Він роззирнувся, милуючись їхніми витягнутими зі здивування обличчями.
– Я люблю Мірте, панове Гідні, і прочитав усі книги про нього, які тільки зміг дістати… Що ж ви мовчите, панове? Ходімо далі, я розчарований вашою гостинністю. До речі: як давно востаннє на прекрасних майданах Мірте відбувалися прилюдні страти?
Чоловіки й жінки в чорному дивилися на нього з вікон, з тротуарів, з мостів. Він ішов неквапно, часто зупиняючись, і Гідні мали зупинятись теж. Він милувався грою світла на бірюзових і срібних мостах, задирав голову, щоб роздивитись у височині золоті шпилі. Мірте квітнув, і сідало сонце, і запалювались перші ліхтарі – уздовж мостів розтягались їхні перлово-білі, зеленувато-голубі, тепло-оранжеві низки.
Розвіяр вийшов на майдан перед Палацом Гідних, коли осяявся фонтан у центрі його. Фонтан зображав Мірте в мініатюрі з усіма вежами та вогнями. Блискотіла зсередини вода, підсвічена великими світляками, і струмені води перемигувались кольоровими іскрами.
– Красиво, – сказав Лукс, який з моменту висадки не мовив ні слова.
– Я втомився, – повідомив Розвіяр. – Де мої апартаменти?
Прощаючись із Гідними, він несподівано взяв за лікоть чоловіка зі стилетом. Відчув камінні, зсудомлені м’язи під рукавом оксамитової куртки.
– Ласкавий друже, осиротілий у дитинстві гекса хоче з вами поговорити просто зараз. Панове, члени Ради, ви не заперечите, якщо я затримаю ненадовго пана… як вас звати?
– Гідний Ілімар – член ради, – швидко повідомив високий Золотий, що першим заговорив на Сходах. Чоловік зі стилетом не рухався, ніби цілком перетворившись на кістку.
– Чудово. – Розвіяр кивнув Ясці. – Ходімо зі мною.
Утрьох вони ввійшли в кімнату Палацу, обставлену без показної пишноти, але з дивовижним смаком. Яска причинила високі різьблені двері. Посеред кімнати сяяв вогнями накритий стіл – Мірте традиційно славився рибними стравами. На столі височів маленький замок, цілком вилитий з льоду, підсвічений зсередини вогниками свічок; його стіни, схили дахів і вежі вивершувались молюсками, великими та малими, рожевими й білими. На крижаний шпиль над головною будівлею нанизано восьминога з ретельно викладеними щупальцями. Навколо замку тяглися сім ровів, де пузирилися сім різних соусів.
Розвіяр скинув на стіл байдужим оком, пройшовся по кімнаті, вивчаючи камін, крісла, підлогу з багатьох сортів дерева, в’язь візерунків на стелі. Яска спинилась перед столом, роздуваючи ніздрі; Гідний Ілімар стояв, не рухаючись, біля дверей, і зброя пекла йому руку.
– Я вас глибоко поважаю. – Розвіяр потягнув за шовковий повороз, і оксамитові фіранки розійшлись, відкриваючи вітражне вікно. – Тому що якби ви влягли пориву й кинулись на мене на вулиці… Я ж не дарма питав про прилюдні страти. Ви знаєте, що гекса роблять з ворогами?
Ілімар розтягнув губи:
– Я готовий померти так, як підкаже тобі твоя уява, людожере. Навряд чи ця смерть дасть тобі втіху.
– Кинь це на підлогу, – раптом наказала Яска. – Я все бачу!
Ілімар повагався. Підтягнув рукав. Упустив на підлогу не стилет, як гадав Розвіяр, а метальний ніж. Вістря ввіткнулося в дерев’яну мостину. Одного точного кидка вистачило б, подумав Розвіяр відсторонено. Там, у порту, або потім на вулицях, або на майдані.
– Чудова іграшка. – Він зупинився перед крижаним столом. – Ну що ж… Я волів би щось ситніше, але коли нічого більше нема… Принаймні я хочу випити.
Він налив собі та Ясці грайливого «арамеру»; відсутність слуг його не дивувала й не обурювала. Золотим нелегко прислужувати за столом гекса, і Розвіяр не бажав випробовувати їхнє терпіння даремно.
Подумавши, він плеснув чудового напою в третій келех – для Ілімара. Той не сунувся з місця – стояв, опустивши руки, дивлячись на Розвіяра з-під світлих, ніби колоскове поле, брів.
Розвіяр повільно зробив ковток. Терпкий запах зігрів піднебіння. Грайлива рідина вливалася, здається, одразу в кров.
