Він не тямив, скільки минуло часу. Люди Дол-Шерта проклали тимчасову дорогу через провал, але вниз, у печеру, не спускались. Яска якийсь час сиділа поряд, потім зникла. Він помітив це не одразу.
– Яска?
Двоє горлорізів, приставлених шпигувати, зиркнули на нього з підозрою.
– Де дівчисько?! – спитав він у нестямі. – Куди ви дивитесь, сліпі прилипачі, очі на заду?!
У цю мить Яска вилізла з печери на дні провалу, спинилась і примружилась від яскравого денного світла.
Він на мить уклякнув. Потім зістрибнув униз, відчув, як зрушився камінь під ногами. Знову затріщала земля; Розвіяр схопив Яску за плечі, ладний убити її:
– Ти що?! Ти…
– Зажди. – Вона була дуже бліда, нижня губа прокушена до крові. – Допоможи мені… вибратися.
З допомогою горлорізів він підняв її нагору й вибрався сам. Шуміла річка, ніжно підточуючи берег, в’їдаючись у скелю. Яска часто кліпала, щулилась, тулила до грудей міцно стиснуті кулаки.
– Навіщо ти туди пішла? Навіщо?!
– Ходімо. – Ледве відсапавшись, вона потягла його назад уздовж берега. Горлорізи відстали.
– Яско? – Тепер, коли паніка й лють зійшли, Розвіяр відчув нове й усе більше занепокоєння. – Послухай… що?
Вона кивнула – пташиним рухом, ніби дзьобнула. Розкрила ліву руку. Поглянула на червону долоню зі слідами ввіпнутих нігтів. Лівою долонею розтулила праву – з видимим зусиллям. Нестерпно блиснув під небом бірюзовий камінь.
Розвіяр захитався.
– Він мені віддав, – прошепотіла Яска. – Я присягаюсь. Він мені віддав сам.
– Він мертвий.
– Так. Він страшно сильний, і мертвий…
Яска раптом обійняла його лівою рукою… Міцно притиснулась. Відпустила. Заговорила швидко, гарячково, ковтаючи слова:
– Я тільки раз бачила мага. Племінника не рахую, він зовсім малий. Тільки раз, того старого, що прилетів на криламі по хлопчика, а я його оглушила… А тепер – я бачила справжнього мага, Розвіяре. Мертвого… перший раз у житті. Я зрозуміла, що це.
Вона знову розтулила кулак. Перстень Ранку-Без-Похибки лежав на її долоні.
– Ти знаєш, хто він такий? – тихо спитав Розвіяр.
– Так. Зрадник, убивця, кат свого народу. Страшна людина… тобто звіруїн. Розумієш, мені допомогло, що він звіруїн, я уявила собі Лукса, мені стало не так страшно… Я просто ввійшла й дивилася на нього, мені було моторошно від того, що я розуміла, що він таке. Коли це його рука – права – розсипалася зовсім… На порох… І перстень покотився. І от, поки він котився по каменю, я зовсім зрозуміла, ясно, як небо, що він мені віддає. Він знав, що я… маг, розумієш.
Розвіяр різко озирнувся. Горлорізи були зовсім поряд, але шуміла річка, заглушаючи слова.
– Ніхто не має знати, – промовив він, відчуваючи, як тріскається висохла шкіра на губах.
Вони спинились біля того самого місця, де сиділи ще годину тому, дивлячись на гори й на річку. Тут, у цьому самому місці, Розвіяр колись відпустив Лукса, замість того щоб виконати наказ володаря й убити полоненого. Розвіяр був уражений зустріччю з Ранком-Без-Похибки, але те, що сталося з Яскою, розбило його на гамуз.
– Ніхто не має, – пошепки повторив він. – Сховаймо його, цей перстень.
– Я його надіну.
– Яско…
– Я надіну й замотаю палець ганчіркою. Ніхто не побачить.
– Яско, це його перстень…
– У будь-якого мага має бути перстень. Ти казав. – вона поглянула на свою ліву руку з надітим на палець дерев’яним перснем. – І ще – у будь-якого мага має бути вчитель. Вважатимем, що Ранок – мій учитель. Він сам так захотів.
І перш ніж Розвіяр устигнув стримати її, вона наділа перстень з бірюзовим каменем на вказівний палець правої руки.
Надвечір прибув гінець: караван із рабами спинився на ніч у Кипучці. Люди змучилися швидким переходом, караванник злякався, хоч би товар не зробився непридатним, і дозволив рабам відпочити на березі теплого озера.
– Ти сказав «завтра», секретнику, – нагадав Дол-Шерт.
