Розвіяр зажмурив очі, намагаючись хоч краєчком, хоч уривком повернути ці спогади. Але не бачив ні лісу, ні білок, ні світлячків – тільки згарище. Тільки руїни.
– Мідний король! – прошепотів він крізь зуби.
Бажання негайно принести що-небудь у жертву, змінитись, осяятись ізсередини було таким сильним, як голод і спрага. Він уп’явся очима на свої долоні: що? Що в нього є?!
– Посиджуєш, секретнику?
Він упізнав голос Дол-Шерта і не став обертатись. Колишній моряк підійшов перехильцем – під чоботами поскрипували камінці.
– А баба твоя цілується з напівлюдиною, – сказав Дол-Шерт з неприхованим задоволенням. – То ж бо я дивлюся…
Розвіяр мовчав.
– У звіра причандали побільше твоїх. – Дол-Шерт гучно позіхнув. – А в тяглового рогача, приміром, ще більші. Що, вона в тебе на чотириногих западає?
Розвіяр мовчав.
– Придумав, як увійти до замку? – м’яко спитав Дол-Шерт.
Розвіяр мовчав.
– Думай, – ласкаво запропонував Дол-Шерт і відійшов. Розвіяр чув, як віддаляється хрускіт каміння під його ногами. Поглянув на свою руку, стиснуту в кулак: між пальцями виступила кров. Гострий камінець, стиснутий у долоні, глибоко поранив шкіру.
Швидко смеркалось.
– Розвіяре!
Він обернувся.
Перелітаючи з каменя на камінь, збігаючи по непрохідному схилу легко, як можуть тільки вода й звіруїни, до нього мчав Лукс. Яска сиділа верхи; щоки в неї були яскраво-червоними – чи то від шаленого гону по горах, чи то ще від чогось. Лукс підскочив до Розвіяра й став як укопаний – того обвіяло гарячим вітром, змішаним запахом їхніх тіл. Добре, що в півмороку Яска не бачила його обличчя. А Лукс…
– Ходімо з нами, – швидко сказала дівчина. – Будь ласка. Ходімо.
Небо, пригаснувши до блідо-опалового кольору, ніби передумало темніти й зачаїлось, випустивши три-чотири яскраві зірки. Зубчасті верхівки гір облямовували його, немов спокійне озеро.
Лукс ішов попереду, і далі несучи на спині Яску. Розвіяр пробирався слідом. Услід щось кричали горлорізи Дол-Шерта: спершу погрожували й веліли спинитись, потім кинулись наздоганяти, не спускаючи підопічних з очей. До них підтягалась підмога.
– Що там? – сварливо спитав Розвіяр.
– Дим! – вигукнула Яска. – Нам туди, Луксе! Лівіше!
Розвіяр раптом упізнав це місце. Ось стійка, на якій колись сидів лучник. Ось поворот дороги, за яким замок зникає з-перед очей.
– Дим? Де?!
– Там! Вище!
Тепер Розвіяр і сам відчував цей запах. Побіжно пригадав розповідь плотогона Яшми: знайшов у руїнах чашку, бачив дим високо на схилі…
– Ти маєш поглянути, – сказала Яска, важко дихаючи. – Ми не підходили близько… Ти маєш сам…
Коли це Лукс припав до землі всіма чотирма лапами. Яску кинуло йому на спину.
– Богине Воф, – Лукс здригнувся від голови до кінчика хвоста. – Я не піду туди. Це ж…
Він дивився вперед, туди, де в сутінках виднівся стовп чорного диму.
– Так, – сказав Розвіяр, відчуваючи, як до нього повертаються сили. – Хто знайшов? Ти, Яско?
Він стиснув її так, що вона запищала:
– Пусти!
– Ваша могутносте…
– Пусти, дурний!
Лукс ковтнув:
– Я… не піду туди. Не люблю їх.
– Зажди тут. Яско, ти теж.
– Я піду з тобою! Я це знайшла…
– Зажди тут.
Нове гніздо виявилось поряд зі старим – нижче на один поворот дороги. Не було ні каміння, яким звичайно обкладають яму вогнянки, ні блоків, ні ланцюгів, ні охоронців; Розвіяр затамував дихання, прикрив лице рукою й заглянув униз, у яму, в гніздо.
Очі відразу ж почали сльозитись від диму й жару. Кліпаючи й змахуючи сльози, Розвіяр побачив маленьку, худу, з довгим хвостом пташечку, схожу на великого чиркуна. По її пір’ю бігали іскри. Вона сиділа, розметавши величезні прозорі крила – прикривала кладку з трьох яєць, розжарених до червоного, схожих на великі потворні голови.
