Незграбно, боком, тримаючи в повітрі покалічену руку, вибрався сотник Бран. У нього було обличчя людини, що несе на витягнутих руках важезний чан з окропом над головами діточок, які граються. Розвіяр і не думав, що втомлене, зморшкувате, байдужне обличчя старого може виражати таку напругу, розгубленість і страх.
– Ти… це… сам, – сказав Бран, і Розвіяр не зрозумів його, поки з дверей слідом за ним не вирвався сніп іскор і не вилетіла вогнянка – личинка вогнянки, велика, більша за Розвіярову, жахлива тварюка.
– Ти сам цього хотів, – сказав Бран і облизнув губи. Слідом за першою личинкою з замку вийшла друга. Розвіяр, сповнений жахом, утопив очі на двері: він ждав третю, четверту, п’яту…
– Не один ти такий розумний, – прохрипів Бран. – Я помру – ціною твого життя. Гідно.
Розвіяр стояв заклякнувши. Згадались тонкі струмені диму, що піднімались над замком день і ніч. Він і справді переоцінив своє везіння.
– У замку володаря ніколи не сяде нічний барон, – сказав Бран, і його голос звучав тепер чистіше, потужніше, майже як у старі часи. – Ні його посіпака.
– Старий дурень, – дзвінко промовила Яска. – Ти знаєш, хто перед тобою? Як ти смів назвати його посіпакою, патякало!
Вона стягла з руки ганчірку, яку повільно розмотувала всю останню хвилину. Скинула руку. Бірюзовий перстень Ранку-Без-Похибки загорівся холодним вогнем у неї на пальці.
У Розвіяра зачесались вуха. Він почув чи то стогін, чи то зітхання, що долинули з галереї. Зіниці Брана, ніби зачакловані, прикипіли до персня: Бран бачив Ранка-Без-Похибки, зрозумів Розвіяр. Можливо, він бачив його живим.
Дол-Шерт зашипів крізь зімкнуті зуби. Його голова хитнулась назад, як від ляпаса. Яска гордовито всміхнулась.
Цілу хвилину ніхто не рухався. Вогнянка Розвіяра сиділа, байдужна до всього, крім наказу: охороняти. Невідомо, який наказ дістали дві вогнянки Брана, але й вони не рухалися з місця. Люди Дол-Шерта почасти розбіглись, почасти залягли в скелях. Сам колишній моряк витягнув меч, але не знав, що з ним робити.
– Це нічого не значить, – прохрипів Бран. – Навіть маги безсилі проти цього замку. У нас повна піч, ми виставимо проти вас…
Розвіяр зрозумів, хоч і не був магом, що старий сотник бреше, можливо вперше в житті. У печі замку береглись про чорний день тільки два яйця, і тільки сильний страх міг примусити захисників розбити їх сьогодні.
– Бране, – прошепотів Розвіяр.
Старий дивився на нього – й не бачив. Покірні йому вогнянки піднялись над землею, червоні крапки побігли по їхніх крилах, складаючись у візерунок. Дол-Шерт поточився від спеки, Розвіяр відчув, як знову починає пекти обпалене вчора лице.
– Бране! Дивися на мене!
Старий здригнувся. Розвіяр захопив його увагу, зачерпнув, як останню ложку каші, пригорілу на дні казана. Він підкоряв своїй владі багатьох людей з волею куди слабшою, ніж у сотника Брана. Але йому не потрібна була влада над сотником – а тільки його тверезий, уважний погляд.
– Дивись.
Розвіяр повернув голову. Дол-Шерт поточився, скинувшись із ним очима.
– Ось слуга нічного барона Новка, готовий переметнутися до Хапа. Ось людина, яка збирається вбити мене, тільки-но я зроблю свою роботу.
Дол-Шерт не витримав – відсахнувся. Вищирився, як череп у гробовищі.
– Але я не служу нічним баронам. – Розвіяр дивився йому в очі. – Цей замок не належатиме ні Новкові, ні Хапові, ні тобі, мерзотнику. Місце розбійникам – на шибениці. Місце работоргівцям…
Меч Дол-Шерта злетів, окресливши вістрям дугу. За мить голова Розвіяра, відділена від тулуба, мала покотитись по камінню, але вогнянка виявилася швидша. Її не обходив ні замок, ні Бран, ні жінка-маг із перснем на руці. Вона не помічала двох інших личинок. Для неї в усім світі існував один наказ: охороняти. І виконуючи його, вона кинулася між своїм паном і його ворогом.
