– Це відплата за той похід… За новий кордон, – шепотів Бран. – Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним і що сталось зі мною, – це відплата за той похід…
У тісній комірці недвижно стояло стиснуте повітря. Квадратове вікно замість скла було затягнуте пузирем мушляка; крізь нього неможливо було дивитись на зовнішній світ, воно цідило світло, як скупу милостиню.
– Хто тепер у замку? – спитав Розвіяр.
– Не знаю. Може, хтось із наших. – Бран із болем поморщився. – Там же ні їжі, ні води…
– Вода повернулась, – не дуже твердо сказав Розвіяр. – Я розмовляв з одним мародером. Він бачив, що водоспади оновилися.
– Може, в замку ще лишився хтось із наших, – повторив Бран, і його тьмяні очі заблищали. – Ти йдеш… туди?
– Так. Я відновлю замок.
– Візьми мене, – хрипко попросив Бран. – Я знаю… багато. Скажу, що знаю.
– Дякую, – сказав Розвіяр щиросердо.
Незадовго до півночі він стукнув у ковані двері готелю «Синя хвиля». Над дверним молотком був напис: «Уночі не відчиняємо», однак Дол-Шерт навчив Розвіяра особливої манери стукати.
– Хто там? – почувся зляканий шепіт.
– Це я, твоя теща, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Привіт від Новка.
Загрюкотіли замки й ланцюги. Двері прочинились.
– Як вони? – запитав Розвіяр у слуги, що глядів на нього з підлесливим жахом.
– Сплять…
По безшумних камінних сходах Розвіяр піднявся на другий поверх. Готель був хороший, добротний, хазяїн відкупався від Новка регулярно й щедро. Про «Синю хвилю» казали, що заклад безпечний навіть уночі, і від постояльців не було відгону.
Для Розвіяра з супутниками найнято великий номер із каміном, із трьома прекрасно обставленими кімнатами. Тут не було ні пилявих завитушок, ні чужих мисливських трофеїв, ні важких завіс, ні вицвілих декоративних подушок. Гладке дерево, прості зручні меблі, умивальники, куди на першу вимогу заливали теплу воду. Вікна, доволі великі, виходили на вулицю: з них чудово було видно, хто прийшов із парадного ходу.
Розвіяр узяв із рук слуги свічку під прозорим абажуром.
– Дякую. Спи.
Слуга взяв простягнуту монетку, вклонився і щез. Розвіяр штовхнув двері й опинився в першій з трьох кімнат. Камін стояв порожній і холодний. Фіранки на вікні були широко розчахнуті, ззовні, з вулиці, не долинало ні звуку, не долітало ні промінчика.
Розвіяр прислухався. З кімнати праворуч ледь чулося спокійне дихання.
Він прочинив двері, потихеньку зазирнув усередину. На широкій низькій постелі лежав звіруїн, витягнувшись на весь величезний зріст, звісивши нижні лапи. Біля його м’якого світлого живота лежала, пригорнувшись до нього, Яска; Лукс обіймав її вві сні й руками, й передніми лапами. Тонке простираделко вкривало Ясчине голе тіло до пояса.
Розвіяр зачинив двері. Кілька хвилин ні про що не думав – тільки дивився на кімнату, що виступала з темряви назустріч свічці. Треба запнути штори; не можна, щоби ззовні бачили вогонь, так не годиться у Фер…
Усе, що сталося з ним в останні дні, тепер повернулось і закалатало під ребрами, ніби камінь у бочці, що крутиться. Сотник Бран, великий воїн, понівечений і проданий у рабство, мов шмат м’яса. Руїни замку, який він обіцяв відновити… та чи не розкришиться камінь від першого ж доторку кирки?! Та чи не втече будівничий, коли зрозуміє, чого хоче від нього збожеволілий Новко? Розвіяр приносив жертви Мідному королю, він бачив кожну прожилку на траві під ногами, він помстився вбивцям свого батька, він носив меч гекса й кольчугу імперського вартівника… То й що?!
Він опустився в крісло і поставив свічку на підлогу. То й що, адже це його рішення, рішення вершника. Він віддав Яску своєму братові на «другу ніч» і так погодився, що вона дружина Лукса теж. Дружина Лукса, який дорожчий, аніж просто брат; чому ж так хочеться піти до коваля й замовити стремено?!
Завтра вдосвіта вони вирушають. Шлях через тунель, потім мимо Кипучки, потім через перевал. І майже не доведеться спати; треба відпочити зараз, поки можна. Подрімати хоч кілька годин. Він же й збирався, повернувшись у готель, завалитися в ліжко майже як мертвий…
Він піднявся. Зняв плащ. Розстебнув пояс, зняв перев’язь і піхви. Бездумно витягнув меч – темний, без жодного поблиску на клинку. Чому він не вбив работоргівця?!
Він провів пальцем по вістрю. Біль був сильнішим, ніж він сподівався. Виступила кров, швидко закапала на підлогу. Розвіяр дивився на неї з дивним задоволенням; йому хотілося взяти меч і спустошити кімнату, зруйнувати готель, розтрощити всі ці крісла й столи на тисячі скіпок. Ні з сього ні з того він пригадав молоденьку Джаль: милу, покірливу, зі старанною усмішкою на губах.
Він загасив свічку й підійшов до вікна. Вулиця мовчала; щось майнуло в провулку навпроти, начебто відблиск світильника, вкритого полою. Місто кипить нічним лихим життям, на руїнах згорілої бібліотеки оселилися, за чутками, павуки Ча і заплели обвуглені сволоки своїм павутинням…
Він стояв так хвилину і дві. Повітря нічного Фер пахло димом, сечею й страхом.
– Розвіяре!
Він не озирнувся.
Прохляпали босі ноги. Ззаду на плечі лягли тремтячі легкі долоні:
– Ти повернувся… Розвіяре, я так боялась… Розвіяре?
Він не обернувся. Руки Яски потихеньку сповзли з його пліч.
– Послухай… Ми… просто заснули. Просто. Нічого не було. Сьогодні – нічого! Ми не знали, де ти, коли тебе сподіватись. Лукс мене втішав. Якби не Лукс, я б збожеволіла! Тебе нема вже стільки днів… Ніхто нічого не знає, тільки – «Чекайте»… Розвіяре, Лукс мене не торкався!
– Я бачив.
– Ти нічого не бачив! І не міг бачити… Ну чому ти не маг, чому не відчуваєш, що я не брешу?!
Вона говорила все гучніше. Розвіяр зачинив вікно й таки обернувся; у кімнаті було темно. Він відчував тепло Ясчиного лиця, чув сльози, вчував запах шкіри й волосся.
– Розвіяре… – сказала вона ледь чутно, – що мені робити?! Якщо ти кажеш, що я маю бути його… мені бути однаково твоєю? Навіть коли ти наказуєш? Ти наказуєш мені бути його, і не можна не послухати? А потім ти відштовхнеш мене, тому що я його? За що ти так мене? І за що його, як же ми можемо…
Вона затнулась. Із кімнати, де залишився Лукс, розповзлась тиша; Розвіяр злизнув кров з порізаного пальця. Яска стояла дуже близько, вона не схлипувала й навіть, здається, не дихала.
Розвіяр узяв її за плечі. Одразу зрозумів, що вона не бреше й ніколи не брехала йому: її губи мали смак правди.
Він мов зірвався з вершини, і розтікся рікою, і розлився по траві широчезної рівнини. І знову зібрався потоком, ринув униз по річищу й не чув нічого, крім її уриваного дихання. Він жив і вижив заради сьогоднішньої ночі. Він зійшов на гору й вибухнув ізсередини – мовчки, без жодного стогону, тільки стиснувши зуби.
Ясчине гаряче тіло перетворилося на річку, і Розвіяр плив у ній, щасливий, веселий і сильний. Його тягло, погойдувало, річка була щедрою й теплою, а в небі відбивалися мости й склепіння далекого Мірте. Здається, на декілька хвиль він заснув або зомлів – і, відпливаючи все далі за річкою, почув здушений крик унизу, біля входу до готелю.
– Назад!
– Двері…
– Допо…
Розвіяр схопився. Не вистачало повітря – доводилося дихати ротом. Серце калатало, у поспіху пропускаючи удари; збиваючи такт, затупотіли швидкі кроки по коридору. Загомоніли злякані голоси, їх перервало владне ревіння ззовні:
– Відчиняйте! Гекса віддайте – решту не займемо!
Розвіяр метнувся по темній кімнаті:
– Свічку! Яско, свічку, хутчіше!
Темрява залилась червоним світлом: ззовні, на вулиці, загорілися смолоскипи, а фіранка була прикрита нещільно. Розвіяр одягався, плутаючись в одязі, ламаючи нігті; з маленької кімнати вискочив Лукс, прикрикнув на злякану, голу Яску:
– Од вікна! Відійди!
Він відштовхнув дівчину вглиб кімнати й завмер біля вікна, тицьнувшись носом у щілину між рамою та фіранкою. Унизу гомоніли. Розвіяр розібрав голос хазяїна; той щось канючив, упрохуючи.