Яска швидко глянула на нього й опустила очі. Новко зсунув брови; Розвіяр швидко підійшов до Яски, узяв за підборіддя, примусив поглянути собі в очі:
– Яско! Покажи, як ти робиш блискавки.
Вона дивилася на нього довгих декілька хвиль.
– Ти… жартуєш?
– Не жартую. Давай, покажи, як ти викликаєш дощ і бурю!
Він говорив гучно й, мабуть, надто наполегливо. Яска важко дихала. Розвіяр дивився їй просто в очі; він страшно шкодував, що в них украли цілу годину щастя. Або цілу ніч щастя. Або взагалі вкрали життя. Ясчина таємниця палила, мов яйце вогнянки в голих долонях, але Розвіяр мав стримати її, не змінившись на виду – хоча б тепер, перед Новком. Хоча б до завтрашнього ранку.
– Покажи, як ти робиш людей невидимими, – продовжував Розвіяр, дивлячись Ясці в очі. – Ні? Чому ж? Давай, таж ти могутній маг. Ось, хлопчик тебе бачив за роботою.
У голосі Розвіяра вперше проявилась іронія. Крутень шморгнув носом, почувши недобре. Швидко поглянув на Новка, на Розвіяра – і знов на Новка. Про всяк випадок позадкував ближче до дверей.
– Хлопчик бачив, – виразисто повторив Розвіяр. – Ось тільки скажи мені, Новку: чому, коли я прийшов до тебе з пропозицією, могутній маг лишився на плоту? При тому, що я знав, що трохи ризикую?
Обличчя в Новка ставало все похмурішим.
– Шуу, – сказав він нарешті. – Я вже подумав… Пішов геть!
Хлопчисько щез, ніби розчинився в темряві.
Готель знову замкнули. Трупи ніхто не прибрав і навіть не прикрив: мерці лишились валятись на вулиці, дожидаючи ранку. Постояльці сиділи по своїх кімнатах, не ризикуючи показати носа. Візити у Фер, навіть короткі, згубно позначались на цікавості: сліпі й глухі обивателі тут жили значно довше.
Новко пішов. Наближався ранок. Лукс був поранений. Розвіяр витяг із багажу сумку з засушеним трилисником. Листя, схоже на пташині лапи, ще більше скрючилось у киплячій воді. Відвар пожовтів од квітів, дрібних, яскравих, із різким запахом.
Яску трусило.
– Пробач. – Вона стримувала сльози.
– Нічого. Інакше вони б нас убили.
– Він не повірив тобі до кінця. Новко. Приставить вистежників. Довкола будинку повно його людей… Уранці напевно накаже оглянути трупи.
– Уранці ми будемо далеко звідси, – сказав він як міг твердо. – Збирайся.
Він сам промив рану Лукса відваром, наклав чисту ганчірку, перев’язав. Звіруїн мовчав, іноді посопуючи від болю.
– Нам треба направити парний бій, – сказав Розвіяр.
– Не з твоїм мечем, – в’яло озвався звіруїн. – Так ти мені руки відрубаєш. У парному бою у вершника два клинки в два лікті завдовжки.
– Ми вдвох завалили вісьмох. Зробімо тобі татуювання на пам’ять про цю перемогу?
– У якому місці? – похмуро уточнив Лукс.
– На заду. Так видніше.
– На заду – це неповага до перемоги.
– Тоді просто можна вистригти вісімку. На боці.
– Або пов’язати хвіст бантиком. – Лукс нервово позіхнув.
– Болить? – після паузи спитав Розвіяр.
– Це добре, – невлад озвався Лукс. – Послухай, Яска ж тобі збрехала.
– Коли? – спитав Розвіяр, уже все прекрасно розуміючи.
– Сьогодні. Вона збрехала. У нас із нею… сьогодні я кохав її теж. Вона моя дружина, вершнику. Я теж маю право.
– Авжеж, – сказав Розвіяр, відчуваючи, немовби інеєм береться обличчя.
Ніч тяглася нестерпно довго. Новкові люди нипали по навколишніх вулицях, і деякі з них напевно служили Хапові. Розвіяр ждав нового нападу, але зірки почали бліднути, а хисткий спокій готелю все ще не було порушено.
Вони вийшли, ледь почало сіріти небо, і щасливо дісталися до денної резиденції Новка. На них чекали Дол-Шерт і легкий повіз, запряжений молодим рогачем. Колишній моряк теж не спав понад добу – Розвіяр завважив сіруватий відтінок шкіри й мутну рідину, що збирається в кутиках утомлених очей.
– Квапишся? – спитав Дол-Шерт.
