Хвилі набігали на Стрілку з боку відкритого моря. Галера вже зайшла далеко і здавалася комахою, що повзе по воді: ніби лапки, злітали й спускались тонкі весла. З боку затоки вода була спокійна, крізь неї виднілись водорості на дні і де-де – іржаве залізо.
– Подивімось, – сказав Розвіяр.
Лукс обережно спустився до води. На дні, за кілька кроків од берега, валявся іржавий шолом, із тих, що нашвидку кують ополченці. Навіть крізь водорості, що сплутали його, було видно глибоку вм’ятину.
– Ото ще, – сказав Лукс.
Уздовж Стрілки з боку затоки валялись іржаві наконечники списів, погнуті вила, уламки поганих, недбало виготовлених обладунків. Перебираючись із каменя на камінь уздовж гряди, Лукс і Розвіяр дісталися нарешті до берега. Там, під старими деревами, каміння лежало пірамідою: хтось зносив його зі Стрілки і складав один на один. На верхівці піраміди стояв ще один стовп, і до нього була прибита грамота.
Розвіяр зліз зі звіруїнової спини і, хоч і не дуже хотілось, підійшов прочитати. Це не був ні надгробний напис, ні, як він боявся, смертний вирок. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»: усього шість слів і яскрава печатка, що міниться на сонці.
– Лицеміри, – сказав Лукс.
– Ми не знаємо, що тут було.
– Авжеж, звідки нам знати? Ми ж ніколи не бували в Нагір’ї, нікого не вбивали перед нашими очима, ніяких старійшин…
Лукс казав ніби неумисне, дивився поверх голови Розвіяра і неуважливо всміхався. На боках у нього висіли, приторочені м’яким ременем, дорожні торби з водою й одягом. В одній, ретельно сховані, лежали два непоганих кинджали: вдалось купити при нагоді. Чорна комаха всілась Луксові на спину; звіруїн, не обертаючись, ударив хвостом, і літун упав мертвий на траву.
– І хай там як, нам туди. – Розвіяр указав на стежку, що вела від берега. Чим далі, тим щільніше змикались дерева, приземкуваті, з широкими коронами.
– Це вже твій ліс?
– Ні. – Розвіяр прислухався до своїх спогадів. – Я не пам’ятаю цих місць.
– Ніхто його не образить, дурепо! Він житиме в палаці, навчатиметься у справжнього майстра і стане великим магом! Пусти руку, бо зроблю боляче!
На місці руїн старого міста виросло селище, де кожний дім був змурований з давніх уламків. У стіну маленької, непоказної будівлі на околиці було вмуровано камінне обличчя – голову статуї поклали в мурівку, ніби звичайну цеглину, але, навіть повалений і принижений, невідомий герой продовжував дивитися на світ із гідністю. А перед домом, у гущавині сухого фонтана, ридала жінка, намагаючись вирвати з рук сивого чоловіка хлопчака років п’яти. Хлопчисько ревів так, що сльози розлітались віялом, і рвався до матері.
– Вгамуйся! – Чоловік підвищив голос, і від цього владного покрику і жінка, і дитина примовкли. – Кажуть тобі – не на смерть забираємо і не в рабство, а для служби Імператору! Для могутності! Дикуни… – Він повернувся до двох вартівників у сріблистих панцерах. – Розженіть їх, чого дивитесь! Улаштували тут балаган…
У цю мить хлопчисько укусив його за палець, прикрашений золотим перснем із яскраво-жовтим сяйливим каменем. Сивий чоловік вилаявся, струснув хлопчиська, легко закинув собі на плече.
– Усе, виставу закінчено. Розходьтесь!
Вартівники з підкреслено-байдужими обличчями насунулись на ріденький натовп – кільцем навколо висохлого водограю стояли переважно старі та підлітки, і цікавили їх не стільки вересклива дитина та його мати, скільки величезна крилама, що переступала з однієї перетинчастої лапи на другу. Птах дивився погордливо. На спині в нього були три сідла – два прості й одне м’яке, з поруччям і високою спинкою.
Сивий чоловік ніс дитину до крилами, на потрісканий мармур падали краплі крові з прокушеного пальця, ніби темні монетки. Жінка-мати кинулася слідом, вартівник перегородив їй дорогу списом. Підбіг молодий чоловік, майже підліток, схопив жінку за плечі. Вони були схожі: мабуть, брат і сестра.
– Зажди, – бурмотів брат. – Зажди… Усе вже… Це така річ… Вони кажуть…
Лукс із Розвіяром на спині підійшли непомітно. Поява звіруїна сама собою новина, але мешканці селища були надто захоплені – і вражені – сценою, що розігралась у гущині стародавнього фонтана.