Розвіяр випрямився, відчуваючи, що не стає повітря. Відповз убік, віддихався. Жодної думки не було в голові, тільки стугоніла кров.
Він одірвав клапоть від плаща й перев’язав лице. Затамував дихання й знову схилився над гніздом. Довгий меч гекса діставав майже до самого дна.
Розвіяр навалився грудьми на гарячі, прокоптілі камені. Вістрям меча викотив яйце з-під крила розпеченої пташини; та сиділа, не рухаючись, тільки стежачи за Розвіяром двома великими, вогненно-червоними, на вигляд вологими очима.
– С-спасибі, – пробурмотів Розвіяр у ганчірку, що закривала лице. Закашлявся: тканина не захищала від диму. Мружачись, несильно вдарив мечем. Яйце не піддалось; воно було, напевно, надто маленьке, надто недавно вогнянка його знесла, і личинка не встигла розвинутись…
Він задихався. Дим виїдав очі. Чорний меч гекса не було видно – зливався з темрявою. Майже не дивлячись, Розвіяр ударив ще раз і цілим серцем зажадав розколоти прокляте яйце, розбити, знищити.
Шугнуло жаром. Розвіяр відлетів од краю гнізда – з обпеченим обличчям, без брів та вій. Унизу закричала Яска. Й одразу ж, освітлюючи собою схил, піднялася з гнізда личинка вогнянки. Зависла в повітрі, розметавши гострі крила. Посипалася сажа, ніби пилок.
Другого дня вранці, щойно свінуло, до єдиного входу в замок підійшли Розвіяр під руку з Яскою. Слідом Дол-Шерт вів десятків зо три горлорізів, найсміливіших з наявних. Поява вогнянки налякала «вартівників» куди більше, ніж перспектива попасти під обстріл; у її присутності люди Дол-Шерта, близькі до істерики, ладні були вбивати направо й наліво.
Розвіяр вийшов на відкритий простір перед галереєю. Подав руку Ясці, допоміг спуститися з уступу. Колишній моряк, ледь забарившись, вибрався слідом. Вогняна личинка всілась перед ними на камінь, склавши крила на спині, немов величезні долоні.
Розвіяр упізнав – почув – як захисники замку побачили вогнянку крізь бійниці. Загрюкотіли чоботи по галереї, заметався вітер, хтось здушено скрикнув. Із замку вирвалася стріла – одинока, пущена від страху й відчаю. Розвіяр одразу зрозумів, що вона ні в кого не влучить. Так і сталось; люди Дол-Шерта, попри наказ, відповіли рідким невладним випалом – десяток стріл ударились об стіну, даремно, панічно.
– Не стріляти, – виплюнув Розвіяр, повернувши голову до колишнього моряка. – У тебе солдати – чи потолоч?
– Не стріляти! – гаркнув Дол-Шерт.
Бліді Ясчині щоки повільно червоніли, наливаючись жаром зсередини.
– Що далі? – крізь зуби спитав Дол-Шерт.
– Чекаємо.
У Яски тремтіли ніздрі. Грали, ніби дражнили вітер.
– Навіщо ти взяв дівчисько?
– Щоб продемонструвати добрі наміри.
– Свою бабу? Чи вона вже не твоя?
– Якщо ти не заткнешся, ватажку…
Розвіяр затнувся. Напруга передавалась йому, язик робився до неможливості самостійним і гнучким, хотілось говорити без упину, погрожувати, паплюжити, знущатись, але він примусив себе замовкнути. Скільки часу минуло? Чи досить, щоб паніка в галереї вляглась, щоб вони серйозно задумались про шляхи порятунку? Чому мовчить Бран?
– Гей, люди в замку! – гукнув Розвіяр. – Ви знаєте, що за тварюка в мене, ви їх бачили! Вона коритиметься мені ще три дні й три ночі і за наказом випалить усе живе в замку!
Він замовк. Бійниці гляділи на нього – хрести, зиґзаґи, тонкі лінії мов намагалися скластись у письмена й набути смислу.
– Мені не треба вашої крові! – Розвіяр підняв голос. – Ми з вами були товаришами! Хай вийде Бран, я його не зачеплю, просто хочу поговорити!
Яска раптом схопила його за руку. У цьому жесті був жах.
– Що?
Вона поточилась. Потягнула його за собою:
– Там…
– Що?!
Заскрипіли двері галереї, колись високі, а тепер наполовину сховані під землею.
– Не стріляти, – прошипів Розвіяр.