– Згаяна хвилька – загублена копійка. – Розвіяр насилу всміхнувся.
Дол-Шерт подав знак. Десяток озброєних людей вийшли з казарми й оточили візок.
– У чому річ? – рівно спитав Розвіяр.
Він ладен був померти просто зараз. Світ знову поплив перед очима, і гостро згадався аромат – запах Ясчиної шкіри.
– Ці люди підуть із нами, – сказав Дол-Шерт. – Нам не треба несподіванок.
Віз рушив. Розвіяр ступав поряд, мов приголомшений, по спорожнілих вулицях Фер, і кожної миті чекав стріли з підворіття. Сотник Бран їхав на возі – він був заслабкий, щоб іти пішки. Лукс мовчав; рука звіруїна висіла на перев’язці, поріз на лобі закипівся бурою лінією. Він теж лежав на возі, звісивши лапи, меланхолійно поглядаючи то на дорогу позаду, то на розвидніле небо, то на горбатого, маленького рогача, який ще кілька тижнів тому ссав материнське вим’я, а тепер котив без особливих зусиль віз із поклажею, звіруїном і людиною. Людей Новка, що мовчки виступали поряд, Лукс ніби не помічав.
Яска йшла між Розвіяром і бортом воза, її ніздрі тремтіли.
– Не… видавай… себе, – він старався не ворушити губами.
– За нами стежать.
Розвіяр здавив її руку.
Замикав колону Дол-Шерт. Розвіяр пригадав шепіт пораненого: «Новко… останні деньки». Можливо, у Фер підступав новий кривавий переворот; Розвіяр пригадав Яшму, молодого дурного плотогона. Що за доля його чекає? Поїхав би з Ремишем і з усією командою, ступав би все життя в колесі й кректів на веслах, але прожив би довго й помер би у своєму ліжку!
Наближалася застава.
Вони вийшли до воріт саме в ту мить, коли міська варта заступила на денну службу. Вартівники міського голови ввійшли в браму з гордо піднятими головами; для початку вони мали зібрати на вулицях тіла всіх, хто не пережив цю ніч у славному місті Фер. Серед них, подумав Розвіяр, будуть ті вісім, що валяються перед готелем. Вісім горлорізів; він ковтнув, намагаючись зволожити пересохлий рот. Хоч би вартівникам не спало на думку оглянути понівечені тіла. Хоч би скинули мерців у яму з вапном, без почестей – і без розслідів…
– Гей, ти заснув? – спитав Дол-Шерт.
Повіз з ескортом поминув браму й викотився з Фер. І Розвіяр, стискаючи Ясчину руку, вийшов із міста.
Візнику на триколці довелося зробити декілька ходок, щоб перевезти на той бік гори немаленький загін Дол-Шерта. Лукс погано переніс подорож на прилипачах по тунелю.
– У мене було таке відчуття, що мене зжерли, – зізнався він Розвіяру. – Що я – їжа, лечу галасвіта по кишках… І вивалююсь на тому кінці грудкою лайна. А так воно, властиво, і сталось.
– Не перебільшуй, – сказав Розвіяр.
Переночували в Кипучці, на заїжджому дворі. Так само піднімалась пара над водою теплого озера, так само ліпились до берега готелі й лікарні, але сліди занепаду були повсюди.
Опівдні другого дня вийшли до перевалу. Рухалися повільно: рогач із возом залишилися по той бік гір, Лукс був поранений, а сотник Бран – змучений. Розвіяр ішов попереду, відчуваючи погляд Дол-Шерта між лопаток; наближався замок, якого Розвіяр не бачив цілу вічність.
Чи приходить привид володаря в те місце, де він зустрів смерть?
Де тепер тіло Ранку-Без-Похибки? Що сталося з шахтою в підмурівку фортеці? Хто сидить, замкнувшись від усього світу, в руїнах, з ким доведеться зустрітися за декілька годин?
На перевалі він зупинився всього на одну хвилину – зняв зі стовпа старий і миршавий хвіст звіруїна, прибитий туди не знати скільки літ тому. Зняв і привалив камінням при дорозі. Ніхто не сказав ні слова, ніхто не спинився, крім Лукса та Яски.
– Ходімо, – сказав їм Розвіяр.
Він простував тепер униз, дорогою, сходженою багато разів. Він упізнавав місцевість – і не впізнавав її. Річка, яка біжить по дну ущелини, давно повернулась у колишнє річище, і все так само маяли стрічки водоспадів, але гори, колись потривожені страшною зливою, невловимо змінили обриси. Порослі мохом скелі все так само подобали на людські обличчя, але це були інші обличчя – не ті, які пам’ятав Розвіяр.