Розвіяр промовчав. Після останньої принесеної жертви він знав і розумів більше, ніж Яска, великий маг.
– Ти став зовсім страшним, – промовила Яска, ніби сама до себе. – Навіть я не можу витримати твого погляду. Такий вигляд мала б смерть, якби прибрала людського обличчя.
– Селяни називають Смертю звичайного річкового хапуна.
– Я пам’ятаю. Ти розповідав.
Вони повільно зробили ще одне коло по залі. Розвіяр випустив руку Яски й низько їй уклонився. Музики продовжували грати, не відриваючи очей від нот на високих пюпітрах; Розвіяр прекрасно знав, що ноти їм ні до чого. Вони пам’ятали мелодію напам’ять.
– Дякую. Досить.
Хлопчисько урвав гру на півтакті. Дівчинка акуратно закінчила музичну фразу й тільки тоді опустила смичок.
– Ви добре граєте. Я слухав музикантів Німого Народу, а значить, не зовсім невіглас. А тепер скажіть: що ви знаєте про Гейла, славетного музику?
Брат і сестра ззирнулись.
– Нічого, – відповів хлопчик.
– А якщо подумати?
– Нічого, – швидко промовила дівчинка. – Крім того, що він з’їхав з глузду й помер.
– І це все?
– Усе.
Розвіяр підійшов до них ближче. Спинився перед хлопчиком:
– Хочеш убити мене?
Той відхитнувся.
– Даю тобі шанс. Спробуй.
– Розвіяре, – тихо сказала Яска за його спиною. – Навіщо ти це робиш?
– Спробуй, – підбадьорливо кивнув Розвіяр. – Адже тебе навчали користуватись не тільки смичком? Хіба ти, чистокровний Золотий, не вмієш тримати зброю?
Різким рухом хлопчисько відкинув назад довге, хвилясте золоте волосся. Зі смичка в його руці вискочило вузьке лезо. З обличчя його сестри Розвіяр зрозумів, що вона нічого не знала про братові приготування.
– Помри, проклятий гекса! – вигукнув музика.
Розвіяр не ворухнувся. Він стояв перед хлопчиком за два кроки й дивився, як труситься в його руці сталеве жало.
– Я маю загинути від твоїх страшних очей? Чи вмерти зі сміху?
– Розвіяре, – гучніше повторила Яска. – Досить!
Хлопчисько нажахано дивився йому в очі.
– Дуже давно одна людина дала мені в руки страшну зброю, – сказав Розвіяр. – Я тоді здивувався, як він не боїться. Я міг убити його набагато швидше й набагато певніше, ніж ти своєю голкою. Він сказав: «Я бачу тебе наскрізь»… Тепер я розумію, що це значить. Ти не вб’єш мене, хоробрий хлопчику, тобі це не до снаги…
Він спинився посеред зали, заклавши руки за спину, дивлячись у темне високе склепіння.
– А кому до снаги? – спитав уголос.
«Мідний король – один із темних безіменних богів. Приймає жертви не в усіх і не всякі…»
Перебираючи книжки, Розвіяр натрапив на знайому руку і мало не закричав з радості, ніби зустрів давнього друга. «Країни, де я був, їхні боги й забобони» – так називалася книга, що її написав автор «Хронік звіруїнів».
Книга зберігалась у «варварському» відділенні. Нею користувалися погано, або вона побувала в катаклізмі, а радше й те й друге: сторінки попсувались від давньої вологи, були поточені жучком, зацвілі, місцями попалені. Розвіяру захотілося переписати цю книгу – начисто, ретельно зберігаючи почерк автора та його примітки, накреслення землеписних карт, які він робив на берегах. Розвіяр знав, що цього не станеться ніколи; усе, що він міг зробити для автора чудової книги, – поновити на першій сторінці його майже затерте ім’я: «Варан».
«…випадкові, недостовірні відомості. Той, хто справді приносив жертву Мідному королю, мовчить про це й ніколи не розповість…внутрішня потреба, – рядок зникнув під плямою, – тільки можливо… спинити разом з життям. Люди, які багато років служили Мідному королю, стають невразливими для ворогів і друзів і не можуть навіть укоротити собі віку. Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жер…»
Розвіяр перегорнув сторінку. Вся розгортка була безнадійно зіпсована пліснявою.
Жінка стояла перед ним у святковій, напевно, найкращій своїй сукні. Золоте волосся, пряме й тонке, лежало на її плечах, укривало спину й падало майже до колін.
