Покладатися на темряву Розвіяр не зважився: звіруїни, як і деякі люди, бачать у темряві. Він підліз так близько, як це дозволяла обережність; потік на дні ущелини гучав глухо, ніби соромлячись свого непропорційно величезного річища. Розвіяру здалося, що він розрізнює дихання людей, що зачаїлись у нижній галереї.
Він понюхав повітря, наслідуючи Яску. Нічого особливого не почув: тільки запах ночі в горах, свіжої та вологої, і ще дим від вогнищ – горлорізи Дол-Шерта розбили табір, ні від кого не ховаючись. Однак там, в закритій галереї, за бійницями були озброєні люди, вони знали про прибульців і готові були зустріти їх зливою стріл.
Дол-Шерт не відставав від Розвіяра. Дивно, як колишній моряк, звиклий до тісної палуби, снастей і хитавиці, примудрився так скоро приловчитися до камінних стежок, завалів, розколин. Дол-Шерт ніби прилип до того, за ким було доручено стежити, і спекатись наглядача не випадало можливості.
Розвіяр сів, укрившись за великим уламком стіни – це була частина балкона звідкись ізгори, надто важка, щоб люди, які залишилися в замку, могли прибрати її. Притулився до каменя спиною, сторожко поглянувши вгору: пригадав, як сотник Бран навчав вартівників бити навісом.
Там, усередині, не звіруїни. Звіруїни інакше дихають. Там не бродяги, не люди Імператора; там ті, з ким Розвіяр колись мешкав в одній казармі. Це й добре, й дуже погано: зі звіруїнами він знав би, як повестись, а бродяг взагалі не брав би на увагу. Пошукати обхідні шляхи до замку? Довго доведеться шукати. Горлорізів Дол-Шерта замало, щоб узяти галерею приступом. На затяжну облогу ніхто не погодиться – ні Дол-Шерт, ні Новко, ні, тим більше, Хап. Що за роль у Хапа в цій справі?
Усі хочуть дістати замок, утомлено подумав Розвіяр. Але мені він потрібніший, ніж іншим.
Розділ четвертий
На світанку прийшли перші два каравани, і в ущелині стало тісно. Понуривши голови, стояли горбаті рогачі. Вільні найманці сиділи під возами, похмуро поглядаючи на гори й на замок, сьорбали юшку, що її приготували на все товариство троє метких кухарів, чекали розпоряджень. Дол-Шерт не поспішав: вислухав звіти своїх горлорізів, дізнався, що в дорозі нічого вартого уваги не відбулось, що деревину й інструменти доправлено в цілості, а караван з рабами відстав найбільше на добу. Імовірно, наглядачі гнали рабів нещадно, подумав Розвіяр. А серед них були й жінки, яких Дол-Шерт усе-таки купив «для загальних потреб».
Уранці, коли зійшло сонце, прилетів поштовий нетопир. Розвіяр знав, що ці тварі сліпі і не розрізняють день
і ніч. Він знав, що їх утримують парами: самки завжди повертаються до рідного гнізда, самці відшукують своїх самок, хоч би де ті були. Поштар із міста був самцем, який знудився по коханій: парочка ніжно милувалася в клітці, поки Дол-Шерт читав листа від Новка.
Розвіяр, Яска і Лукс тримались разом.
– Тривожиться. – Яска нюхала вітер, що ніс Дол-Шертів запах. – Але поки… Ні. Нічого не сталося.
Сидячи кружком, сьорбаючи остиглу юшку, вони бачили, як Дол-Шерт написав відповідь нічному барону. Як узяв з клітки самку й випустив у ранкове небо – нетопириха полетіла до гнізда, у порт Фер, у маєток Новка, а самець, щойно пролетівши довгий шлях заради зустрічі, занудьгував на самоті, повиснувши в клітці вниз головою.
– Секретнику, – Дол-Шерт знайшов очима Розвіяра, – що тепер?
– Тепер ми з сотником Браном прогуляємось до воріт.
Сотник ночував в улоговині, вкритій од вітру, і досі не піднімався. Відшпортавши плащ, який правив сотнику за ковдру, Розвіяр побачив дбайливо закутаний камінь.
За півгодини гарячкових пошуків зробилося зрозуміло, що сотник Бран щезнув із табору. Горлорізи Дол-Шерта стежили за ним упівока – не сподівались такого сприту від старого, покаліченого раба. Дол-Шерт ходив туди й сюди по гребеню, поглядаючи на замок, і погляд колишнього моряка примусив Розвіяра підібратись.
