Він ішов усе повільніше. Відстав від Дол-Шерта і його горлорізів; двоє з них, підкоряючись нечутному наказу, відстали разом з Розвіяром і пішли за спиною. Ще двоє ступали, дихаючи в потилицю Ясці. Лукс плівся, похмурий, несучи перед собою поранену руку. У поглядах, які він вряди-годи кидав на Розвіяра, були образа й докір: навіщо ти затягнув нас у це безнадійне діло?!
Розвіяр зрівнявся з сотником Браном. Той ішов, піднявши лице, жадібно вглядаючись у дорогу попереду. Мутні сльози застрягали в його бороді. У Розвіяра в самого сльозились очі – по ущелині носився шпаркий вітер.
– Зараз покажеться замок, – сказав Розвіяр.
Сотник поглянув на нього, немов не впізнаючи, – з ніяковістю й страхом.
– Завтра прийдуть каравани, – сказав Розвіяр, бажаючи замовкнути, але вже не в змозі втримати язик. – Завтра. Хто там тепер, як ти гадаєш? Хто там сидить, у замку? Можливо…
Сотник важко похитав головою.
– Ти їх бачиш? – спитав, указуючи очима кудись уперед і вгору, на скелі.
– Кого?
Сотник поглянув недовірливо:
– Не бачиш?
– Скажи кого, я придивлюсь.
– Ні-і, – протягнув сотник. – Не треба… придивлятись. Вони тут… Звіруїни, з тих, що не родились. Діти прокляття.
Розвіяр ще раз уважно оглянув схили навколо дороги.
– Ти мариш, – сказав твердо. – Це видиво.
– Ні, – повторив Бран. – Може, й бридня… А може, і правда. Діти прокляття. Він увійшов в озеро Плодючості, торкнувся води перснем Ранку-Без-Похибки. І довершив прокляття… Дивись!
Розвіяр пригнувся, хапаючись за меч. Бран глядів кудись за його плече: тремка рука указувала вперед і вниз, туди, де серед скель виднівся замок.
Здаля здавалось, що він неушкоджений.
Чим ближче підходив до замку маленький загін, тим страшніше ставало Розвіяру. Він боявся не Новка, не можливої невдачі, не Дол-Шерта і не кинджала під ребро. Його страх був з минулого – жах, що примушує вклякнути, закрадливий голос у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»
Цей страх колись примусив його перетнути Нагір’я, майже не зупиняючись у дорозі. Розвіяр думав, що давно позбувся цього страху. Але тепер глибинна пам’ять ворухнулася знов; Розвіяр відчував, як замок дивиться на нього – чи то очима здичавілого, зневіреного гарнізону, чи то мертвими западинами очей Ранку-Без-Похибки, мага й мерця, вимитого водою зі свого підземелля. А може, так дивився на Розвіяра сам Мідний король.
Замок був цілком вирізьблений у скелі: камінне місто, де колись жили наймані ремісники, чотири круглі вежі-колони, між якими павутинням тяглись галереї, і високе склепіння палацу, де колись жив володар. Скорочувалась відстань; ставали помітні пролами та тріщини, зруйновані стіни і вежі, порослі мохом бійниці – з однієї Розвіяр колись пустив найкращу в житті стрілу. Замок був покалічений і покинутий, але не був пустий. Піднімався до неба ледь помітний димок; щось ховалося за стінами, щось чи хтось.
Залишивши Брана, Розвіяр підійшов до Яски. Вона дивилася на замок, у якому ніколи не була. Її ніздрі надимались.
– Що там?
– Люди, – просто відповіла вона.
– Багато?
– Не знаю.
– Є серед них маг?
– Звідки? – Яска раптом розсміялась. – Мрець, чи що? Ні, не бійся, мерці не в замку, вони лежать навколо… Тут, – вона повела рукою, – під камінням.
– Тут була велика битва, – сказав Розвіяр.
– Вогонь і дощ, так? Ти розповідав.
– Ти можеш захистити мене від стріли?
– У тебе ж є кольчуга, – мовила Яска, подумавши. – Кольчуга вартівника – дуже добрий захист від стріли. На вильоті.
Розвіяр усміхнувся:
– Дякую.
– Я хотіла б захищати тебе… кожну хвилину, – сказала вона винувато. – Я спробую.
Він поцілував її і хотів відійти, але вона втримала його, ухопившись за рукав:
– Послухай… Ця людина, яку ти привів з рабського ринку. Старий. Хто він?
