– Що нам Новко! – гаркнув грубий пропитий голос. – До ями Новка! Ми від Хапа! Відчиняй!
Розвіяр знайшов свій меч.
– Не можу, – голосив хазяїн, – ключ відшукати не можу!
– Не можеш?! – Щось важке гепнуло в двері. – Не знайдеш ключа – так ми ззовні відімкнемо. Дружина з діточками вдома?
– Я відчиняю! – закричав хазяїн щосили, і в цю мить Лукс, із тріском обірвавши штору, стрибнув униз.
Розвіяр кинувся до вікна і побачив, як він м’яко приземлився на чотири лапи за спинами людей, що з’юрмилися біля входу в готель. Заметляли клинки. Повалився перший труп, перший поранений відскочив, притискаючи руки до живота. Троє вцілілих горлорізів напали на Лукса з трьох сторін, і з їхнього хвату Розвіяр зрозумів, що їм уже доводилось битися зі звіруїнами.
– Шкуру над каміном! – кричав ватажок. – Шкуру приб’ю цвяхами! Не помалюйте йому дупу, хло’!
Розвіяр скочив на підвіконня. У цю мить розчахнулись незамкнені двері, і в кімнату з коридора ввірвались незвані гості – двоє з мечами і третій зі зведеним арбалетом. Яска поточилась назад, прикриваючись обривком портьєри. Розвіяр устигнув побачити, як Лукса притискають до стіни протилежного будинку – і стрибнув назад у кімнату.
Меч гекса не був пристосований для того, щоб битися під дахом. Занадто довгий навіть для боїв у лісі, його колись викувано для війни в чистому полі. Розвіяр жбурнув кріслом у невисокого кощавого мечника й пішов в атаку на другого, плечистого, намагаючись тримати противника між собою та арбалетником. Довгий клинок розпоров оббивку на стіні, драпування роззявилось чорним ротом. Розвіяр в останню мить відбив важезний удар, так що посипались іскри з очей – і з-під схрещених клинків. Плечистий дістав перевагу, в цей час Яска, виринувши з темряви, хльоснула ворога фіранкою по очах. Розвіяр скористався його миттєвою сліпотою, протнув, підхопив тіло й устиг прикритися ним, як щитом, від стріли. Кинув свій меч, перехопив клинок мерця й убив арбалетника раніше, ніж той здогадався відступити.
Невисокий кощавий боєць повернувся й кинувся бігти вниз по східцях. Розвіяр не дав йому втекти – розрубав шию ззаду. Кинувши труп на нижньому майданчику, бігцем пролетів через вітальню до входових дверей.
На вулиці тривав бій – Лукс ще тримався. Глибокий поріз над бровою кровоточив, звіруїн був дуже блідий, але не падав; Розвіяр був ладен заспівати від вдячності: Лукс вистояв! Лукс ще живий!
– До мене!
Озирнулись усі троє. Розвіяр напав на ватажка, але той виявився несподівано в’юнким і сильним бійцем. Смолоскипи кружляли, окреслюючи дуги, міняючи світло й темряву так, як це було вигідно суперникам. Обороняючись, Розвіяр повернувся обличчям до готелю й краєм ока побачив у вікні Яску.
– Ні! Стій!
Яска скинула руки. Нічого не відбулося. Розвіяр чув, як вона захрипіла з натуги, потім заплакала вголос, закричала: «Помріть! Падайте!» – але вороги стояли, наче нічого й не було, і Розвіяру з Луксом доводилося все важче. Вуличні бійці пройшли не один десяток подібних битв і вижили – вони билися й клинками, й смолоскипами. Лукс ледь ухилився від полум’я, яким йому тицьнули в обличчя; брови звіруїна згоріли, волосся тріщало, чужий клинок розітнув йому передпліччя…
– М-маєш!!!
Вузьку вулицю осяяв спалах. Ватажок нічних розбійників завмер, пропустив удар Розвіяра і почав падати, але не від рани. У лобі його диміла діра. Двоє інших осліпли, загаялись на яку хвильку. Лукс з останніх сил кинувся в бій і здолав другого, а Розвіяр повалив третього. За декілька хвилин усе було закінчено, тільки смолоскипи й трупи валялись на землі.
– Яско, – прошепотів Розвіяр.
У нього все крутилось перед очима. Любов, бійка, непоправна дурість Яски, яка себе видала… І тим урятувала, можливо, життя йому та Луксу.
Шуу знає, хто спостерігав за боєм із темряви, і тепер біг по вузьких вуличках, несучи приголомшливу новину нічному барону Новку. Чи Хапові. Чи обом. Яска – маг, а значить, смертельно небезпечна, а значить, життя її дешевшає з кожною миттю.
