Розвіяр раптом злякався, що писемність гекса різниться, подібно вимові, від грамоти, якої його навчено.
– Умію.
Старий дістав з сідельної сумки шкіряну трубу. Витяг із неї тонкий сувій, жовтувато-коричневий, м’який на вигляд. Розвіяр ковтнув: «Гекса пишуть свої книги на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні…»
Так сказав бібліотекар із Фер за декілька годин до своєї смерті. Бібліотекар був Золотий, за щось вигнаний з Мірте. Це було страх як давно, багато життів тому.
Затамувавши подих, він розгорнув сувій. Удався в паніку: написане здалось йому нісенітницею. Слова не розділялися пробілами, літери виписувались то в ряд, то стовпчиком, ніби автор турбувався передусім про те, щоб щільніше заповнити аркуш. Тільки за хвилину Розвіяр розібрав перше слово: «Світанок…»
Мружачись, вдивляючись, угадуючи, він прочитав:
– «Світанок над загиблим гаєм,
Осінь стискає обценьки,
Але ти будь сильнішим.
Будь сильнішим за мороз,
Будь сильнішим за втрати…»
– «І станеш сильнішим за смерть, – звучним голосом продовжив старий. – Усього лише сильнішим». Я думав, ти брешеш і не вмієш читати.
Він узяв сувій із Розвіярових рук і обережно вклав назад у футляр.
– Він був видатна людина, твій прадід. Ми не хотіли його онучці такої долі… Але вийшло краще, ніж ми гадали. З поверненням, синку.
«Вони випалювали ліс. Вони виганяли дичину. Прокляття висіло над ними й над нами. Вогонь очистив те місце».
Повернулись мисливці. Декілька змій, декілька худющих павуків, маленька пташка, схожа на чиркуна-недоростка; гекса їли жадібно, нашвидку приготувавши м’ясо на похідній жаровні. Розвіяру дуже хотілось зійти з сідла – у нього отерпли ноги, але ніхто не спішувався. Той, хто ходить на своїх ногах, – «м’ясо».
«…І було багато м’яса. Його доводилось очищувати ритуалами, як очищують м’ясо слабких тварин, що їдять траву».
Розвіяр читав рукопис, записаний на шкірі ворога. Бачив, як у димному присмерку до селища вриваються вершники на двоногих тварях. У руках вони мають списи та смолоскипи. Займаються дахи, кричать жінки. Чоловіки хапають сокири й луки…
«Пожирачі трави, вони сміли оголити сталь проти Племені. У ті дні ми вбили більше, ніж нам було треба, ніж ми могли з’їсти».
Лукс ледь управлявся з тремтінням і над силу примушував себе мовчати. Розвіяр повільно згорнув клапоть чудово вичиненої людської шкіри з кутастими, приліпленими одне до одного письменами.
Майнуло в пам’яті обличчя рудоволосої дівчинки, двоюрідної сестри. Розпливлось і зникло назавжди; він уявив собі, як високо в небі, вище за хмари, ринуть на північ крилами. Три, а може, чотири. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».
– Чого ти чекаєш?! – прохрипів Лукс. Відчай його досягнув найвищої точки: він заговорив із вершником перший. – Заради богині Воф… Заради всього на світі… Будь ласка, тікаймо!
Гекса закінчили швидку трапезу й зібрались навколо старого. Розвіяр підняв голову; мабуть, над лісом збиралися хмари: сонце зникло, хоч було ще далеко до смерку.
– Гей, напівкровко!
Розвіяр повільно під’їхав і віддав старому сувій.
– Що там, за лісом? Що ти там бачив?
– Люди, – коротко відповів Розвіяр. – Кордон Імперії.
– Відкрите місце?
– Поля. Гаї.
– Після Жовтої Лисинки я не вийду на відкрите, – сказав один з чоловіків, з надбрівними дугами, схожими на врослі кручені роги.
– Я пам’ятаю, слава Ґверові, де кінчається ліс, – сказав старий, накручуючи на палець половину своєї рідкої бороди. – За давнього часу там не було ніякого кордону… Ер-але, приведи напівкровці дитинча Рейї, те, з першого поносу. Він носить хороше сідло. – Він під’їхав до Лукса й раптом помацав його плече жилавою білою рукою. Лукс відсахнувся, так що Розвіяр ледве втримався в сідлі.
