь від основної групи Гідних, був страшно напружений. У рукаві в нього ховався, напевно, стилет – Розвіяр побачив це в його трохи скутій позі. Ясчині ніздрі здригнулись. Випереджаючи її слова, Розвіяр поклав руку на її плече:
– «Порт побудовано з мармуру, добутого на Золотій горі, єдиного в світі родовища, яке дає такий міцний, такий красивий камінь. Сонячні вулиці його чергуються з затіненими: від Причальних Сходів до майдану перед Палацом Гідних можна пройти вздовж залитих світлом балюстрад, а можна – ховаючись від спекоти під арками з переплетених квітів і ліан. Кожна з п’яти тисяч статуй, установлених у порту, має свою легенду й призначення…»