Дол-Шерт завив. Його жага вижити була така сильна, що він устиг пробігти кілька кроків перше, ніж повалився на каміння, почорнілий, в обвугленому одязі. Меч, розпечений до червоного, ввіткнувся в щілину між камінням і зашипів, випалюючи мох.
Яска замружилась.
У руїнах стіни почулись дикі зойки – люди Дол-Шерта, які не втекли раніше, кинулись навтіки тепер. Але вогнянка повернулась, не переслідуючи нікого. Розвіяр сказав їй уголос:
– У табір. Охороняти Лукса.
Личинка злетіла несподівано високо, мов птах, і важко понеслась геть від замку.
Сотник Бран розкрив рота – і знову закрив. Розвіяр поглянув йому в очі:
– Тепер тут ти, я, твої вогнянки й жінка, яку я кохаю понад життя. Там – каравани з робітниками, деревиною, будівниками. Провізією. Зброєю. Там мій брат, якому загрожує небезпека, і п’ять десятків озброєних людей, які служать нічному барону. Скільки людей у замку?
– Двадцять, – відповів Бран, хоча не збирався спершу відповідати.
– Ти розумієш, хто перед тобою?
Минула довга хвилина. У галереї мовчали. Стіна замку йшла вгору – там, під самим небом, темніли луки й світліли різьблені, ажурні балкони з гніздами чиркунів, що ліпилися в тріщинах.
Бран похитнувся. Повільно опустився на одне коліно.
– Так, володарю.
– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий. – Пане… У мене родина у Фер. У мене родина.
Усе було скінчено. З людей Дол-Шерта вціліла ледве чи половина – зайнявши оборону в розколині, вони розтратили майже всі свої стріли, але Бран велів вогнянкам не чіпати їх. Повелівати личинками виявилось для сотника важкою, майже надсильною роботою. Він волів убивати ворогів у бою, чесною сталлю.
Зате вогнянка Розвіяра, маленька й миршава, будила в горлорізів жах.
Перемогу складно було назвати легкою – троє захисників замку загинули, чимало було поранено. Розгубившись, метались наймані робітники, ревіли запряжені рогачі, що вдалися в паніку, забачивши вогнянок. Худоба намагалася розбігтись, щоправда, рогачі пішли недалеко: важким неповоротким тварям трудно було просуватися каменистими стежками. Перекинулись дві хури, розсипалась деревина. Утрати могли б стати непоправними, якби Яска, слухаючись наказу Розвіяра, не взялася б заспокоювати скотину й ставити на місце людей.
Вона стояла навколішки, розхитуючись. Перстень горів у неї на пальці, і рогачі впадали в сон на ходу. Робітники безвільно забирались назад під вози. Хмари по всьому небу стягались до Яски, де-де з-під каменів виходили ляскуни й довірливо йшли до неї. Вона мотала головою, змахувала з лоба краплинки поту й витирала кров під носом, і знову бралася похитуватись, ніби глиняна лялька, а бій ішов своїм порядком, і люди Дол-Шерта вмирали слідом за очільником.
У розпал бою прибув рабський караван. Перше, що наказав Розвіяр караваннику, – розкувати рабів і вивести на поховальні роботи.
– Вони здаються, – сказав високий одноокий вартівник, захисник замку, і махнув рукавицею в бік розколини, де засіли вцілілі люди Дол-Шерта. – Ми приймемо їхнє здавання?
– Кривуля? – спитав Розвіяр.
Вартівник ковтнув:
– Так. Отак…
Розвіяр обійняв його. Давніше Кривуля, ще з двома очима, був вищий за нього майже на голову. Тепер вони зрівнялися ростом, і прізвисько вартівника дістало сумне підтвердження; Кривуля завагався, потім ніяково обійняв Розвіяра на відповідь:
– Так… що з ними робити?
– В’язати, – розпорядився Розвіяр. – Нам знадобляться раби в каменярнях. Дивись, щоб жоден не пішов!
Він залишив вартівників і Брана робити свою справу й підійшов до Яски. Поряд із нею вже стояв Лукс – похмурий, але неушкоджений.
– Дякую. – Розвіяр поклав руку Ясці на голову.
– Я зробила, що ти велів. З перснем легше.
– Луксе, наглянеш за нею?
Звіруїн кивнув, і Розвіяр пішов до будівників. Це були не бідні, шановані у Фер люди; старшому було близько сорока років. Блідий, лисуватий, він стояв біля воза, з останніх сил намагаючись зберігати самовладання.
– Усього лише перемінення наймача, – сказав йому Розвіяр. – Ви робитимете ту роботу, про яку домовлено, і дістанете винагороду. Звісно ж, у разі успіху.