Потім Розвіяра щось ударило по голові, він упав і захлинувся. Пришов до тями за кілька хвилин: Лукс тягнув його, коридор усе не кінчався, а скеля гула, у темряві летіло каміння, і всі порожнини, всі отвори, всі щілини, де тільки могли пробитися вода й повітря, стрімко замикались: ніби скелі набридло терпіти зайд.
Підтримуючи один одного, вони видерлись на платформу. Шахта танцювала, вигинаючись то в один, то в другий бік, наче стеблинка трави під вітром. Лукс смикнув за сигнальну мотузку раз, удруге, втретє, вчетверте, і мотузка обірвалась. Але там, нагорі, вже закрутились блоки. Ланцюги напнулись, платформу перекосило, вона відірвалась від води й почала рух угору – ударяючись об стіни, нахиляючись і викидаючи тріски. Розвіяр і Лукс, учепившись один в одного, катались по дошках, намагаючись утриматись.
Загаснув другий смолоскип, і стало видно світло нагорі.
Це світло Розвіяр запам’ятав назавжди – як і сяяння Мірте.
Розділ п’ятий
– Властивості… породи… виявились… воістину… дивовижними. Почався завал, але відбувся, очевидно, перерозподіл шарів… украй удалий випадок. Звісно ж, будівля все ще… нестійка. Але це принаймні вже в людській владі.
– Що вам потрібно?
– Час, передусім. У нас з собою всі інструменти, треба буде від двох тижнів до…
– Два тижні – крайній строк.
– Поспіх може нашкодити…
– Постарайтеся все встигнути без поспіху.
Шахти більше не було. Громадище замку стояло тепер на суцільному камені і на розкришених у порох кістках Ранку-Без-Похибки. Нижні яруси лежали в руїнах, але джерела води не висихали. Тріск, струси і зсуви припинились.
Розвіяр улаштувався в залі варти – ледве чи не єдиному обжитому приміщенні замку. Тут було повно мотлоху, валялись на підлозі шкури печірок, стояла в стійках зброя, іржава й змащена, придатна й поламана. Тут же лежав Бран, укритий трьома плащами: сотника била пропасниця. Кривуля ходив туди й сюди по брудній підлозі, заклавши долоні за пояс:
– Ті, що не встигли розбігтися, сидять тепер у норах зі своїми чередами, самі в темряві, наче печірки.
– Це наші люди. Ми візьмемо їх під захист і під свою владу.
– Вони не підуть…
– Значить, треба примусити. Вивести назовні. Нехай живуть при сонячному світлі, як люди, і доставляють нам м’ясо, шкури, молоко. Робочі руки. Нам треба багато людей, дуже багато й дуже швидко. Я хочу, щоб загін виступив зараз.
– Який загін, Розвіяре? Де ми візьмемо людей? Тарі зі своєю п’ятіркою пішли на перевал…
– Бери тих, хто лишився.
– А замок? А стерегти полонених? І як примусити працювати весь цей набрід, що ти привів? Тут треба більше наглядачів, аніж робітників!
– Кривуля, – сказав Розвіяр. – Ти оце востаннє запитав мене, як я збираюсь виконати те, що збираюсь. Це мої клопоти. А ти зробиш те, що велів я: підкориш пастухів. Без крові. Так, щоб вони вважали себе звільненими, а не завойованими. Це непросто. Але я сказав, і ти це зробиш.
Вартівник облишив походжати. Зупинився перед Розвіяром. Хотів щось сказати – але затнувся.
Розвіяр чекав, дивлячись у його широкі, все ширші й ширші зіниці.
– Добре, – похмуро сказав Кривуля. – Я пішов.
Бран слухав їхню розмову, трусячись під трьома теплими плащами. Розвіяр відчував його погляд. Кривуля вийшов.
– Що ти хочеш сказати мені, сотнику?
– Навіщо ти відрубав йому руку, перш ніж убити? Володареві?
Розвіяр підійшов. Присів поруч на шкуру:
– Що ти знаєш про Мідного короля?
– Нічого, – повільно промовив старий.
– Згадай. А раптом щось знаєш. Я повернусь не скоро. Постарайся заснути.
Табір, поставлений на підходах до замку ще Дол-Шер-том, кипів: різні люди, зведені долею в трьох караванах, потроху приходили до тями від переляку й розгублення. Раби трималися кількома групами, найманці збиралися своїм товариством, караванники й поодинокі наглядачі ховались, не бажаючи попадатись нікому на очі. Розвіяр пробрався між двома хурами з деревиною й одразу зрозумів, що відбувається недобре: когось б’ють і, можливо, збираються вбивати.
