– Ми гуляємо.
Вони пройшли вздовж потоку, тримаючись від замку на достатній віддалі. За ними, на відстані не менш достатній, йшли слідом двоє озброєних горлорізів.
– Тут я відпустив Лукса, – сказав Розвіяр, дивлячись на шумливу воду.
– Тут?
– Берег став іншим, його розмило. Лукс попав у полон – я взяв його. Володар велів його вбити. Я привів… і відпустив.
– Він мені розповідав, – сказала Яска.
Розвіяр повернувся:
– Правда? Що він ще про мене розповідав?
– Що він хотів би вмерти за тебе.
– Щ-що?!
– Що він хотів би вмерти за тебе, але… він сказав, що ніколи тобі не зізнається. Це надто… патетично, ось що він сказав.
Розвіяр сів на камінь. Яска, підібравши сукенку, всілась поряд.
– Ми довго чекали тебе. Спершу на плоті, потім там, у місті. Ми багато разів думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Треба було якось підтримати одне одного…
– Розумію, – сказав Розвіяр.
– Куди тече ця річка?
– Далі вздовж кордону Нагір’я, земель звіруїнів… Там були села, багато сіл, жили пастухи, випасали печірок… А далі вона впадає в іншу річку, величезну, вже на кордоні Імперії.
Яска примружилась:
– Тут літають патрулі?
– Ні. Тобто раніше не літали, а…
Крилата тінь мигнула на видноколі – далеко. Можливо, над самим озером Плодючості.
– Тепер літають, – сказав Розвіяр смутним голосом.
– Для патрулів замок небезпечний. Можна сховатися й обстріляти зі стінних гармат. – Яска, здається, міркувала вголос. – Мені треба багато думати. Дуже багато вчитись. А я боюся.
– Своєї магії?
– Так.
– Знаєш, – сказав Розвіяр. – Я пообіцяв собі, що ніколи не стану тебе змушувати. І навіть прохати. Навпаки. Тепер, коли нашому життю нічого не загрожує…
– Нічого не загрожує?! – Яска повернулась до нього, її очі округлились, як монети. – Дол-Шерт збирається нас убити! Бран уважає тебе зрадником і теж хоче тебе вбити! А якщо ти не знайдеш способу ввійти до замку до тої пори, як прийде караван із рабами, Новко захоче тебе вбити! Я ж навіть не знаю, що ти йому наобіцяв…
– Яско, – сказав Розвіяр, – я завжди просив тебе про допомогу, коли без цього не можна було обійтись. А тепер…
Її ніздрі затремтіли. Розвіяр змовк.
– Що сталося?
– Вітер помінявся. Просто помінявся вітер. І здається…
– Що?
Вона поривчасто піднялась:
– Пройдімо далі… Униз за річкою. Там нікого нема.
– Тоді навіщо туди йти?
– Мені здається… там великий простір під землею. Річка промила. Грот чи печера. Не знаю точно. Але мені хочеться на це поглянути. Таке… відчуття.
– Ходімо, – сказав Розвіяр після маленької паузи. І додав: – Ваша могутносте.
Небо взялось лускою хмар. Яска йшла, і далі спираючись на його руку, висока, гнучка, з гордо скинутою головою.
– Ми відновимо велику залу з блискучою підлогою, ти там танцюватимеш, – сказав Розвіяр.
– Що?
– Коли я стану володарем замку. Велика зала, щоб ти танцювала, і вогонь горів у каміні. Бібліотека з силою книжок, які я тобі читатиму. Я назву себе правителем… ні, королем. А ти будеш королевою.
– А Новко? А Хап?
– Вони всього лише розбійники. Їхнє місце на шибениці.
– А… Лукс?
Яска спинилась не повертаючись.
– Лукс, – сказав Розвіяр. – Може, відправити його моїм намісником у Нагір’я, правителем звіруїнів?
– Ти тільки й хочеш, що позбутись його, – сухо сказала Яска.
– Я?!
Яска пішла далі, балансуючи на каменях, не шукаючи руки Розвіяра, щоб опертись.
– Послухай, він мій брат! – сказав він у її тонку спину. – І не смій ніколи казати, що я…
З жахливим тріском земля провалилась під Ясчиними ногами. Розвіяр ледь устиг підхопити її за руку. Яска повисла, бовтаючи ногами в пустоті, Розвіяр повалився на бік, витягаючи її й намагаючись сам утриматись. Перекинув легке тіло через себе, схопився на ноги. Там, де щойно була тверда земля, тепер просів у річку ще один шматок дороги – завбільшки з обідній стіл на двадцять чотири особи. І на протилежному краю зсуву, у рівному скельному зрізі, чорніла порожнина.
– Там труп, – сказала Яска.
Горлорізи Дол-Шерта добряче налякались, а знайшовши Розвіяра та Яску живими й на місці, заходилися лаятись. Розвіяр велів їм замовкнути таким тоном, що горлорізи послухались; тепер один побіг до Дол-Шерта за підмогою, другий лишився стерегти Розвіяра.
– Там труп. Під землею.
– Могила? Склеп?
– Ні. Не зрозумію.
– Гей! Ти куди? – крикнув горлоріз, хапаючись за зброю.
– Не втечу, – сказав Розвіяр з огидою. – У тебе мотузка є?
– Звідки?
– Ну хоч пояс мені кинь. Я хочу поглянути, що там, – а що як скарби?
Горлоріз пожвавішав:
– Нехай я сам злажу.
– Завалить, – припустив Розвіяр.
Горлоріз зажурився. Був він пересічним мужичком, чимось схожим на постарілого плотаря Яшму: теж, видно, замолоду з кимось побився, а потім, щоб уціліти, довелось іти до Новка в поплічники.
Розвіяр спустився в пролам. Темна порожнина в стіні навпроти притягала й лякала водночас.
– Ліхтаря нема?
– І мотузку тобі, і ліхтар, – пробурмотів горлоріз. – Може, ще й мило?
Розвіяр, більше не розмовляючи з ним, підібрався до проламу й, стараючись не затуляти світла, зазирнув усередину.
Бірюзовий камінь горів у темряві, і це було перше, що Розвіяр побачив. Бірюзовий камінь у золотому персні. Пізніше, коли очі звикли до півмороку, Розвіяр роздивився, що перстень надіто на кістку. І що рука, яка колись його носила, майже розсипалась на порох.
Ранок-Без-Похибки, маг-звіруїн, лежав на подушці з піску й мотлоху, принесених водою. Його багата одежа зітліла. Його плоть з’їжилась, оголюючи кості. Він був майже скелетом – чотиринога напівлюдина з величезними кігтями, які тепер не було куди втягати, тому що не збереглись подушечки лап. Але обличчя його дивним чином уціліло: смагляве, хиже, з глибоко запалими очима.
Мертвий маг лежав, як і раніше, на боці, в позі сплячого. Ліва рука була притиснута до грудей, а права витягнута далеко вбік, ніби мрець указував на щось. Перстень світився.
– Мені не треба твого, Ранку-Без-Похибки, – прошепотів Розвіяр, мимоволі повторюючи давні слова володаря.
Мрець не відповів. Він лежав тут, під землею, багато місяців, привільно вмостившись на подушці з присохлого піску. Він ніби чекав чогось – і тепер дочекався. Склепіння печери, страх яке низьке, лягло Розвіяру на плечі, і прийшов забутий страх – страх опинитися замкненим у товщі землі, без повітря та світла. Волосся стало диба.
– Мені не треба твого, – повторив Розвіяр і поточився.
Зовсім поряд шуміла річка. Потріскувало каміння – можливо, за декілька хвиль треба було ждати нового обвалу. Розвіяра пройняв піт на думку, що він може назавжди залишитися під землею разом із мерцем, чия присутність відчувалась, як холодні руки, зімкнені на шиї.
– Розвіяре! – гучно покликала Яска ззовні. Її голос розбив наслання. – Що там?
– Мені не треба твого! – утретє повторив Розвіяр. – Лишайся мертвим!
І вибрався з печери під небо.
Повернулась підмога з табору Дол-Шерта: сам колишній моряк, а з ним троє його людей з мотузками й жердинами. Горлорізи не почували трепету перед мертвим магом, але Дол-Шерт знав більше, ніж вони, і довго мовчав, коли Розвіяр розповідав про свою знахідку.
– Не треба його чіпати, – скінчив Розвіяр.
Дол-Шерт вилаявся.
– Час іде, секретнику. Коли ми ввійдемо в замок?
– Завтра, – сказав Розвіяр.
Дол-Шерт довго його роздивлявся. Осміхнувся:
– Ти дуже впевнений у собі, гекса. Якщо ти обдуриш – я зварю тебе в казані. Мені вже доводилось таке робити.
– Не сумніваюсь, – сказав Розвіяр. – Не сумніваюсь, що доводилось.
Зсування припинилось. Річка обвиклася з новою лінією берега, і вода пінилася навколо каміння, на вигляд метушлива й безсила. Насправді – Розвіяр знав – каміння вже потрапило у владу постійної, невтомної, безжальної сили, яка, злизуючи на рік по піщинці, прогризає ходи в товщі каменя, закругляє гострі кути, ховає явне й оголює сховане. Вода схожа на час, подумав Розвіяр й усміхнувся: там, під землею, він пережив такий струс, що тепер його думки були безформними й відірваними.