– Сказав, – погодився Розвіяр. – Відійди й дай мені подумати.
Колишній моряк стримався. Імовірно, уявив, як варитиме Розвіяра в казані. Сяйнув очима й відійшов.
– Ти нічого не відчуваєш? – уп’яте спитав Лукс у Яски. Та сиділа, колисаючи руку з перетягнутим ганчіркою пальцем. Палець був неушкоджений – пов’язка ховала перстень Ранку-Без-Похибки.
– Нічого, – озвалась вона відчужено. – Крім того, що перстень мені саме до міри… Я гадала, щось нове відкриється, – зізналась вона з несподіваною образою.
Розвіяр дивився на замок.
Сьогодні людей Дол-Шерта обстріляли – ховаючись серед каміння, горлорізи підійшли занадто близько. Двох легко поранили. Зробилося ще зрозуміліше, що приступом замок не взяти: захисники, здається, навіть не ощадили стріл.
– Там збройниця в нижньому ярусі, – сказав Розвіяр. – Кузня, заготованки…
– Скажи, ти навмисно привів цього старого? Щоб запустити його в замок? – несподівано спитав Лукс.
– Ні. Чесне слово. Навпаки – я думав, сотник Бран допоможе домовитись із ними.
Лукс щигликом спушив китицю на кінчику свого хвоста:
– Може Ранок-Без-Похибки допомогти нам ввійти в замок?
– Ранок-Без-Похибки ніколи нікому не допомагав, – відповіла за Розвіяра Яска. – Тільки собі.
Її ніздрі роздувались. Розвіяр насторожився:
– Ти щось відчуваєш?
Вона помовчала.
– Так, – відповіла без особливої певності. – Смердить димом.
– Це і я відчуваю, – сказав Лукс. – Палять першокласну деревину! На дрова пускають! Наш приятель, торгівець Ремиш, вуса б на собі повисмикував з образи!
– Це інший дим. – Яска поїжилась. – Розвіяре… підеш зі мною?
– Чому ти пропонуєш тільки йому? – Лукс схопився на всі чотири лапи. – Ви сьогодні вже ходили… Розвіяре, будь ласка, ну зажди нас тут!
– Ти поранений…
– Був! І не шукай відмовок, вона й моя дружина теж! Чому нам не пройтись удвох – просто погуляти? Просто?
Розвіяр бачив, як Яска розгубилась.
Він бачив, як блищать очі в Лукса і як його смаглява шкіра стає ще темнішою від спалого рум’янцю.
Він озирнувся. Горлорізи прислухались до їхніх слів. Звісно, потягнуться слідом: наглядатимуть, але й допоможуть у разі небезпеки. Лукс у чомусь має рацію; на думку про їхню майбутню прогулянку в Розвіяра ніби розпрямилася в грудях залізна стрічка з загостреними краями.
– Ідіть, якщо хочете, – сказав він сухо.
Яска вагалась. Лукс підхопив її під руку й буквально потягнув угору по горбах; на боках у нього похитувались клинки в піхвах. Ми так і не навчились парного бою, подумав Розвіяр. Зі щитами… Прикриватись від стріл… Із вершників на звіруїнах виходять чудові ловці крилам…
Вечоріло. Замок стояв, величний і жалюгідний своєю занедбаністю. Розвіяр знав, що спроби відшукати підземні та скельні ходи ні до чого не привели: усюди були тільки завали, де природні, а де й рукотворні. Захисники руїн не бажали удару в спину.
Де поховано володаря, подумав Розвіяр із тугою. Що стало з його могилою? «Мідний королю, Мідний королю»…
Розвіяр двома долонями потер вуха. Йому було холодно – що хвилини, то холодніше. У такі хвилини – бездіяльності, заціпеніння – йому завжди заходила в голову та сама думка. І тепер, сидячи на камені, він механічно почав перебирати в пам’яті все, що в нього є, намагаючись відшукати щось по-справжньому дороге.
Ох, як добре було б повзти в пустелі, помираючи зі спраги, і знайти джерело. І принести його в жертву Мідному королю, сміючись від щастя потрісканим ротом. Як дрижав голос у володаря, як тряслась його рука…
Сонце давно спустилося за гори. На смерку околиці замку на мить зробилися знайомими – такими, якими їх пам’ятав Розвіяр. Ось стежина, по якій ганяв його сотник Бран з мішком каміння за плечима. А там далі стояв сарай, де зберігались інструменти – кирки, лопати, блоки та ланцюги, коромисла. А якщо задерти голову, можна розгледіти вікно Східної темниці, де він провів багато ночей, згадуючи ліс, оселю, батька й матір.