– Усе-таки кепсько на цьому плоту, – сказав Лукс. – Немов голяка на ярмарку… Яско, ти не бійся. Може, вони ще не прилетять.
– Я не боюсь, – озвалась вона крізь зуби.
Лукс зітхнув. Зітхання значило: звісно, боїшся, перед нами ж навіщо прикидатись?
– Вона боїться не патруля, – сказав Розвіяр.
Яска ледве здригнулась на його руках.
– А чого? – спитав Лукс.
– Розповість сама, коли захоче.
Яска затремтіла. Він притис її до себе, заспокоюючи.
Він носив її на руках ось уже багато днів, хоча вона давно набралася сил і могла ходити сама. Він не довіряв її Луксу, і звіруїн що день, то більше нудьгував. Але Розвіяр відчував, незрозуміло чому, що Яску треба нести на руках.
– Це все магія, – сказала вона тихим, тремтячим голосом. – Я сама не розумію як. Думала, нічого не вийде… А потім побачила цих птахів, гекса, вас… І тоді земля й небо перевернулись, небо стало полем. Звідти виростали блискавки, як дерева. Повільно й гарно… і боляче, так вони росли, і на кожній гілці сиділа пташка. А потім вони відлетіли. Але насправді вони падали. А я знала, що роблю щось жахливе, і саме небо розлютилося на мене… за те, що я насмілилась. Тепер весь час здається, що хтось згори дивиться, шукає мене… А сховатися нема де.
– Я розумію, – сказав Розвіяр.
– Ти ж не маг…
– Ні. Але коли я вперше побачив Ранка-Без-Похибки в його склепі, у підземеллі під замком, стіни мовбито зсунулись. Я потім довго боявся низьких стель і вузьких коридорів.
Зробилось тихо. Гойдалось море, скрипіло колесо, перекликались плотогони.
– Я думав, ти ніколи нічого не боїшся, – сказав Лукс.
Долинув звук важких кроків. Прийшов торгівець, тягнучи перед собою важку жаровню на трьох ногах – круглу чашу для вогню з заліза й глини.
– Дякую, – сказав Розвіяр і простягнув торгівцю монету.Солоні бризки падали на обличчя. У півсні він бачив Акку, жінку з гарячково блискучими очима.
– Прощавай, – сказав він їй. – Дякую за гостинність.
Вона стояла, перегородивши дверний отвір, не даючи йому вийти.
– Що? – спитав він.
Вона мовчала. Кусала губи.
– Що ти хочеш мені сказати, Акко?
Вона нарешті відступила. Притислась до стіни:
– Прощавай.
Він вийшов у вузький земляний коридор зі сходами нагору.
– Я буду пам’ятати про тебе, – сказала Акка за його спиною.
Він озирнувся:
– Я теж.
…Сильно хитнувся пліт. Розвіяр розплющив очі. Яска та Лукс, тихо перемовляючись, сиділи біля жаровні. Їхні обличчя підсвічувались ізнизу. Розвіяр зрозумів, що вже споночіло; він подумав, що треба встати, і знов заплющив очі. Страх, який він наганяв на весь хутір, перетворився на побожний жах. Десятка три чоловіків і жінок – маленька щільна юрба – замовкли й уклякли, коли Розвіяр вийшов із дому й спинився перед ними. Чинбар, який стояв найближче за всіх, нервово м’яв у руках край своєї куртки:
– Ми зробили, як ти велів. Гекса скинули в яму, вартівників уклали… рядами, і прикрили гілками. Птахів та ящерів… поки що просто кинули. Шкода птахів…
– Скільки їх?
– Гекса ми не рахували…
– Скільки птахів?
– Де… десять.
– Добре… Пам’ятайте: на хутір напали гекса. Це головне, що ви маєте пам’ятати.
Шестеро молодих парубків зголосились іти з ним у ліс, попри сльози й голосіння матерів; троє з них виявились досвідченими мисливцями – читали сліди, ловили вітер і вміло ховалися серед листя. На щастя, усі їх виверти виявились зайвими: ліс був порожній. Розвіяр зупинив супутників, що розхрабувались і бажали йти далі в хащі за нечисленними слідами вцілілих гекса. Він шукав іншого, не знаходив і готовий був упасти в одчай, коли один з мисливців – плечистий син чинбаря – знайшов потайник під корінням величезного дерева. Коріння було підсічено, стовбур нахилився, піддаючись зусиллям сімох міцних чоловіків, і під ним відкрилась могила: старий був похований у сідлі й лежав на боці, торкаючись обличчям лускатої шиї свого цибатого ящера.