Розвіяр одразу зрозумів, що відбувається, і стиснув плечі Лукса. Той нервово озирнувся:
– Слухай… Може, нам…
– Це імперський маг, – ледь чутно шепнув йому Розвіяр. – І хлопчисько – теж маг. Вони їх забирають маленькими… до Столиці… Навчають… Забирають у батьків…
Лукс закусив губу:
– А ми…
– Це імперський маг, – повторив Розвіяр, вдивляючись у сиву людину з перснем на скривавленому пальці. – Він маг… Як Ранок-Без-Похибки.
Лукс поточився.
– Політаємо на криламі. – Сивий розмовляв із хлопчиськом терпляче й холодно. – От, гляди. Гарне сідло?
Хлопчисько тонко скрикнув. Аж раптом на сивого налетіла хмара мошви, кинулася в обличчя. Той щось швидко сказав, і мошва розлетілась, мовби віднесена поривом вітру.
– Он як… Їдьмо, – уривисто кинув маг. – Гей, допоможіть мені взяти його на сідло!
Вартівники, що стримували натовп, відступили до крилами. У цю мить дівчина років п’ятнадцяти виринула з-поза чужих спин і прослизнула під схрещеними списами. Крилама зашипіла, широко роззявляючи дзьоб.
– Роззяви, – утомлено сказав маг. – Простого діла зробити не дадуть… Забирайся, – кинув він дівчині.
– Не займай його. – Та говорила тихо, але Розвіяр, стоячи осторонь, чув кожне слово. – Або вмреш.
Сивий підняв брови:
– Дурепа. Дикунка. Прощаю.
– Зате я тобі не прощаю!
Сивий вдивився їй в обличчя й раптом насупився:
– То ти…
Дівчина завищала й скинула руки. Маленька біла блискавка зірвалася з кінчиків її пальців і вдарила сивому в лоб.
Сивий хитнувся. Обличчя в нього перекривилося від люті, здавалося, тепер він відкине дитину й одним ляпасом зріже мерзотниці половину обличчя…
І він справді випустив хлопчика – вронив. Потім закотив очі, спустився на коліна й упав на бік.
Натовп закричав чи то від жаху, чи то від радості. Мати підхопила дитину й кинулась бігти, розпихаючи односельців. Вартівники, ошелешені, стали плечем до плеча і наставили на дівчину списи.
Та, приголомшена подіями не менше за всіх свідків, відступила на декілька кроків. Подивилася на свої руки, тоді на простертого на мармурі мага. Підняла очі на вартівників:
– Забирайтесь… Або…
І далі плечем до плеча, вони посунулись до неї, і вона відступила. Наблизившись до мага, що впав, один з вартівників перевернув його горілиць. Очі мага закотилися під верхні повіки, рот розтулився, з кутика тягнулася ниточка слини. На переніссі червоніла вм’ятина, наче від сильного удару.
Натовп стрімко рідшав. Хтось тікав чимдуж. Хтось, навпаки, присувався ближче. Розвіяр стиснув плечі Лукса:
– Вона…
Вершники відступили – повільно, дуже обережно. Відійшли до крилами; до сідел, Розвіяр побачив, були припасовані арбалети…
– Тікайте всі! – закричав він, перекриваючи скрики та бурмотіння. – Біжіть!
Люди кинулись урозтіч, тільки дівчина стояла, не скидаючи ока з вартівників, готова битись і з ними, і з криламою, і з цілим світом.
– Луксе!
Звіруїн зрозумів. Жодна людина не встигла б і не допомогла, але Лукс був напівлюдиною на чотирьох лапах. Він кинувся з місця, перелетів через завалений бортик фонтана, ударив об мармур передніми лапами й одразу ж задніми, пішов у довгий лет і, розпластавшись у повітрі, збив дівчину в ту саму мить, як зірвалися з тятиви стріли.
І Розвіяр, і Лукс чудово знали, як стріляють вартівники на криламах. Стріли протнули повітря в двох місцях на рівні погляду – арбалетники, не змовляючись, цілили в очі. Але дівчина на мить раніше покотилася по мармуру, і Розвіяр, стиснувши колінами Луксову спину, схопив її – за руку й за волосся, і кинув поперек волохатої спини. Метнулися з дороги налякані люди. Розвіяр відчував, як струменить під ним тіло напівлюдини, як перекочуються м’язи під м’якою шкірою, чув вітер, що стогнав у вухах. Незахищена спина здавалася широкою, немовби міська брама.