– Імперського вартівника, наїзника на криламах, якого я вбив нещодавно. А перед смертю допитав.
– Непогано, – пробурмотів Новко. – Ти приніс мені її в подарунок?
– Ні, бо вона моя. Але як хочеш – матимеш таких скільки завгодно, і твої бійці – теж.
– Ти божевільний, – сказав Новко з цікавістю.
– Тепер спитай, що мені сказав між іншим цей бідолаха-вартівник.
– Що сказав бідолаха?
– Що Фер ще не став частиною Імперії. Війська підкорять перше Нагір’я, і тільки потім прийдуть у Фер. Питання часу… А тепер запитай, від кого я вперше дізнався про тебе, Новку, після смерті Нігтя.
– Від кого?
– Від володаря камінного палацу – незадовго перед тим, як він помер. Я його наступник. Мене звати Розвіяр.
У темній кімнаті стало тихо.
– Просто про всяк випадок – у нього меч гекса, – тихо сказав нагір у Розвіяра за спиною. – А кольчуга справді їхня. Я завважив.
– Я чув таке ім’я, – задумливо сказав Новко. – Люди з замку… різні люди, знайшли різну долю… Вони казали, що один на ім’я Розвіяр убив володаря.
– Їхня правда.
– А ти не брешеш? – спитав другий чоловік у півмороку. Він мав високий гострий голос.
– У чому? Що імператор націлився на Фер? Що ви не маєте шансів утримати місто, якщо скоряться нагори і не буде відновлено камінний замок? Що Фер потребує спілки зі звіруїнами? Що ви сидите й чекаєте, мов ситі печірки, щоб вас перестріляли з крилам? Що Нігтя, вашого барона, вбили імперські шпигуни? Може, Картуз брехав мені, коли розповідав, що й на Новка чинили замах?
Розвіяр говорив, відчуваючи, як палає обличчя. Йому траплялося насаджувати владу над людьми – над простими, нехитрими, розгубленими людьми за світла. Тепер він намагався провести те саме з нічним бароном Фер майже за повного мороку. Він не бачив Новкового обличчя й тому не знав, чи той зайдеться сміхом, чи розлютиться, чи накаже згодувати Розвіяра саможеркам.
Тиша була за відповідь на його мову. Розвіяр перевів дух і подумав про Лукса з Яскою.
– Я справді вбив володаря камінного замку, – сказав тихше. – Але тільки тому, що він… збожеволів після штурму й намагався вбити мене. Принести мене… в жертву своїм уявним богам. Я вбив його, рятуючи своє життя. Але перед цим… він відкрив мені один секрет. Ключ до відновлення замку. Тільки я, його наступник, можу зробити це.
Він напружив зір, намагаючись роздивитись обличчя в темряві. Новко та його спільник присунулись один до одного й тихо перемовлялись; Розвіяр чув шепіт, але не міг розібрати слів.
– Що саме він тобі відкрив? – сухо спитав Новко.
Розвіяр затримав віддих. Він має вірити в те, що каже, інакше викриють його брехню без ніякого мага.
– Певний секрет. Яким я можу скористатися, щоб відновити замок. У спілці з тобою та Фер.
Новко осміхнувся:
– А коли я візьму щипчики й попрохаю відкрити секрет негайно?
– Тоді ти залишишся без секрету, без мене й без замку, – твердо сказав Розвіяр.
– Ти певен?
– Цілком. «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Нещодавно я навідував гекса, моїх родичів. Вони багато чого мене навчили.
І знову запала тиша. Розвіяр глибоко зітхнув. Змусив себе розслабитись. Повільно витягнув руки, поклав їх на коліна; він зробив що міг, тепер слово було за Новком. Або за долею.
Забурмотів у темряві власник гострого голосу. Він шипів і шелестів, схиляючись до вуха Новка; до Розвіяра долетіло роздратоване: «…таких, як оці!»
– Потішний хлопчина, – помовчавши, сказав Новко. – Що ж ти мені пропонуєш?
– Спілку.
– Спілка дракона й ляскуна? – нічний барон коротко розсміявся.
– І дракони не безсмертні. Хто знає, коли знадобиться ляскун.
Знов зашелестів чужий голос у темряві: «Вірити… пройдисвітові».
– Я знаю що робити і зроблю це, – сказав Розвіяр, уриваючи його. – Якщо обдурю – можеш убити мене.
– Я й так у будь-яку хвилину можу вбити тебе, – пробурмотів Новко.