– Не підходь! – кричав молодий ламкий голос.
– Чого роззявився? – ревів охриплий бас. – Камінням…
– Камінням забити, он їх скільки лежить!
– Не підходь! Заб’ю!
– Полишіть його! Полиш…
Заверещала дівчина. Розвіяр зовсім забув, що Дол-Шерт привіз для звеселяння своїх горлорізів п’ятеро жінок, куплених на ринку у Фер.
– Усі назад.
Його негучний голос примусив натовп розхлюпнутись, як воду, упалу на камінь. У середині кола виявився парубок років шістнадцяти, зі скривавленим ротом і розбитим носом, з величезним каменем у руках.
– Кинь, – сказав Розвіяр.
Камінь упав. Розвіяр підійшов ближче. Біля ніг юрби, що боязко поточилась від нього, ридала дівчина – рабиня.
– У чім річ?
– Він убив, – сказали з натовпу. – Раб убив теслю!
– Кепсько. – Розвіяр поглянув на хлопця, який зіщулився під його поглядом. – За що?
– За ґвалт, – глухо сказав хлопчисько. – Він ґвалтівник!
Юрба ще поступилася назад. Розвіяр побачив труп, що лежав долілиць: потилиця вбитого була проламана.
– За ґвалт і сам убиватиму, – сказав Розвіяр, повільно переводячи погляд з одного обличчя на інше. – Де жінки?
Їх випхали вперед – чотирьох нещасних, збитих у купку, заляканих рабинь.
– Ідіть у замок, – сказав їм Розвіяр. – Розшукайте кухарів, скажіть – я прислав на допомогу. Ідіть!
Юрба захвилювалась, пропускаючи жінок. Та, що сиділа на землі, не ворухнулась – тільки нижче опустила голову.
– Тебе це не стосується? – сухо спитав Розвіяр. – Іди!
Скривавлений парубок здригнувся від його слів. Дівчина звелась і, непевно ступаючи, пішла за рештою рабинь.
– Слухайте всі, – сказав Розвіяр, і знов зробилось тихо. – Слухайте уважно – не повторюватиму. Ущелину замкнено. На сторожовій вежі замку чергує могутній маг. Вона дізнається, якщо хтось із вас вирішить утекти.
Виразно стало чути плюскіт річки.
– Ви прийшли сюди, як раби й слуги розбійників. Служіть мені, і я відплачу встократ. Зрадите – покараю дуже жорстоко. Будете вірні – нагороджу й дам волю. Бачите цей замок? Він стане панувати над Нагір’ям і над Фер, над горами й узбережжям. Хочете мати частку цього панування?
Люди мовчали. Небагато витримувало погляд Розвіяра – опускали очі, ховалися за спини сусідів. Це були різні, дуже різні люди: уперті і биті долею. Зовсім молоді, уперше в наймах на роботі далеко від дому. Зневірені, продані, куплені. Боягузливі. Понурі. Злі. І всі вони були у владі Розвіяра – від височенного коваля, що зростом виділявся з юрби, до парубка-вбивці зі скривавленим ротом: той, скориставшись переміною загальної уваги, потроху відступав до хури з лісом. Його коліна помітно трусились.
Коваль стояв, нахиливши голову, дивлячись спідлоба. У його обличчі не було страху – тільки напруга. Розвіяр кивнув:
– Підійди.
Коваль послухався після малесенької паузи.
– Як тебе звати?
– Скиба. Коваль.
– Ще ковалі є?
– Так. Ще двоє.
– Ти старший. Виберіть підпомагачів. Ідіть у замок. Знайдіть звіруїна, його звати Лукс, він покаже вам кузню.
– Звіруїн?!
– Так. – Розвіяр не дозволив ковалю відвести погляд. – Він мій брат, завідує в замку зброєю, механізмами, стінними машинами. Зробіть усе, щоб кузня запрацювала вже сьогодні. Ідіть!
Чоловік стояв, так само дивлячись спідлоба. Розвіяр погамував у собі порив заговорити знову: йому здалося, що коваль не послухається. Захотілося витягти меч, навіть рука смикнулась. Захотілося щось ще сказати: «Ну?», або «Чого ждеш?», захотілося люто тупнути ногою, але Розвіяр стояв недвижно. Його чорний плащ, запилений знизу, торкався чобіт.
Коваль повільно кивнув. Махнув рукою комусь у юрбі, почався рух; Розвіяр видихнув – так, щоб ніхто не бачив, і знову набрав у груди повітря: