– Гей! Серед рабів є старший?
Він командував і розпоряджався так довго, що охрип. Виповзли з тіні призабуті караванники, теж узялись командувати. Розвіяр завважив, кого з них люди слухають, і непомітно передав їм частину влади. Прийшли з замку вартівники, усього людей п’ять, спинились на підвищенні, нічого не роблячи, просто спостерігаючи за натовпом; вони прийшли вчасно, і Розвіяр був їм вдячний.
Як повільно, думав він, дивлячись на рабів, що знову зібралися в купку й про щось упівголоса розмовляли. Як повільно розуміють ці люди. Хутчіше!
– А що ж з убивцею робити? – спитав сутулий майстер зі зчесаними кістками пальців.
Парубок, майже докравшись до воза, знову завмер.
– Хто вб’є без суду, висітиме, – жорстко сказав Розвіяр. І владно повернувся до хлопця: – Ходімо.
Ніч стала продовженням дня, ранок злився з вечором. Раби та найманці передавали, ставши ланцюжком, уламки каменю, носили й розпилювали колоди, крутили блоки. Запрацювала кузня. Перековувано щити й клинки, поставлено на мури гармати й стінні арбалети. Змінювався дозір на перевалі: на дорозі до Кипучки нічого не відбувалось. Двоє рабів-утікачів стали жертвою власного боягузтва: їх застрелили в сутінках, коли вони намагались утекти через перевал.
Яска стояла на вежі, закинувши голову, роздуваючи ніздрі.
– Патрулі над горизонтом ходять удень і вночі. Поки не наближаються. Наземних шпигунів нема. У Нагір’ї є маг – він почує нас рано чи пізно.
Розвіяр сидів у дерев’яному кріслі, принесеному знизу, з покоїв володаря. Йому було цілком зрозуміло, що встати вже не зможе: п’ять діб він не заплющував очей.
– Звідки ти знаєш, що в Нагір’ї є маг?
– Ти сам розповідав. Усюди, де Імператор установлює владу, будують вежу, і в ній оселяється імператорський маг.
– У Нагір’ї поки що нема влади Імператора.
– Вітер з Нагір’я, – її ніздрі роздулись, – я відчуваю. Він пахне відчаєм. Прокляття в силі: не народжуються діти. А воїни продовжують умирати – і ті, хто проти імператорської влади, і ті, хто за неї. І маг… я чую його. Коли вітер переміниться, він почує мене!
Розвіяр піднявся. Це був, напевно, найскладніший подвиг, який він учинив у житті, – тим більше складний, що його ніхто не бачив.
Він підійшов до Яски й обійняв її:
– Ти не слабша за свого ворога.
– Він справжній маг. Його забрали з дому, коли він був ще малям, і навчали, навчали… Навчали премудростей, вливали йому в голову знання, а в руки владу.
– Тебе, а не його, вибрав Ранок-Без-Похибки. Тобі, а не йому, дістався перстень. Ти, а не він, володієш цим замком. І я на твоїм боці, Яско, а не на його.
Вона слабко всміхнулась, розглядаючи перстень у себе на пальці.
– Я відчуваю, як багато в цьому замку сили. Камінної. Начебто скельні черв’яки досі тут. І була битва, коли прийшла друга сила… Розвіяре, скажи мені ще раз, що ти на моїм боці.
– Я на твоєму боці. Завжди.
– Це добре, – промовила вона серйозно. – Бо я ні за що не хотіла б виявитися твоїм ворогом.
– Яско, що ти кажеш?!
Вона не слухала, жадібно нюхаючи повітря.
– Скажи, як загинув маг, якого привели з собою звіруїни? У дні облоги? Коли був живий попередній володар?
Розвіяр поглянув на далекі гори за ущелиною. Майнула тінь крилами в розриві хмар.
– Його вбив ти. – Голос у Яски звучав урочисто. – Тому тобі скорився замок. Він простив тобі… те, що ти зробив потім.
Розвіяр утомлено заплющив очі. Побачив темряву – і світло, що пробивалося згори. Прекрасне, тьмяне світло.
– Тобі не холодно, Яско? Може, принести ще води? Або вина, чи поїсти?
– Не тепер. – Вона відвела волосся з лоба, яскраво блиснув перстень. – Іди, у тебе багато справ.
Він спустився в залу варти. Сотник Бран спав чи вдавав сон. Розвіяр довго ходив з кута в кут, ворушачи губами.
