– Сюди можна привішувати багаж, – сказав чинбар. – Ось гаплички. Якщо знадобиться, зброя…
– Знадобиться, – кивнув Розвіяр. – Луксе, як?
– Жорсткувато. Мулятиме. По-перше, треба підсідельник.
Розвіяр повернувся до чинбаря.
– Ви нічого не казали про підсідельник, – пробурмотів той бліднучи.
– По-друге, – продовжував Лукс, – треба отут змінити форму… Ану, зніми-но, я покажу.
– Багато міняти?
– Достатньо.
– Майстре, – усміхаючись сказав Розвіяр чинбарю. – До завтрашнього ранку вся робота має бути закінчена. Устигнеш?
– Так, – той дрібно закивав головою. – Авжеж.
Хмари, кутасті, ламані, так само летіли по небу. Розвіяр відчував їх, навіть не бачачи.
– Вітер південний.
Яска притислась до його плеча. Зазирнула в очі; раптом теплим язиком лизнула його вухо, смішно і лоскотно.
Він обійняв її однією рукою.
– Розвіяре, послухай, – зашепотіла вона, усе щільніше до нього притискаючись. – Я… сьогодні… це було…
Він розумів. Вона страшенно втомилася сьогодні, вона пережила загибель родичів. Вона була катом. Вона виплакалась як могла і тепер хотіла просто зігрітись. Скляниця зі світлячками освітлювала теплим світлом кімнату, де не було нічого, крім клишоногого столу й матраца, набитого сухим листям. Пахло осінню; Яска не потребувала слів. Вона була надзвичайно чутлива до доторків.
– Розвіяре…
Він затримав віддих. Усе зробив, що міг? Усе. Інакше не можна.
Ніжно торкнувся долонею її маківки:
– Сьогодні я хочу, щоб ти пішла.
Вона ледь відсунулась. Жалісно розтулила рот:
– Розвіяре!
– Іди, Яско, – сказав він із важким серцем.
– Ти покличеш цю корову мережану!
Яска здавалась тепер навіть молодшою за свій вік. Смертельно ображене дівчисько.
– Так. Вона мені подобається.
Яска закусила губу й раптом ударила його по щоці рукою з розчепіреними пальцями. Гострі нігті дряпнули шкіру.
– Навчилась у Лукса?
Вона відскочила й скинула руки. Напружилась; Розвіяру здалось, що він бачить, як крихітні іскри пробігають у її здійнятому сторч волоссі.
– Ось так, – сказав він, почуваючи й гіркоту, і радість водночас. – Ти маг, грізний маг. Я хочу, щоб ти лютилась. Щоб хотіла вбивати. Щоб привела грозу.
– Я можу тебе вбити, – прошепотіла вона далеко менш упевнено, ніж їй хотілося б.
– Авжеж, – кивнув він, заохочуючи. – Убий.
Вона вагалась. Він ліниво піднявся з матраца, пішов до неї, і вона відступала, поки не притислася спиною до дерев’яної стінки. Її руки, скинуті над головою, спускалися все нижче.
– Убила?
Вона затремтіла.
Не торкаючись її руками, він поцілував її в губи. Яска опустила руки й заплакала.
– Іди.
Вона пішла до дверей. Озирнулася через плече.
– Іди. Скажи їй – я чекаю.
– Я закличу тобі грозу! – крикнула Яска. – І найбільша блискавка влучить у тебе!
– Чудово. – Він витер зі щоки крапельку крові. – Тепер іди.
Він спав усього кілька годин, але прекрасно виспався. Жінка не задрімала ні на мить. Він одразу зрозумів це з її напруженої пози: вона як застигла вчора, так і лежала, не зважуючись зітхнути, з сиротами на голому смаглявому плечі.
– Тобі холодно?
Її вії затремтіли. Вона розплющила очі.
– «А є краї, де жінки плавкі, немов пташиний лет, і безгучні, наче рівнинні річки, – сказав Розвіяр. – Їхні чоловіки поривчасті й відважні…» Що сталося з твоїм чоловіком, Акко?
– Ходив рибалити на велику воду. Хто бачив – кажуть, його затягнула Смерть.
– А-а, – протягнув Розвіяр.
Жінка знов утомлено спустила повіки.
– Я схожий на твого чоловіка?
– Ні, – озвалась вона, не роздумуючи. Потім глибоко зітхнула – і нарешті змінила позу:
– Він був старший за мене. Вайлуватий. Добрий.
– А я молодий і злий?
Вона помовчала. Потім простягнула руку й торкнулась його роздряпаної щоки:
– Це вона? Ти дозволив?