– Мій учитель, сотник Бран. Учив мене орудувати мечем, стріляти, ганяв колами, називав шмарклею…
– Значить, Лукс має рацію. – Яска не відповіла на його усмішку.
– Лукс?
– Цей чоловік служив у замку, попередньому володарю. Він ходив у той похід… У якому тебе не було.
«Він його вів», – мало не зірвалося з губ Розвіяра.
Декілька голосів склались в один.
«Одне питання, вожаку. Ти був тоді в Чорній Бучі?»
«Я вів Плем’я».
Він пригадав, як старий гекса, який прожив життя в сідлі довгоногого ящера, відповів на питання Розвіяра й одразу по цьому помер. Він пригадав, як упав на коліна ватажок Корунх, кат Камінної Стрілки. І як сотник Бран, покалічений і проданий у рабство, сказав, мружачи запалені очі: «Це відплата за той похід… За новий кордон… Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним, і що сталося зі мною, – це відплата за той похід…»
– Лукс його впізнав? – повільно спитав він у Яски.
– Ні. Він здогадався.
Розвіяр похитав головою:
– Здогад… Це ж не точно. Можна помилитись.
Лукс підбадьорився в останні години дороги – під впливом трилисника його рана затягалася швидко, як завжди. Розвіяр нічого не сказав йому, просто мовчки пішов поряд.
– Так близько, – пробурмотів Лукс. – Ми йдемо… майже вздовж старого кордону.
– Як гадаєш, за нами стежать?
Лукс помотав кудлатою головою:
– Не знаю… Мені сьогодні снився брат. Короткий Танцюра.
Розвіяр не дібрав розуму, що сказати.
– Мені сниться вже вкотре, що ми з ним діти… У перший раз пішли самі гуляти… Купаємося в струмку. Літо, світить сонце. Співають ляскуни в камінні. Знаєш, коли їх багато, вони співають ладно, майже як люди. І всі гори квітнуть жовтим трилисником, ми в пилку… Пилок пливе на воді… Танцюра сідає мені на спину, я біжу вгору по схилу… Він тягає мене за вуха, не боляче, а так… А я все розумію. Що я не дитина, що він – мертвий. Що схили ці спустіли давно, що ляскуни мовчать. Що не народжуються діти, іде війна, старійшини клану валяються зі стрілами в шиях. А він сміється в мене на спині й намагається впіймати хвіст на бігу… Я йому казав, щоб він так не робив, а то впаде. І він падає, а я не можу його впіймати…
Лукс казав монотонно, дивлячись перед собою, твердо ставлячи на дорогу широкі лапи.
– Що там тепер, Розвіяре? Я й носа не зможу показати. Не тому, що мене уб’ють. Мені просто соромно, так соромно, що я їх кинув…
– Рішення вершника, – тихо нагадав Розвіяр. – Я вирішив. І якщо вирішу, що нам туди треба, значить, підемо разом.
Лукс поглянув на нього. Несподівано всміхнувся – журливо й весело водночас.
– Знаєш, я хотів би, щоб ти побачив озеро Плодючості. Це… така краса. І такий спокій. На світанку туман піднімається струменями, як… тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. І здається, що перемовляються дитячі голоси. А вдень у воді відбивається весь світ, Нагір’я – і все, що за його межами…
– «Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, – задумливо промовив Розвіяр, – і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером… Кожен клан володіє своєю частиною берега, вона називається Брама Плодючості, це місце шанується, як святиня…»
Він подумки перегорнув сторінку.
«…І ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому…»
– Гей, секретнику!
Дол-Шерт підійшов зовсім близько. Розвіяр мимоволі відступив, очима зміряючи відстань. Лукс торкнув руків’я мечів, ніби перевіряючи, чи не нагрілися вони. Дол-Шерт осміхнувся:
– Зараз ми станемо табором… Мій наказ: нікому не ходити самотою. Тут небезпечно, може камінь на голову впасти… Чи нога підвернутись у тріщині… А ти, секретнику, цінна людина для Новка, та і Хап тебе хоче дістати. Не змушуй мене хвилюватись!
Нижча галерея була влаштована так, щоб з неї проглядався й прострілювався весь простір перед замком – майданчик біля нижньої стіни й за стіною, дорога, комори, під’їзні шляхи. Тепер майданчика не було, стіна майже зрівнялася з землею, комори впали в річку, дорога теж наполовину завалилась, ніби з’їдена жадібними зубами. Простір перед галереєю був кимось очищений від уламків: так, щоб незваний гість неодмінно опинився б на відкритому місці, зробившись легкою мішенню.