Розвіяр кілька хвилин стояв над ними. Уцілілі гекса були голодні, однак витратили сили й дорогоцінний час на те, щоб поховати ватага згідно з традицією. Їхнє уявлення про те, що «м’ясо», а що ні, навіть у небезпечній ситуації лишалось непорушним.
Лице в старого було жовте і суворе, очі ледь розплющені. Стиснувши зуби, Розвіяр обшукав його сідельну сумку й знайшов шкіряний футляр.
– Це гроші? – жадібно спитав парубійко з кучерявчиками, наймолодший серед охітників.
– Закрий рота, – порадив чинбаренко…
– …Розвіяре!
Він сів. Під ним був пліт, над ним – темне, затягнуте хмарами нічне небо.
– Іди їсти, – сказав Лукс.
– Ага. – Розвіяр підвівся, відчуваючи, як отерп кожен м’яз. Він страх як заморився за довгий перехід від Череватого Бору до Камінної Стрілки. Мертве селище, батьківщина Яски, було порожнім, і поряд із братньою могилою на березі височіла ще одна така сама, і райдужна грамота казала: «Імператор тужить за кожним своїм підданцем».
Розвіяр спалив цей папір.
Над плотом розливався запах печеної риби. Жаровня була чудова, дрова горіли повільно й рівно. Сьогодні вранці Лукс наловив риби в струмку голими лапами, Яска зберегла її, загорнувши в лопухи, і ось тепер спекла, посипавши грубою сіллю. Розвіяр їв, кидаючи кості у вогонь.
Зовсім смеркло.
– Доведеться спати по черзі, – сказав Лукс. – Не знаю, чому б цим плотарям не зарізати нас уві сні, не пограбувати й не скинути в море?
– Вони бояться, – сказала Яска.
– Чого?
– Не знаю. Просто відчуваю. Може, самі думають, що ми переріжемо їх і заберемо їхній пліт?
– Великий скарб, – пробурмотів Лукс.
– Тут – ні. – Розвіяр обгризав риб’ячу голову. – А у внутрішніх морях нема свого дерева, зовсім. Велика цінність.
– У внутрішніх морях… – почав Лукс і раптом скинув голову: – Значить, вони ідуть до Осиного Носа?!
– Так, – сказав Розвіяр.
– Ходімо з ними, – пристрасно попросив Лукс. – Як ти розповідав про цей, Квітучий Ріг?
Розвіяр усміхнувся:
– «Кругле Ікло – не найдальший, але один з найпрекрасніших островів… Удосвіта він піднявся на видноколі, зелений, квітучий, оточений спокійною водою. Ми увійшли в порт, де вже стояло багато суден, де над верхніми причалами погойдувались повітряні кулі, і ошатна публіка, гуляючи по вузьких набережних, вітала кожний корабель, ніби зустрічаючи знайомих…»
– Що таке верхні причали?
– Не знаю.
– Я хочу туди, – сказав Лукс. – Яско, а ти?
– Розвіяр вирішить, – виразно холодно сказала дівчина, і Лукс затнувся.
…Усю ніч після побоїща звіруїна мучила спрага, Розвіяр щопівгодини підносив коновку до його губів. Яска майже до світанку пролежала тихо, чи то вві сні, чи то в забутті. Над ранок опритомніла й злякалася темряви. Розвіяр розбудив світлячків у скляниці, поклав Ясчину голову собі на коліна й так сидів, поки не наступив ранок.
Весь день він носив її на руках, ні на хвилину не залишаючи саму. Вона була спершу байдужа, потім обхопила його за шию, тоді засміялась:
– Знаєш… якщо я кому-небудь розповім, як великий воїн усіх часів і народів носив мене на горщик…
– Велика честь – носити на горщик могутнього мага, – відповів він без осмішки.
Тим часом звіруїн оклигав від ран і потрясіння. Розвіяр укотре здивувався, як скоро повертаються до нього сили. Уранці Лукс ледве ходив, увечері вже повернувся звідкись, затопивши голову в плечі, чи то пригнічений, чи то винуватий.
– Розвіяре… Можна тебе на декілька слів?
Уперше за весь день полишивши Яску, він вийшов слідом за Луксом у сусідню кімнату. На верстаті лежало незакінчене рукоділля Акки.
– Я був у коваля сьогодні… – почав Лукс, дивлячись убік. – Я спитав у нього, чи може він зробити остроги.
– Що?!
– Через мене… ми мало не… – Лукс затнувся. – Ти все правильно розрахував, але… страх вищий за розум. У мене, в усякому разі. А найкращі ліки від страху – це остроги в боки. Короткий Танцюра, мій брат, мав рацію…