Яска здригнулась.
– «Подорож на Осиний Ніс», – закінчив Розвіяр. – Я читав тільки половину і не знаю, хто з того корабля врятувався і як йому це вдалось.
– «Матрос назавжди…» Що назавжди? – пошепки спитала Яска.
– Не знаю. Зник, мабуть.
– Мені розповідали казки про морських чудовиськ. – Яска подивилась на воду навколо плоту, ніби вперше її забачивши. – Чорна рука, немов клубок змій… Це теж казка?
– Ні, це правда. Книга про подорож, де людина чесно описала все, що бачила.
– І що було потім? Що потім?!
– Я не знаю, – зізнався Розвіяр.
Він згадав трактир і вогнище, згадав барильце з трісками й удову, яка не відчувала болю. Він приніс Мідному королю в жертву книжку, яку пристрасно хотів прочитати. Натомість Мідний король дав йому… що?
Він згадав надзвичайну легкість і ясність. І відчуття, що він став більшим за самого себе – мудрішим і сильнішим. Світлішим. Це було мов ковток води: невиразне бажання, що так довго мучило його, нарешті здійснилось…
– Розвіяре, про що ти думаєш?
Він ледве зсунув брови. Уперше з того моменту, як було принесено в жертву книжку про подорож на Осиний Ніс, це знайоме невиразне бажання торкнулось його – краєчком.
Він приніс Мідному королю в жертву дерев’яну білку-скриньку з двома чорними пасмами – Розвіяра-немовляти й матері. Найдорожчу річ для батька, єдину пам’ять про домівку й родину. Тоді Розвіяру здалося, що згори б’є стовп світла, він побачив чітко кожний листок, кожну травинку й кожний камінчик. Що змінилося в ньому всередині?
Щоразу, приносячи жертву, він мовби прокидався. Немовби танула крижинка, що закривала світло, і те, що перше було непомітним, незрозумілим, невиразним, ставало ясним, немов оці лінії на долонях.
– Розвіяре?
Голос Лукса нагадав йому про владаря. Чого він хотів?
Чого сподівався від Мідного короля, коли замок руйнувався, готовий повалитись, половина захисників загинула й висохли струмки в горах?
– Розвіяре, – сказала Яска. – Я могла би спробувати… З вітром.
– Погожий вітер? – Він одразу зрозумів. – Це тобі до снаги?
– Лукс має рацію. – Вона покосилась на звіруїна. – Там, у внутрішньому морі, добре… Гарні острови… І там нас напевно не стануть шукати. Вони думають, ми побоїмося пробиратися так глибоко в Імперію.
Розвіяр не був такий певний, але сперечатися поки не став.
Ремиш походжав по плоту, поклавши руки в боки.
Погода, слава Імператору, поправилась: хвилі стихли, а вітер, хоч і не дуже сильний, майже завжди держався ходовий. Команда потроху розпустилася знічев’я. Мимо тягнулись ті самі кам’янисті береги, плотогони грали «в щиглі», і гекса то вигравав усе в усіх, то спускав увесь виграш за одне коло. Ці ігри з долею кидали плотогонів у захват: у гекса вистачало мужності пережити програш без відчаю, він знову сідав грати, і знову вигравав, і знову спускав усе.
Майстер-плотар не поділяв загального настрою команди: йому, як і Ремишу, не подобався пасажир. У міру можливості він закидав своїх людей роботою, яка відволікала їх від гри й теревенів, але вітер тримався погожий, ставити в таких умовах колесо було дурістю, а іншої роботи для цілої команди на плоту не знаходилось.
Пасажир особливо тісно зійшовся з двома плотарями: молодим, який уперше вийшов у рейс, родом, здається, з околиць порту Фер, і підтоптаним, бувалим моряком, що давніше ходив на вітрильному судні, але за якісь огріхи був списаний на берег. Ремиш часто бачив, як вони розмовляють, відсівши від великого товариства: молодий здавався утішеним, що гекса так по-товариськи з ним розмовляє. Підстаркуватий часто задумувався, чесав рідку бороду, іноді явно дивувався – але слухав пасажира як рівного, часом навіть як старшого – шанобливо.
Вони пройшли більш як половину шляху до протоки, коли це з-за хмари виринули три крилами. Птахи окреслили коло, потім друге – нижче, потім третє. Їхні крила підняли такий ураган, що рідке волосся Ремиша заворушилось, мов суха трава, і торгівець усією шкірою відчув купу спрямованих із неба стріл.