Він подолав паніку, як долають запаморочення. Що бачили хазяїн готелю та його дружина? Скільки ще пожильців можуть посвідчити проти Яски? Хто ще помітив цей проклятий спалах? Тікати зараз – даремно, міська брама замкнена, на вулицях панує нічний закон…
Аж ось один із простертих на бруківці поворухнувся й захарчав. Розвіяр схилився над ним:
– Хто вас прислав?
– Хап…
– Навіщо я йому потрібен?
– Він… не сказав.
– Чому ти служиш Хапові? – вирвалося в Розвіяра несподівано для нього самого. – Чому – не Новкові?
Поранений хрокнув – засміявся:
– Новко… останні деньки. Служи Хапові. Будеш довго жити.
– Довго, як ти, – сказав Розвіяр.
– Пощади мене, – сказав поранений. – Я допоможу тобі… Хап піднесе і тебе, і твоє дівча – мага… Ходитимете в золоті… Будете…
За мить він був уже мертвий. Розвіяр не збирався лишати свідків.
Новко з’явився особисто – за півгодини. Йому приніс новину шпигун, приставлений спостерігати за готелем, хлопчак років тринадцяти. Новко був стривожений і злий; трупи лежали рядком на вулиці. В одного, ватажка, було спотворене вогнем обличчя – випалене до невпізнання.
– Що це з ним?
– Упав на смолоскип, – байдужно сказав Розвіяр. Так байдужно, як міг; будь-який учений лікар, оглянувши цього мерця, зробив би висновок, що загинув він не від сталі, а від магічного втручання. Розвіяр сподівався тільки на те, що нічний барон не стане віддавати труп ворога ученому лікарю.
– Люди Хапа, – сказав Новко з огидою.
– Приходили по мене. Ще трішки – і дістали б.
Новко вилаявся.
– Вони знають, що я приніс тобі секрет, – сказав Розвіяр. – Хто хазяїн міста – ти чи Хап?
– Хап дістане своє, – похмуро пообіцяв Новко. – Але звідки він знав?
– Спитай у своїх людей, – значущо запропонував Розвіяр. – Кому служить Дол-Шерт – усе ще тобі?
– Заткни пельку!
З Новкових очей Розвіяр зрозумів, що зайшов занадто далеко. Нічний барон мовчки пройшов у будинок, піднявся по залитих кров’ю сходах, підібрав з підлоги крісло, усівся; мовчазний нагір, уже знайомий Розвіяру, запалив свічки.
– Твоє дівчисько… хто така?
– Моя дружина. – Розвіяр внутрішньо підібрався.
– Про неї розповідають дивні речі, – сказав Новко, не спускаючи очей з Розвіярового обличчя.
Той витримав погляд:
– Хто розповідає?
– Крутню! – покликав Новко.
Увійшов підліток, косоокий і веснянкуватий, зі шмарклями під носом і ножем при поясі. Закоханим поглядом витріщився на Новка.
– Що ти бачив?
Хлопчисько покосився на Розвіяра:
– Бачив дівку у вікні. Голу.
– Бачущий, – проказав Розвіяр крізь зуби. – Знає, на що глядіти.
Новко насупився:
– Що ти казав? Про блискавку?
– Вона отак зробила руками, потім ще ось так, потім ще… Щось кричала: «Падай! Помри!»
– І хтось упав?
– Ні. Потім вона зробила так, і як сяйне! Бах – у лоб. І він беркиць – на землю. Я бачив.
Хлопчисько замовк, віддано дивлячись на нічного барона: чи догодив? Запала коротенька пауза.
– Що скажеш? – спитав Новко.
Він говорив неуважно, але Розвіяр розчув у його голосі й напругу, й навіть страх. І жадібність. Нічний барон ніколи не бачив магів – зблизька. Він чув про них правду й байки, не міг відрізнити одне від другого, бажав дістати мага в свої руки – і боявся.
– Яско! – гучно покликав Розвіяр.
Вона вийшла, повністю вдягнена, але незачесана, з покусаними опухлими губами. Жалісна, налякана, бліда; у Розвіяра защеміло серце, він подумки перепросив у дівчини.
– Ця? – спитав у Новка.
Новко жадібно розглядав Яску. Вона дивилась у підлогу; Розвіяр устиг помітити, як трохи розслабляється напружене лице барона. Маг в уявленні Новка мав інший вигляд.
– Твоя баба?
– Моя дружина.
– Гарна, але худа, – з робленою насмішкою повідомив Новко. – Ти справді… ти маг, дівчинко?