– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий і ковтнув. – Як я можу служити вам… якщо ви повстали проти нічного барона?!
– А як ви можете не служити мені? – тихо спитав Розвіяр.
Головний будівничий шарпнув комір куртки, який і без того був розстебнутий, – будівничому не вистачало повітря.
– Постарайтесь утішитися, – сказав Розвіяр. – У Новка буде багато інших клопотів крім того, щоб мститися вашій родині.
– Накажи їм стрибнути в річку, сотнику.
Бран задихався й часто підносив руку до губів. Здавалося, його нудить.
– Навіщо? Ще два дні…
– Рогачі їх бояться й перевертають вози. Люди бояться й гублять волю. А якщо за ці два дні ти посковзнешся й стукнешся головою об камінь – тварюки вирвуться на свободу й не будуть коритись нікому.
Вогнянка Розвіяра першою полетіла до річки – вниз по схилу. Бран повагався кілька хвиль. Потім личинки, покірні йому, зірвалися з місця й кинулися слідом.
– Що ти тепер робитимеш… володарю?
– Пошли людей на перевал, Бране. Маленький загін із дуже надійних людей. Хай замкнуть долину: ніхто не має йти до Кипучки.
– Буде зроблено.
– У тебе є шпигуни у Фер?
Сотник ковтнув:
– Розвіяре… Звідки?!
– А дозорці на землі звіруїнів? Кривуля міг би послати дозорних…
– Послухай, вони сиділи тут, мов їздові щури в барабані, і все, чого хотіли, – втримати замок і лишитися серед живих! Вони голодували і бились… мої хлоп’ята, – у сотника змінився голос. – Я добре їх виховав… Радий був побачити… наостанок. Але їх надто мало, і трьох поховали сьогодні…
Він похитнувся. Розвіяр підтримав його під руку.
– Це відплата, – тихо сказав Бран. – Я досі їх бачу. Вони стоять на тому схилі й дивляться на мене. Вони…
У нього враз викривилось обличчя. Він втупився Розвіяру за плече з таким жахом, що той круто повернувся, хапаючись за меч.
Це був усього лише Лукс. Звіруїн нісся широкими стрибками, притискаючи до грудей дивний предмет, у якому Розвіяр не одразу, але впізнав клітку для поштових нетопирів.
– Розвіяре! Лист із Фер. Дол-Шерту!
Розвіяр підхопив сотника, готового впасти, блідого, наче крейдяна стіна:
– Це Лукс. Бране, це Лукс, це не мара!
Розвіяр сунув руку в клітку. Узяв у жменю нового самця, який подолав довгий шлях заради зустрічі з подругою, відв’язав од його лапи шовкову білу стрічку з текстом листа, розгорнув і прочитав несподівано красиво, по-книжному виписані слова:
«Товаришка Новка прикопали. Діло нівроку. Хап».
– Звіруїн переступить поріг замку?
– Переступить, – кивнув Розвіяр. – Це мій брат, його звати Місячний-До-Речі. Запам’ятай це ім’я, Кривуле. Про звіруїнів ми поговоримо потім.
Він увійшов у замок, де не був так давно. Переступив поріг, слухаючи внутрішню музику на кшталт тієї, що доносив колись вітер з піднесеного міста Мірте. Роззирнувся навколо, і музика змовкла: майже непошкоджений ззовні, замок дуже постраждав ізсередини.
Перекосилися, розтріскалися стіни. Просіла підлога, у ній зяяли провали. Східці осипались. У приміщеннях, куди раніше вільно проникало денне світло, тепер було майже темно: камінням завалено галереї та вікна.
– За цю купу руїн варто було битися, – пробурмотів Лукс.
Яска взяла його за руку – чи то втішаючи, чи то сама шукаючи підтримки.
– Де його поховано? – подав голос Розвіяр.
Сотник Бран не спитав кого.
– Нагорі. У верхній галереї.
– Верхня галерея тримається?
– Сяк-так.
– А шахта? Шахта ціла?
Сотник утомлено похитав головою:
– Ніхто не спускався з тих пір. Гадаю, там вода. Вода продовжує гризти – знизу…
Наче відповідаючи на його слова, розлігся важкий звук: здавалося, глибоко під землею розірвалась басова струна. Цівка піску просипалася з тріщини в стелі Луксу на голову. Отрушуючись, він мимоволі випустив кігті – кістяні голки заскреготіли по камінній підлозі.
– Замок хитається, – сказав, нечутно підійшовши, Кривуля. – Щодня… нові тріщини.
Розвіяр мовчав. Бран глядів на нього з-під важких повік. Напружено, вимогливо дивився Кривуля. Підійшли інші вартівники – одних він упізнавав, інших, сильно постарілих, – ні.