– Навіть не спробувавши – а що коли я кажу правду? Навіть не спитавши в долі? Що коли я справді можу послужити тобі, як ніхто з твоїх бійців не послужить?
Новко мовчав.
– Чи ти маєш власний план, як зупинити Імператора? Це ж питання часу. Фер оголосять імперським містом, і вода навколо порту почервоніє від крові – вашої крові!
Розвіяр затнувся. На мить йому здалося, що він чує в своїй мові голос володаря. Темрява тиснула на нього, це була темрява всіх трюмів, підземель та катівень, у яких йому доводилось побувати. Розвіяр відчув, що впадає у відчай; відчай перед лицем нічного барона значив смерть.
Він уявив, як на краю плоту посеред гавані оце сидять Яска та Лукс, сидять і дивляться на темний порт Фер.
– Вогню, – велів Новко.
Нагір за спиною Розвіяра креснув чимось, чиркнув. Загорівся спершу вогник на кінці ґнотика, а тоді великий світильник на полиці. Розвіяр примружився; кімната насправді була схожа на аптеку, на стелажах стояли бутлі з зіллям, в одному була закоркована двоголова змія. Новко був чоловіком років сорока, коротко стриженим, з непримітним квадратовим обличчям. Його напарник, з гострим голосом, був смаглявий, з обвітреним зморшкуватим видом – напевно, колишній моряк. Обидва дивились на Розвіяра: моряк похмуро, Новко – пильно. У нічного барона були сірі маленькі очі, їхній погляд протинав, мов голка.
– Що ж ти збираєшся робити? – спроквола запитав Новко.
– Спершу будівництво. – Розвіяр говорив спокійно й просто, не спускаючи очей. – Треба купити багато міцних рабів. Найняти вмілих будівничих. І ще – буде потрібна деревина, багато хорошої деревини.
– Де ж ми візьмемо дерево в цю пору року?
– Я привів пліт, – недбало сказав Розвіяр. – Хороше дерево за низькою ціною. Лишилося його тільки викупити.
Розділ третій
Розвіярові вже доводилося бувати на рабському ринку порту Фер.
Тоді його, підлітка, виставили в торговому ряді разом із молодими, сильними, придатними до важкої роботи чоловіками. Його купили, не дивлячись в обличчя, а тільки помацавши м’язи, і разом з десятком рабів та іншими покупками – вугіллям, сталевими колодками, посудом та начинням – відправили в замок.
Тепер він ступав, щільно загорнувшись у плащ, поряд зі смаглявим Дол-Шертом – колишнім моряком, правою рукою нічного барона Новка, своїм лютим неприхильником. Новко повірив Розвіяру – «на час», і приставив до нього Дол-Шерта за помічника й наглядача.
Минув тиждень відтоді, як торгівець Ремиш дістав у тремку руку мішечок із золотом. Яску та Лукса замкнуто в найкращому міському готелі: Розвіяр хотів, щонайперше, забезпечити їхню безпеку.
Нагір-вершник, який служив Новкові, упізнав Лукса. Розвіяр не міг передбачити, як саме зустрінуть співвітчизники повернення втеклого звіруїна. Але Яска хвилювала Розвіяра набагато більше; добравши момент, сказав їй на вухо так тихо, щоб навіть Лукс не міг розчути:
– Нікому. Не слід. Знати. Про тебе.
Вона кивнула: зрозуміла.
Люди Новка були спритні й кмітливі. Грішми й погрозами нічний барон домігся свого: найкращий будівничий, якого можна було знайти у Фер, погодився допомогти з відновленням замку. Пліт Ремиша розібрали на частини, спеціальні механізми підняли колоди з води на завантажну дорогу; портові раби, відсапуючи, крутили коловорот і ходили в барабанах, що зрушували блоки. Дерево завантажили на величезні вози з потужними сталевими колесами, запрягли рогачів, і караван рушив до замку по об’їзному шляху: в дорозі він мав пробути майже десять днів.
Слідом відправили інший караван: з робітниками, інструментами, з провізією. При цьому другому каравані пішли Новкові горлорізи: кількадесят неприємних людей, яких Дол-Шерт називав «вартовими».
Тепер треба було відправити рабів. Розвіяр радо доручив би це людям Новка і не з’являвся б на ринку взагалі, однак Дол-Шерт старався не випускати його з очей.
– Ти підеш, – сказав він холодно. – Новко наказав – ти підеш.