– Звіруїне, – сказав старий із дивним виразом. – Удвічі більше м’яса. Багато ти встиг прочитати, Резві-арре?
– Я читав літопис. Про те, як Плем’я прийшло до Чорної Бучі по своїх ворогів.
Лукс стояв тепер, умлівши, ніби лапи його приросли до трави. Розвіяр на мить примружився. Рядки, нерівно виписані на людській шкірі, уже ніколи не зітруться з його пам’яті.
– «Пожирачі трави, вони сміли оголити сталь проти Племені, – сказав він тихо. – У ті дні ми вбили більше, ніж нам було треба, ніж ми могли з’їсти».
Молодий гекса під’їхав до Розвіяра, ведучи за гнуздечку двоногу осідлану тварину.
– Сьогодні ночуємо тут, – владно сказав старий. – Жінки, розкладіть великий вогонь… Синку, ти що ж, завчив літопис, як діти вчать гімни?
Розвіяр усміхнувся:
– «Світанок над загиблим гаєм,
Осінь стискає обценьки,
Але ти будь сильнішим».
Він піднявся на стремені, ніби збираючись перескочити з сідла в сідло, і в останню мить завагався:
– Одне питання, ватагу. Ти був тоді в Чорній Бучі?
– Я вів Плем’я, – сухо сказав старий. – Про це написано в літописі – далі. Не будь квапливим у читанні, не будь забарним у дії. Пересідай; сьогодні за вечерею в нас буде час поговорити про…
Розвіяр похитав головою:
– Уже не буде.
Його меч свиснув, ледь не відрубавши Луксу вухо. Старий схопився за голову, мов намагаючись утримати розсічений череп; Розвіяр ударив ногами Лукса, але той був, здавалось, паралізований. Тільки за мить, коли злетіли в повітря мечі воїнів-гекса, звіруїн кинувся з місця, перелетів через густі зарості чагарника й ринувся в ліс.
Лукс біг і на ходу молився богині Воф. Він метався туди й сюди, обходячи стовбури; без сідла й без стремена Розвіяр уже десять разів повалився б із його спини. Гілки хльоскали по лиці, Розвіяр пригинався до спини звіруїна, захищаючи очі. Лукса не треба було поганяти; погоня чулась виразно і зовсім близько. Цибаті тварюки з лускатою шкірою майже не поступалися Луксу за швидкістю, але в них був великий досвід бігу крізь хащі, тоді як Лукс виріс на безлісих схилах гір.
Гекса розсипалися по лісу цепом, намагаючись узяти Лукса в кільце. Праворуч з-за кущів виринув наїзник на двоногому ящері, його спис був направлений Луксові в бік. Звіруїн метнувся, Розвіяр, майже не дивлячись, змахнув мечем. Спис устромився в пень під ногами звіруїна, той в останню мить устиг перестрибнути, Розвіярів меч розітнув пустоту, і сам він ледве втримався в сідлі. Там, де щойно був переслідувач, вирвалося з густого підліску троє нових. Хрустіло суччя під трикутними копитами. Лукс закричав у відчаї й кинувся вперед, відштовхуючись могутніми лапами від замшілого каміння, похилених стовбурів, а іноді, здавалося Розвіяру, злітаючи й відштовхуючись від повітря.
Гекса знову розсипалися цепом. Вони не відстали, але відстань, здається, не скорочувалась. Лукс летів, стогнучи на ходу з жаху, – інстинкт вів його геть з лісу, на відкрите місце.
Розвіяр м’яко натягнув ремені на його спині, примушуючи взяти правіше.
– Ні! – захрипів Лукс. – Не можу…
– Так! – Розвіяр здавив п’ятами його боки. – Наказ! Пішов!
Він боявся, що страх звіруїна переважить вершникову волю, але Лукс повернув. Тепер він ішов майже точно на захід, туди, де скоро сяде сонце. А сонця не було видно, небо над вітами було затягнуте хмарами, і південний вітер над верхівками змінився на південно-східний.
Лукс почав задихатись. Гекса не відставали. Якщо в перші хвилини Розвіяр вважав, що вони покинуть гнатись, – тепер стало зрозуміло, що він недооцінював противника. Сталось убивство вождя, убив одноплемінець, якому було виявлено довіру; Розвіяр нічого не знав про закони гекса, вживані в такій ситуації, але що довше тривала погоня – то зрозуміліше ставало, що такі закони існують.