– Як тебе звати?
– Навіщо тобі моє ім’я? – Вона всміхнулась.
– Ти зухвала, – сказав він, відчуваючи дивне задоволення. – Це добре.
– Для мене добре? Для тебе?
– Для мене. Ти така, як я хотів. У юності я мріяв… про Золотих жінок.
– У тебе була жалюгідна юність, жалюгідний гекса? Ти розважався мріями?
– Я не смів навіть мріяти, що колись усі жінки Мірте належатимуть мені.
– Усі? Не сміши. Жодна не твоя.
– А ти?
– А що – я? Я – це не шматок м’яса, жалюгідний гекса. Ти можеш зробити з моїм тілом будь-що, але я – це не моє тіло. Ти можеш вительбушити мене, але я лишуся вільною. Давай, починай! Покажи, на що ти здатен. Дозволь сміятися, коли мені стане смішно!
Він мовчав і дивився на неї.
Їй було років двадцять. Вона нічим не була схожа на Яску замолоду, по-хлопчачому різкувату й поривисту. Вона не була схожа на покірну, старанну Джаль. Вона була – тепер він знав це – схожа на Мірте, який вічно дражнить на обрії. Золоте місто, що сміється в лице… прекрасне, як усе, чого торкаються Золоті.
Під його поглядом усмішка жінки почала танути. Вона все ще примушувала себе сміятись, але її обличчя, залите рум’янцем куражу, блідло, вицвітало, мов стара картина під сонячним промінням.
– Ну, що ти дивишся? – Її голос уже тремтів. – Чого ти витріщився?
Вона спробувала відвести очі й не змогла. Розвіяр підійшов до неї впритул:
– А якщо сьогодні вночі тобі не буде смішно? Чим ти мене винагородиш?
– Пусти, – прошепотіла вона.
Але випручатись не змогла.
Мірте квітнув цілий рік – одні квіти змінювалися іншими.
По вуличках міста, широких і вузьких, крутих і положистих, гасали діти всіх станів, Золоті діти, безтурботні й незлі. Інколи приходив з портових районів маленький чужинець, просив узяти його до гри – траплялось, таких і брали, але потім каялись: чужі діти вміли красти й часто лізли битись. Зате якщо водитися з таким же, як ти, Золотим, – гра не буде затьмарена нічим, хіба що дощ поллється раптом з потемнілого неба.
Ранками відчинялися крамнички на перших поверхах химерних, різьблених, дерев’яних і цегляних будівель. Крамарки, суворі, мов королеви, давали в борг льодяники та фрукти. Над вулицею, у других і третіх поверхах, сушилася білизна й співали птахи, грала музика й цілувалися закохані. Ліани увивали стіни й стовбури; вона виросла в золотому, благословенному Мірте й ніколи не хотіла покинути його.
– А подорожувати? Побачити далекі краї?
Так, бувало, в порт приходили красиві кораблі з далеких країв. Але всі чужинці з таким захватом роззирались на всі боки, що їй було зрозуміло: краще за Мірте нема нічого в усьому заселеному світі.
– А ліси? Ти ж знаєш, що на материку ростуть непроглядні ліси, течуть повноводі річки…
Вони гралися в гаях, уявляючи їх лісами. Вони пускали кораблики по воді ручаїв. Вони гадали на нареченого, прив’язуючи до щогл корабликів кольорові шовкові стрічки…
– Що ти робиш зі мною? – питала вона, дивлячись на нього з темряви блискучими очима кольору міді. – Чому я розповідаю? Навіщо тобі все це?!
– Я хочу знати. Розкажи ще.
Вона то плакала, то затихала, то знову починала вириватись, але його воля була незмірно сильніша. Він був обережний – боявся завдати їй болю.
…А в порту петляли мармурові вулички, і для доброго заміжжя треба було щовесни підносити монетку статуї Морської Діви – вродливої й голої, з намистом із мушель – справжніх! – на тонкій мармуровій шиї. У Діви був трохи розтулений рот, дівчата потай одна від одної совали туди монети з найдрібніших… Подейкують, робітники з портових чужинців потім витягали монети особливою петлею, але дівчата вірили, що Діва приймає їхні підношення, і наречений буде ладний…
– Ти заміжня?
– Ні! Морська Діво, чому я все тобі розповідаю… Я ненавиджу тебе, я хочу, щоб ти здох, проклятий гекса…