– У Раді ви стояли за опір, Ілімаре. – Розвіяр смакував напій ковток за ковтком.
– Так. – Золотий випрямив спину.
– Але ви опинилися в меншості.
– Так.
– І підкорилися рішенню Ради, але не прийняли його.
– Так…
– І злякалися в останню мить.
Ілімар похитнувся:
– Так.
Розвіяр схилився над столом, роздивляючись морських жителів, умертвлених і ще живих, які прикрасили собою крижану скульптуру.
– А це що? Шановний Ілімаре, це устриці?
Золотий похлинувся. Йому дуже хотілося гордо змовчати.
– Це «сльози дракона». Мешкають глибоко на дні, у трюмах затонулих кораблів. Пряний смак, надзвичайно поживні…
– Дуже небезпечні в добуванні, – негучно додала Яска. – З десяти ловців до старості доживають двоє. Кожна «сльоза» коштує, як невеликий корабель…
Розвіяр наколов безвільне тільце молюска на двозубу виделку. Опустив у соус. Побачив, як смикнулось Ілімарове обличчя: «сльози дракона» слід було їсти не так.
– Дивний смак. – Жуючи, Розвіяр плеснув собі ще «арамеру». – Мені не подобається, панове, я волів би смаженого ляскуна… Гідний Ілімаре, ви знали від Галагара, що опиратися марно. І що єдиний випал закінчиться для вас повним крахом, розгромом, смертю ваших дітей. І все одно виступали за опір?
Восьминіг, що лежав на вершині крижаного замку, дивився каламутними проникливими очима.
– Якщо нема можливості жити, треба померти з гідністю, – прошепотів Золотий. – Хоч у бою, хоч на ешафоті.
– Як ці морські тварі?
Золотий закашлявся, намагаючись приховати гримасу ненависті.
– Я пообіцяв бути милосердним, – сказав Розвіяр іншим тоном, серйозно. – Ви мені не вірите?
– Вірити гекса? Я сміявся б. Якби не зірвав голос, доводячи цим боягузам… – Ілімар затнувся.
Розвіяр кивнув:
– Ви надто довго жили в золотому спокої. Були добрі й терпимі – одне до одного. Найкращі люди з усього населеного світу злітались до вас, готові до будь-якої роботи – аби їм дозволили жити тут. Правда ж?
Золотий підняв на нього налиті кров’ю очі:
– Так.
– Їли смачне м’ясо, яке вбивав за вас хтось інший… До речі, мені подадуть сьогодні м’ясо? Не ці мертві морські тіла, а справжнє пружне м’ясо?
– Чиє? – тихо спитав Ілімар.
Довгу хвилину вони дивились один одному в очі. Яска дрібними ковтками пила «арамер». Нарешті Розвіяр усміхнувся:
– Ви здаєтесь мені хороброю людиною, Ілімаре. Чому ви мене не вбили, хоча мали таку можливість?
Гідний мовчав.
– Дайте відповідь на питання. Мені важливо знати.
– Я не посмів.
– Злякались помсти? Щось іще?
– Не посмів.
– Розумію.
Розвіяр знов підійшов до вікна. У вітражі вбудовано дзеркала й лінзи – навіть тепер, уночі, гра кольору й тіні тішила око. Розвіяр розчахнув стулку й знову побачив Мірте внизу: низки вогнів біжать по мостах, високі зірки на шпилях, море ледве-ледве світиться внизу. Він бачив місто, і водночас кімнату за спиною, і бачив себе очима Золотого й очима Яски. Чітке усвідомлення того, що відбувається, і того, що неодмінно станеться дуже скоро, було схоже на спрямоване в очі гостре світло. Розвіяр прикрив би очі рукою, аби міг.
– Ідіть, Гідний Ілімаре. Час і спосіб вашої страти ми обговоримо пізніше.
Його ліжко було до міри м’яким і до міри жорстким. З розчахнутого вікна віяло морським повітрям, чистим, без запаху горілого. Поскрипували нічні комахи, дихало листя і плив над садами аромат квітів. Здавалося, приречений Мірте хоче запам’ятатися чужинцю в найяскравішому, святковому своєму образі.
Це не голод і не спрага. Це не біль і не задуха. Це все одразу й набагато гірше – бо існує ще й усвідомлення, блискуче розуміння того, що з тобою робиться.
Це починається поволі й нітрохи не лякає. Крок за кроком, від вівтаря до вівтаря; дурний хлопчисько-раб, яким був Розвіяр колись, не усвідомлював, як багато дає йому Мідний король. Він міг би забути про слова старого – але не забув. Випадковість? Темний інстинкт?