Выбрать главу

Довга напружена мить – і знов нічого. Розвіяр повернувся; вище здіймалося сонце, яскравіше блищали дахи, зеленішими здавалися сади.

– Мідний королю, – почав він утретє, уже без надії. – Мідний королю… Подай, що ціную…

– Ти вже себе не цінуєш, – пошепки сказав Лукс. – Або… він просто не хоче брати.

Розвіяр, не дивлячись на нього, витягнув меч із піхов. Різонув себе по руці. Кров бризнула на каміння.

– Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую!

Червоні плями зашипіли, випаровуючись. Мідний король узяв усього декілька крапель. Розвіяру полегшало, він засміявся вголос; кров з відкритої рани продовжувала бігти, він повторював і повторював заклинання, однак нова жертва не була прийнята.

– Досить. – Лукс перетягнув йому руку бинтом з сідельної сумки. – Досить, я нагледівся в житті на твою кров, досить.

– Луксе, я ж не зупинюсь. – Розвіяр відчужено дивився, як Лукс бинтує йому руку. – Я принесу в жертву й тебе, і Яску, й Мірте… І… спробуй мене зупинити, будь ласка.

– Як?

– Убити.

Лукс відсахнувся:

– Я не можу вбити вершника. Легше вирвати собі очі.

– А Ранок-Без-Похибки вбив свого вершника.

– Він був маг… І він проклятий навіки. Знаєш… дарма ми дозволили Ясці взяти його перстень.

– Вона сама вирішила.

Тепер вони разом дивились на місто. Зграї маленьких птахів літали над ним, мов чорно-біла сітка. Майоріли прапорці на високих ажурових вежках. Гірляндами тяглися вздовж загород жовті й червоні квіти. У гавані темніли кораблі; Розвіяр подумав, що Яска тепер на «Криламі» і Дарунок із нею. Тарі-Колесо та його людей він відправив на борт ще вчора…

Це місто, мов наречена на вівтарі. Прекрасна жертва. Можливо, остання?

– Стій!

Лукс метнувся до краю урвища, став між Розвіяром і Мірте:

– Зажди. Якщо вибирати між мною і Мірте… Нехай це буду я, Розвіяре. Я ж тобі дорогий?

– Луксе!

– Я не хочу бачити, як ти віддаєш йому це місто. Ти… ти рятував мене стільки разів, що моє життя давно вже належить тобі, давно й геть усе. А там… Короткий Танцюра давно жде мене. Заждався на зеленій рівнині, забутий усіма. Ходить пішки… Хоча хто знає – чи попаду я на Зелену рівнину? Куди попадають його жертви, ти не знаєш?

Полегшення, яке прийшло до Розвіяра в ту мить, коли Король прийняв його кров, розтануло. Налягала сила, що перевищувала всі сили цього світу, і закрутився невидимий гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недопалок свічі… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і дівчина з золотим волоссям, і далі, і далі…

– Я не знаю, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, чи живі… чи можливо, щоб вони залишилися серед живих… і чи не найкраще їм померти… Я дізнаюсь, коли доберуся до Мідного трону.

– Дізнаєшся, – м’яко сказав Лукс. – Ти розумний, ти дуже розумний. Можливо, лишилося трошки… Можливо, це остання жертва.

І він усміхнувся.

Він стояв на уступі над Мірте, опустивши руки, не торкаючись мечів, що звичайно оперізували його торс. Косматий, постарілий звіруїн під сідлом, із широкими лапами, з густою шерстю на боках. Розвіяр ніколи, ніколи в житті не надівав остроги, сідаючи на спину Лукса.

– Хто тобі дорожчий – я чи Мірте?

– Ти.

Лукс усміхнувся:

– Я завжди мріяв померти за тебе, друже. Тільки соромився сказати.

– Луксе…

– Роби. Якщо хочеш, я відвернусь.

– Луксе!

– Це… все, що я можу для тебе зробити.

Розвіяр придивився до його обличчя.

«Це… все, що я можу. Мабуть», – сказала інша людина, багато років тому. Розвіяр почув її голос.

Перед очима в нього яскраво й опукло постала картина: володар піднімається з крісла, іде до нього… «Не вставай, сиди…» Ліва рука лягає йому на маківку, а права піднімається в знайомому жесті… І тоді Розвіяр б’є мечем по руці, кисть відлітає і шльопається в басейн… А за декілька хвиль клинок протинає груди володаря…

«Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жертвоприношення жертва повстане й уб’є жерця». Ці слова, чи схожі, зникли в книжці Варана, поїдені пліснявою. Велика людина… велика, Золотим слід краще користуватися безцінними книжками…

– Луксе… Я знаю, хто мене зупинить.

