Розвіяр роззирнувся. Гідні стояли плечем до плеча, багато хто мав зброю, але не загроза йшла від них – страх і розгубленість. Деякі перешіптувались; Лукс устиг розповісти їм? Чи це зробила Яска? Хлопчика ніде не було видно…
– Дарунку! – владно покликав Розвіяр.
З-за широких спин вийшов хлопчик-звіруїн, білий, як молоко. Його світле волосся стояло сторч, наче віночок квітки. Оксамитова куртка розгорнулась, стійчастий комірець сорочки впирався в тонке, дитяче підборіддя.
– Розвіяре, – прошепотів Дарунок, не наважуючись підійти близько. – Що з мамою? А батько…
– Усе добре. – Розвіяр присів перед ним навпочіпки. – Дарунку, милий… Ти воїн? Ти чоловік?
– Так… – Хлопчик ковтнув. Смикнулася шия.
– Допоможи мені.
– Як?!
– Я поясню… – Розвіяр озирнувся, мов сліпий. – Дайте мені арбалет! Заряджений! Натягнутий! Хутко!
Юрба захвилювалась. Понурий Ілімар узяв у когось і простягнув Розвіяру зброю.
Розвіяр уклав арбалет у руки Дарунка:
– Тебе вчили стріляти?
– Так…
– Палець на гачок. А краще два пальці, тут тугий спуск. Тепер дивись…
– Ти хочеш, щоб я в тебе стріляв?!
Спливав час. Сила Мідного короля пригнічувала залишки власної волі Розвіяра: Король вимагав жертви.
– Хлопчику… Даре, послухай…
Він міг би зізнатися, що хоче погубити, принести в жертву чудовиську батьків Дара і його самого. Він не міг зізнатись. Та й не встигав.
– Баба! Боягуз! Це випробування, ясно? Якщо хочеш коли-небудь бути бійцем – роби, як я сказав! Я наказую! Ти готовий?!
Він ніколи в житті не кричав на Дарунка. Навіть Золоті сахнулись, хоча його погляд був звернений не на них; хлопчик зіщулився:
– Так.
– Зробиш?!
Хлопчик схлипнув.
– Ілімаре, рахуй до трьох. Дарунку, на рахунок «три» – натискай. Ніхто не смійте допомагати, інакше зірветься! Тільки хлопчик… Ілімаре, рахуй!
– Раз, – хрипко промовив Гідний Ілімар.
– Мідний королю, – вимовив Розвіяр і підняв руку.
Усередині зірвалася пружина.
Дарунок стояв перед ним, ніби на вівтарі, тремтячи, заливаючись сльозами, зі зведеним арбалетом у руках.
– Два!
– Мідний королю… Візьми…
Він хотів би приборкати, притримати свій язик, але слова не належали йому. Вони текли мимо його волі.
– Три!
Дарунок мигнув. Арбалет у його руках смикнувся. Нічого не відбулося.
– …що ціную!
– Стріляй! – закричав Ілімар. – В ім’я Мірте, стріляй! Урятуй нас! Урятуй нас усіх!
Дарунок сидів, уклякнувши, дивлячись на Розвіяра, єдиний з усіх витримуючи його погляд. Маленький палець завмер на спусковому гачку.
– Подай… – Розвіяра охопив жах, рівного якому він не знав ніколи в житті.
– Стріляй! Стріляй! – ніби крізь вату у вухах, доносились до нього крики Золотих.
Дарунок ледь-ледь похитав головою. Він дивився на Розвіяра, в очах були біль і любов, сльози й рішучість: пострілу не буде.
– Що… потребу…
Він побачив – або йому здалося, що бачить, – як величезна чорна долоня нависає над Дарунком, збираючись накрити його навіки. Дрижало повітря; до невідворотного лишився один звук.
Арбалет упаде на підлогу. Хлопчик щезне. Відкриється нове знання. Підіймається курна завіса, заллється світлом найдальший куточок свідомості. Побіжать білки по колосковому полю, рудий потік, хвости й круглі спини…
– Ні!
Він кинувся вперед, ніби бажаючи прикрити Дарунка собою.
Упав на підлогу арбалет.
– Не займи, що я ціную!
Йому здалося, що згори навалився олійний прес. Перевернувся світ, і все змінилось. Голий і голодний, раб над рабами, він вріс у землю смердючого склепу, де днями й ночами скрипить коловорот, і батіг гуляє по худющих спинах. Нікчема, тварюка, яка втратила навички мови, забула своє ім’я – Розвіяр… «Що тобі треба?»