– Авжеж. Це її право.
– Навіщо ти так чиниш із нею? Вона тебе кохає. Вона проводжає тебе очима… Вона тягнеться до тебе. Адже ти це знаєш.
– Я теж її кохаю. Тому не дозволю, щоб її розстріляли з крилами. Або зарізали гекса. Або вимучив голод. Або затягла під воду Смерть. А я ж не Імператор, щоб, клацнувши пальцями, розпукувати квіти. Доводиться викручуватись.
Акка опустила очі й довго мовчала.
– Розвіяре… – Вона вперше назвала його на ім’я.
– Так?
– Навіщо я тобі? Я старішаю… і… багато років у мене нікого не було.
Він торкнувся губами її вій. Жінка ледь помітно здригнулась.
– Інколи я вірю, що ти насправді можеш захистити нас, – прошепотіла вона з жалісною усмішкою.
– Атож, – він кивнув. – Вір. Так мені буде легше.
Хмари зрідшали й летіли по небу ще швидше, сірі й сизі в ранковому світлі. Низенький гай, оточений з усіх боків полями, здавався молочно-білим від павучих сіток. Останнього павука тут убито багато тижнів тому.
Лукс сидів на розстеленій ковдрі, натягнувши на плечі плащ. Позирав то на гай, то на небо.
– Де вона? – спитав Розвіяр.
Лукс повільно, мов знехотя, повернув голову:
– Там. Де дерева. Вона не виходила, я б помітив.
– Вітер і досі південний.
– Що?
– Їм довелося повертатись проти вітру. – Розвіяр дивився на небо, ледь усміхаючись. – Так думають у птахівні і дожидатимуть їх до полудня. А потім, коли вони вилетять на пошуки, вітер понесе криламу дуже швидко. Доберуться надвечір.
– Треба тікати, – нервово сказав Лукс. – Послухай… я тебе не розумію.
Розвіяр усміхнувся ширше.
– Досі все, що ти робив, виявлялося правильним, – помовчавши, сказав звіруїн. – Але одного разу вже твій талан… Вона ж може передумати, Розвіяре.
– Сподіваюсь, не сьогодні. – Розвіяр потягнувся всім тілом, закинувши руки за голову. – Тому що в такій халепі, пане Місячний-До-Речі, ми досі не бували.
Звіруїн потер шию – і нервово почесався правою задньою лапою.
– Яско, – покликав Розвіяр. – Яско!
У павучих сітках тріпотіли, мов прапорці, сухе листя й упалі пір’їнки. Дівчина вийшла й спинилася за десять кроків. На ній була її стара сукня, вона куталась у плащ і все одно, здається, мерзла: губи були сині, ніс, навпаки, почервонів. Вона мала жалюгідний вигляд, але дивилась визивно: просто в очі Розвіяру.
– Доброго ранку, ваша могутносте, – м’яко сказав він.
Вона не витримала його погляду й спустила очі.
Майстер-чинбар працював усю ніч і встиг закінчити в останню хвилю. Розвіяр бачив паніку в його очах, коли виявилося, що сідло кособоко сидить на Луксовій спині:
– Я зробив точно, як ви звеліли… Як намалював ваш… пан Лукс…
Розвіяр витяг клинок. Майстер застиг на місці, не наважуючись навіть поточитись назад; у цю мить звіруїн, крутячись, неначе в погоні за хвостом, подав голос:
– Ти нерівно затягнув! І підсідельник з’їхав!
Розвіяр розпустив усі ремені й заново стягнув їх. Боліли пальці, зате сідло тепер сиділо наче влите. Майстер перевів дух; на його лобі виступили каламутні краплинки. Розвіяр дав йому золоту монету, уявлення не маючи про її справжню вартість, скочив у сідло, і за півгодини вони вже поминули недобудовану заставу.
Над водою піднімався туман. На березі валялося біле пір’я. Крилама, сплутана сіткою, прикута ланцюгом до стовбура дерева, поривалася й металася всю ніч. У гніві вона зламала і розтовкла тростину з колодкою, але справу було зроблено: вона попалась. А висмикнути з землі столітнє дерево було несила навіть велетенському птаху.
Побачивши вершника на звіруїні, крилама настовбурчила пір’я й закричала, широко роззявляючи дзьоб.
– Зажди, – сказав їй Розвіяр. – Вони прийдуть сьогодні ввечері.
Лукс нічого не сказав. Правила етикету, поставлені за закон, не дозволяють чотириногому розтулити рота перше, ніж до нього звернеться вершник.