– Хитро, секретнику.
– Я тут ні до чого, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Він потрібен був мені, щоб увійти в замок. Він мене зрадив.
– Чому я маю тобі вірити? Забагато навколо тебе… темних місць, хранителю секрету. Забагато дивних людей.
– Як і навколо тебе, – не втримався Розвіяр.
– Не думай. Вийти. Сухим. Із води, – роздільно вимовив Дол-Шерт. – Я вб’ю твою дівку перед твоїми очима, а потім розпорю тобі черево, щоб ти перед смертю помилувався на брудні кишки гекса…
– Обережніше, – сказав Розвіяр майже пошепки.
Дол-Шерт уважно поглянув йому в очі. Випалене сонцем, посічене зморшками обличчя колишнього моряка раптом застигло, неначе він побачив у неглибокій воді свою Смерть.
– Обережніше, – тихо й рівно повторив Розвіяр. – Якщо тобі дороге життя.
За дня ясно видно було списи, що стирчали серед каміння тут і там – на вістря, за давньою звичкою вартівників, насаджено голови. Це були, скоріше за все, давно вбиті мародери: жодного вже неможливо було впізнати, жовті черепи шкірились, лякаючи непроханих гостей.
У Розвіяра не було часу думати про Брана, про те, як він пробрався вночі до замку – може бути, одразу по тому, як сам Розвіяр побував там. Сотник викрикнув старий пароль, а може, просто назвав своє ім’я. Тепер він серед своїх – у пастці, але серед відданих солдат, вони знають усе, що Розвіяр хотів би приховати від них, і вони захищатимуть те, що лишилось від замку, так твердо, як тільки зможуть.
«Він був би тепер рабом на базарі! Він був би трупом, якби не я!» – хотілось кричати Розвіяру, але він мовчав, прекрасно розуміючи й сотника, і всю складність свого становища.
– Що ми тепер робитимемо? – спитала Яска.
Вона крутила на пальці дерев’яний перстень, той, що Розвіяр їй вирізав ще в Череватому Бору. Перстеник не мав ніякої чарівної сили, але Яска однаково надівала його, коли, на її думку, з’являлась потреба в магії.
– Я можу піти з тобою?
Він поглянув на неї – тонку, бліду, з нерівно підрізаним волоссям до пліч. У селянському вбранні, яке вони колись позичили в Акки. На дівчинку, яка викликала грозу, випускала блискавки з долонь… неслухняні блискавки.
– Чому ми досі не зшили тобі нову сукню? – спитав він вголос. – Чому в тебе немає намиста? Браслетів? Чобітків на золотих каблуках?
– Я можу піти з тобою? Розвіяре…
Він усміхнувся:
– Ходімо.
Підставив їй лікоть. Яска вхопилася за нього й щасливо всміхнулась.
– Куди це ви? – різко спитав Лукс.
– Прогуляємось по околу.
– Ти хочеш, щоб її вбили?!
Розвіяр глянув на нього. Лукс опустив очі:
– Послухай, тут можуть бути шпигуни у скелях…
– Дівчині потрібне свіже повітря, – твердо сказала Яска.
Неквапливо, ніби на прогулянці, вони пустились в обхід замку, тримаючись перед очима в Дол-Шерта: Яска спиралась на руку Розвіяра.
– Там люди. – Яска ледь ворушила губами. – У галереї.
– Стрілятимуть?
– Так.
– Добре. Не бійся.
Вони пройшли повз спис із настромленим на нього черепом. Поминули купу мотлоху, що залишився тут з часів падіння замку: перекинутий віз, розбиті бочки, згнилі тюки, черепки глиняного посуду. Серед каміння виразно виднілися стежки, якими користувались, напевне, і мародери, і мешканці замку. Хрустіли під ногами дрібні камінці, скалки скла, а можливо, й потрощені кості.
Замок мовчав. Бійниці, що поцяткували нижню галерею, здавалися химерною прикрасою: хрести й косі лінії, зиґзаґи й чорні крапки. За ними, Розвіяр знав, ховались чужі очі – і вістря стріл, укладених на тятиву. Він шкірою відчував небезпеку, що оперезала замок: до того зубчастого каменя, схожого на розтріпану голову, долетить з галереї стріла. А до цього сірого, розколотого – ні.
– Куди ми йдемо? – спитала Яска.