* * *

– Розвіяре?! Що з тобою? Де ти був?!

– Даре… – Він зупинився, з нерозумінням углядаючись в обличчя маленького звіруїна. – Дарунку… Хіба ви не поїхали?!

– Ні… Мама… вона сказала, що залишається в Мірте.

– Як?!

– Вона сказала, що лишається… А де батько?

– Зажди, – сказав Розвіяр. – Зажди. Мені терміново треба побачити маму.

Він увірвався в палац. Золоті розбігалися з його дороги. Він злетів по сходах, укритих чорним зі сріблом килимом, і вдарився плечем у різьблені двері її покоїв:

– Яско!

Немає відповіді. Надбіг іззаду Золотий-камердинер, тремкою рукою простягнув ключі.

– Відімкни! – ревнув Розвіяр.

Розчинилися двері. Він побачив, що Яска жива, що вона сидить спиною до входу, біля вікна, і дивиться на море. Розвіяр перевів подих.

– Слава Імператору, – пробурмотів із нервовим смішком. – Слава богині Воф… Яско!

Жінка не ворухнулась.

Розвіяр кинувся до неї, спотикаючись об розкидані по кімнаті книжки, речі, іграшки:

– Яско! Я знайшов вихід! Прошу тебе, зроби це для мене… Яско!

Жінка повернула голову, поглянула на нього незнайомим, трохи здивованим поглядом. Лікоть її спирався на столик із писальним приладдям, майже торкаючись пописаного аркуша, персня з бірюзовим каменем і перекинутого камінного флакончика.

«Я лишаюся в Мірте, – було написано на аркуші серед багатьох закреслених рядків. – Нехай ніхто не прочитає… Я хочу сказати кому-небудь, хоч паперу: коли ти принесеш у жертву мого чоловіка й це місто, на вівтарі будемо ми з Даром. Я не хочу нічого пам’ятати. Я не бажаю це пережити».

Розвіяр схопив флакончик. На папір упала єдина крапля – нудотна крапля «солодкого молока», напою, що забирає пам’ять.

– Яско!

Вона дивилася на нього не розуміючи. Розвіяр відступив, столик похитнувся, перстень Ранку-Без-Похибки скотився на підлогу.

– Я нічого не пам’ятаю, – сказала вона здивовано, але голос був її, низький і хрипкуватий, і інтонації були знайомі. – Що сталось? Я не пам’ятаю… Хто ти? – Вона перевела погляд за плече Розвіяра. – Хто це? Напівлюдина!

Вона дивилась на Лукса через плече Розвіяра, не впізнаючи його. Лукс метнувся через кімнату, лишаючи сліди кігтів у глибокому килимі. Побачив флакончик. Побачив аркуш. Зирнув на бірюзовий перстень, що закотився під стіл. Нажахано вп’явся очима в Яску.

– Що з тобою? – Вона нахмурилась. – Ти… тобі боляче?

Лукс упав перед нею й закрив лице руками, і Розвіяру здалося, що він кричить, хоча не було чути ні звуку.

Кімната пливла перед очима. Папір, перстень на підлозі… Камінний флакончик… Звіруїн біля ніг здивованої жінки… Розвіяр бачив у своєму житті тисячі смертей. Утрата, якої він тепер зазнав, примусила на хвилину оглухнути, осліпнути, заніміти.

Лукс відняв долоні від обличчя. Поглянув на Розвіяра; піднявся. Розвіяр був уражений, яким спокійним, величним може бути його брат. Гордовитим.

– Тебе звати Яска, – тихо промовив Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день, кожну хвилину. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову. Віриш мені?

Він говорив уперто й просто. Розвіяр побачив, як погаслі очі жінки оживають, у них з’являється вогник, як нерішуча усмішка сходить на бліді губи:

– Вірю… Як тебе звати?

Тоді він вийшов, залишивши їх удвох. Його хитало; у коридорі стояли мовчазним натовпом Гідні – і понурий Ілімар. Підлога під їхніми чоботами блищала, різні сорти дерева складалися в мозаїку, і в міру того, як мінялось освітлення, на дерев’яному покритті розквітали й в’янули квіти.

Мідний король відлічував останні хвилі. Жага оновлення ставала нестерпною; дорога до Мідного трону здавалась короткою й світлою – декілька легких кроків. «Можливо, це остання жертва», – сказав тоді Лукс.