– Тягніть сюди будівничих. – Розвіяр прочистив пересохле горло. – І робітників. Полонених ставте чистити відстійну яму, бо ми тут усі в лайні захлинемося. І майстрів, нехай оглянуть блоки. Тягніть мастило, інструменти, ланцюги. Шукайте смолоскипи, які є… Ні, Луксе, не ти. Ти будь поряд зі мною. І ти, Яско, теж.
Будівники оглядали замок декілька годин. За цей час Розвіяр устиг повністю підкорити собі табір – караванників, робітників і навіть рабів:
– Дам свободу тому, хто працюватиме сумлінно. Дам грошей. Хто спробує втекти – уб’ю.
Яска стояла поряд, склавши руки на грудях так, щоб видно було перстень. Лукс тримався за руків’я своїх мечів і то випускав, то знову втягав гострі кігті.
Розвіяр написав Хапові лист: «Діло нівроку, чекай вістей. Дол». Самка-нетопир понесла в місто шовкову стрічку на нозі. Важливо було виграти час; він дуже розраховував, що Хап повірить листу й на час забуде про замок.
У гнізді вогнянки лишилося два яйця. Розвіяр подумував розбити обидва й одразу ж утопити личинок, але не зважився. І замок, і табір були слабкі тепер, розворушені, як спорота подушка, а в Хапа, який щойно дістав владу над портом Фер, було досить і людей, і спорядження. Якщо прийде великий озброєний загін – тільки вогнянки допоможуть зберегти завойоване.
Але кого поставити в дозір біля гнізда?!
Розвіяр не довіряв ні Кривулі, ні навіть Брану. Він прекрасно розумів, що це за спокуса – тримати біля ноги майже всемогутню, жахливу, повністю вірну істоту. Нехай три дні й три ночі – зате яка влада!
– У замку є піч, – сказала Яска.
– І багато охочих зіпсувати шкаралупу.
– Ні. Вони можуть мріяти про це. Але не зважаться. Вони бояться личинок більше, ніж ти. Дивись, як довго вони берегли ті два яйця. А розбив тільки Бран. І то ледве-ледве.
– У мене нема часу носитися з коромислом, розпалювати вогонь, кочегарити… У мене нема часу! – повторив він з відчутним відчаєм. Усе відбувалося страшенно повільно: раби повільно відносили й закопували мертві тіла, найманці неквапливо збирали розсіяних рогачів, ставили на колеса перекинуті вози, кухарі ледве-ледве ворушили ложками в чанах з обідньою кашею…
– Я можу постерегти, – тихо запропонувала Яска. – Я розумію – це важливо.
Він провів долонею по її волоссю. Притиснувся лобом до лоба.
– Втомилася? Злякалася?
– Нічого. – Вона нервово ковтнула. – Тільки хочеться… помитись. Мені якось ніяково. Усе це… ці… Чад.
– Потерпи. Скоро відпочинемо.
– Так… Дол-Шерт був дуже хитрий, сильний… Але він не знав, з ким зв’язався. Він взагалі нічого про тебе не знав.
– Ми не встигли зійтися ближче.
– Ти жартуєш, чи що?
– Незвично?
Вона насилу засміялась.
– У гекса погано з почуттям гумору, – зізнався Розвіяр. – Тому їх ніхто не любить.
– Я люблю тебе.
Він відсунувся. Погладив її по щоці. Лишились чорні смужки сажі.
– У твоїй спальні влаштуємо басейн. Світлячки горітимуть під водою. Ти зможеш купатись, коли захочеш, ваша могутносте.
Вона заплющила очі. Розвіяр поцілував її, повернувся й пішов до замку.
З обличчя головного будівничого він зрозумів усе раніше, ніж той відкрив рота. І будівничий, побачивши погляд Розвіяра, теж усе зрозумів – і завмер з опущеною щелепою.
– Ну?
– Ми уважно оглянули… Е-е-е… опірні конструкції…
– І що?
– Замок вирізано в скелі таким чином, що скеля таки править за, е-е-е, фундамент…
– Я знаю! Далі?
Будівник у відчаї похитав головою. Витер з лоба краплі поту.
– Ви можете вбити мене, пане, але я не розумію… як ця будівля досі стоїть. – Він розгорнув тугий сувій паперу. – Дивіться. – Палець із жовтим нігтем уперся в переплетення ліній на грубому кресленні. – Тріщини в підмурівку… заходять у глибину гори… шари зміщуються… Замок може завалитись у будь-яку хвилину. А якщо ми почнемо щось робити, укріплювати, добудовувати… Разом із замком, скоріше за все, просяде цілий шар, гора осяде в річку, повністю зміниться ландшафт… Найкраще, що можна зробити, – тікати звідси, тікати якнайшвидше!