Ремиш озирнувся. Команда була вся на ногах, плотогони стояли, закинувши голови, – хтось витріщався, вмираючи з цікавості, хтось явно бентежився. Що могло зацікавити імперський патруль на звичайному плоту торгівця деревиною, який видно згори цілком, неначе на долоні?
Ремиш згадав про пасажирів. Кривенький намет, в якому любила ховатися жінка, тріпотів на вітрі, змахував краями ковдр, немовби теж хотів злетіти. Де вони? Де проклятущий гекса, де звіруїн, Шуу його роздери?!
Одна з крилам спустилася так низько, що крило її чиркнуло по воді. Ремиш бачив її перетинчасті лапи, притиснуті до живота, її складну збрую; птах розвернувся, Ремиш побачив трьох вартових у сріблясто-чорних панцирах і раптом згадав, де він бачив таку саму, – на гекса!
Ремиш роззявив рота, чи то задихаючись, чи то намагаючись крикнути. У цю мить крилама змайнула, приєдналась до двох інших, патруль окреслив останнє коло і взяв курс на схід.
– Вони полетіли. Ти чуєш?!
Розвіяр ривком відкинув ковдру. Поряд, за три кроки, стояв торгівець Ремиш із очима великими й круглими, мов яйця ляскунів. Побачивши Розвіяра, він відхитнувся.
– Що сталося, хазяїне? – спитав Розвіяр так м’яко, як міг.
Ремиш ковтнув:
– Патруль…
– Так, ми бачили. Їм байдуже до вас.
– Але ви… Де ви були?!
– Де ще нам бути? – Розвіяр усміхнувся. – Під цією ковдрою… Нас розморило. Ми спочивали.
Ремиш із величезною підозрою глянув на Лукса, потім на Яску, яка так само лежала, скулившись, витираючи крапельки крові під носом.
– Очі мої осліпли, чи що, – пробурмотів торгівець.
– Буває, – поспівчував Розвіяр.
Ремиш покосився на нього й пішов на середину плоту, до колеса. Розвіяр провів його поглядом; Лукс сидів поряд із Яскою, обіймаючи її, гладячи по волоссю, і вона не відсувалась.
– Молодець, – шепотів Лукс. – Повік не забуду… Уже вкотре ти нас рятуєш… Ясочко моя світла, спасіння моє…
Розвіяр простягнув їй флягу. Яска напилася, зітхнула, тильною стороною долоні розмазала воду й кров на підборідді:
– Я більше не можу тримати вітер. Утомилась.
Дарма, ой дарма Ремиш піднявся на дусі. В одну ніч погода раптом помінялась: знов піднялися хвилі, і попутний вітер обернувся на зустрічний. Плотогони вибивалися з сил у колесі, але всі їхні труди йшли на те, щоб утримати пліт на місці: його заносило назад. Ремиш умовляв налягти ще хоч трохи, попрацювати колесом, поки вітер уляжеться. Але сили скінчились, а вітер зміцнів. Пліт стало заносити назад.
Минув ще день, і торгівець Ремиш безповоротно зрозумів, що запізнився. Тепер не допоміг би й погожий вітер: донести пліт до Осиного Носа перше, ніж спаде вода і протока стане непрохідною, можна було тільки на крилах.
Нема чого й думати лишити пліт до наступного сезону – дерево спаде на ціні, підгниє, його поточать жучки й розтягають злодії. Крім того, він збирався розрахуватися з командою після того, як продасть дерево, і лишитися з баришем. Чим платити тепер?
Зустрічний вітер, мов знущаючись, гнав пліт назад. Утомлена команда не особливо старалась – гребне колесо рухалося ледь-ледь; мабуть, плотогони й самі все зрозуміли й тепер змовлялись, як певніше витрусити з Ремиша гроші.
Заплатити колодами? Не візьмуть. У жодній корчмі не приймуть колоду як сплату за вечерю. У Ремиша був дім на одному з найближчих островів, там чекали його дружина й двоє маленьких дітей. Там же, в сховку, у нього лежала певна сума про чорний день… Він не захотів узяти плотарів до паю, обіцяв виплатити угоджену суму незалежно від виторгу. Але що робити, коли виторгу нема?!
Походжаючи по плоту, Ремиш дивився на майже нерухомий берег. У якусь мить йому захотілося стрибнути у воду й утекти плавом; хай плотогони роблять що хочуть з його майном.