– Не займи, що ціную!
Єдине слово – «пам’ять» – намальоване кіптявою на брудній вологій стіні. І знову батіг, і дзвякає ланцюг, і густішає морок.
«Що тобі треба?»
– Нічого! У мене все є!
«Свобода? Сонце?»
– Не займи, що ціную! Не віддам!
Олійний прес навалився, і затріщали кістки. Розвіяр щосили вчепився в хлопчика, відчуваючи, як той вислизає з рук.
Вислизає.
Член Ради Гідних Ілімар писав у своїх мемуарах: «Ніхто з нас не усвідомлював тоді, що відбувається. Ніхто не розумів до кінця, яка жахлива доля нам усім випала. Набагато пізніше ми дізналися з розповідей і книжок, чого вдалось уникнути в той день і кому ми зобов’язані своїм визволенням… А тоді ми тільки бачили, як гекса стискає в обіймах хлопчика-звіруїна, ніби збираючись переламати йому кістки, і велить йому стріляти, але хлопчик не скоряється… До речі кажучи, не підкоритися цьому гекса ні в кого з нас не було можливості…
Дитина розповідала пізніше, що по нього буцімто прийшло чудовисько, але гекса його прогнав… Сам гекса не приходив до тями декілька годин і метався так жахливо, що ми боялись до нього наблизитись… В усьому цьому була замішана магія, але жінка-маг не показувалася зі своєї кімнати, а старший звіруїн був сам приголомшений усім. Зважаючи на жахливий моральний стан, у якому ми всі були, ця подія здалася нам провісником нового зла. Однак не минуло й двох днів, як страшні люди пішли з нашої гавані, і дим їхніх чорних кораблів розтанув на обрії…»
Човен ударився днищем об камінний виступ. Розвіяр переліз через борт, по пояс пішов у холодну воду, намацав ногами тверде й вибрався на берег:
– Повертайтесь. Мені треба побути самому.
Не озираючись, попрямував по схилу вгору; маяк був кістяний, чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, пустий зсередини. Гнилі дерев’яні сходи вели нагору, біля входу стояла чорна бочка під кришкою. Пахло мастилом і водоростями.
Зігнувшись, Розвіяр зазирнув під мушлю величезного молюска, але там нікого не було, тільки гіркою лежала купа ганчір’я. Він випрямився й озирнувся. Мірте сяяв на обрії, далекий, недосяжний.
Розвіяр сів на холодний камінь, притулився до скелі спиною й заплющив очі. На маяку не можна вмерти з голоду – риба, водорості… На маяку ніколи не буває темно. Не вийшло б мастило в бочці, не забувати б поправляти ґніт. Напевно, щось схоже відчував старий Маяк, уперше ступаючи на цей острів. Треба побути самому… Довго. Дуже довго.
Човен пішов за скелю, але він відчував – вони поряд. Не повертаються на корабель. Чекають, коли він покличе; не зважуються не послухатись – і не можуть виконати наказ.
«Тебе звати Яска, – сказав тоді Лукс. – Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день… Від того самого ранку, як ти народилася в селищі на Камінній Стрілці. Як росла, як стала магом, як відкривала й закривала лялькам очі… Як ти боролась, і як зняла прокляття з цілого народу, і як народила сина. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову, Яско. Віриш мені?»
Розвіяр пригадав, як Яска усміхнулась у відповідь на ці слова. Відкрито, здивовано, щасливо – як за молодих літ.
Вони живі й здорові. Вони і є його життя. Його життя нехай іде, вільне, а він залишиться тут – покутувати провину, яку спокутувати несила людині.
І Мірте на обрії. І ревіння полум’я над головою. Але вони – вони живі й здорові, і місто стоїть, як раніше, дивиться у води затоки…
– Розвіяре?
Він розплющив очі.
Вони все-таки не послухались; човен погойдувався на воді неподалік від берега. Біля води на вологих каменях стояв Дарунок, скуйовджений, дивно дорослий, схожий на молодого Лукса.
– Я ж просив дати мені спокій.
– Вибач. – Дарунок сунувся до нього, легко ступаючи широкими лапами по гострому камінню. – Тільки… Поглянь, що я для тебе знайшов.
На його простягнутих долонях лежав окраєць хліба, світло-сірий, зі смаглою блискучою скоринкою.