Вітер переміниться, і в Імперії дізнаються, куди поділась бунтівна дівчина-маг. Згадають грозу, що вигубила ланку ватажка Корунха. І не будуть безтурботні. Серед книжок небіжчика володаря зберігається трактат «Про магів», що його переписав колись Розвіяр; «Сила будь-якого мага вичерпна. Як велет, що рухає гори, рано чи пізно впаде від утоми – так могутність поступиться безпорадності і винні будуть старість, знесилля або талан суперника».
А тим часом Хап запідозрить недобре. У нього напевно є шпигуни в Кипучці. Хап молодший і рішучіший за Новка; у світі нічних баронів перемога дістається не задарма, не випадково й не кожному.
Розвіяр стиснув кулаки. Він відчував себе сліпим; йому потрібен розвідувач, спроможний розповісти, що відбувається у Фер. Йому потрібні вісті, бодай якісь, із Нагір’я: що відбувається? Які клани продовжують боротьбу, які скорились? Де збудували вежу? Хто в ній сидить? Скільки вартівників служить наміснику Імператора в Нагір’ї, скільки в них крилам?
Голіруч не вичерпати колодязя. Розвіяр може скільки завгодно тасувати людей, але їх замало. Замало, і кругом вороги, і війна може початися сьогодні, завтра… зараз.
– Розвіяре.
Він спинився. Сотник Бран глядів на нього знизу вгору – запаленими очима:
– Мідний король… я чув ці слова. Він… володар… казав, ніби сам із собою… Я якось запитав, що це значить. Він засміявся й відповів… що це дитяча лічилка. Я зрозумів, що не слід більше питати.
Розвіяр помовчав.
– Мідний король – невідоме божество, якому приносять жертви, – сказав він нарешті. – Поклавши на вівтар щось дороге, людина дістає подарунок. Це не можна помацати, це не ззовні. Це всередині.
– Володар…
– Я був йому по-справжньому дорогий. Він вирішив принести в жертву – мене.
Сотник Бран поворушився.
– Звідки ти знаєш? – прошелестів ледь чутний голос. – Про… це?
– Вичитав… в одній книзі, – збрехав Розвіяр.
– У книзі, – сотник повторив слова, ніби зважуючи їх на язиці. – А ти…
– Що?
Сотник важко дихав:
– Не треба… не треба цього робити. Це магія давня, страшна… нелюдська. Це чужа магія…
– Я знаю.
– Цього не можна робити, це губить…
– Я знаю.
– Це загубило… його теж.
– Це його звеличило.
– І загубило.
– А хто безсмертний?
Після цього дуже довго в залі варти не було вимовлено ні слова. Розвіяр ходив і ходив, і протоптав доріжку на пилявій підлозі. Завивав вітер у віконних отворах. У тиші замку, глибоко внизу, працювала кузня.
– Розвіяре…
Він знову спинився.
– Я не хотів тобі казати… У замку є «солодке молоко». У схованках.
Розвіяр здригнувся. Не відповідаючи, він знову почав ходити назад-уперед перед порожнім погаслим каміном.
– Це не отрута, – прошепотів сотник. – Воно лікує душі. Можна забути своє життя й почати нове… Я хотів би забути про той похід. Тільки про нього.
– Бране, – сказав Розвіяр. – Розкажи мені докладно, що там було. Хвилина за хвилиною. Я маю знати точно.
На високому, з залисинами, лобі вартівника виступив піт.
Другого дня повернувся загін Кривулі – привезли з селянських поселень молока й сиру, поночі пригнали невелику череду полохливих печірок. Пастухи, витручені з печер, з переляку пообіцяли бути вірними замку, але Кривуля остерігався, як би вони не відкочували подалі.
– Доженемо, – сказав Розвіяр. – В усякому разі, голод нам не загрожує.
Кривуля заглянув у кузню, пройшовся по землях навколо замку, застав за роботою ремісників, найманців і рабів. Похмуре обличчя його трохи проясніло:
– Як тобі це вдалось?
Розвіяр мовчки поглянув на нього, і Кривуля, затнувшись, низько вклонився.
Нагір’я й звіруїни. Порт Фер і Хап. Імператор і його маг у вежі. Тільки з нагорами можна шукати союзу, але як його шукати після всього, що розповів сотник Бран?! Вони лишали по собі випалену землю, здобрену кістками. «Добрий ранок, – казав володар, заходячи в селище звіруїнів, – Ранок Без Похибки!» І віддавав наказ своїм вогнянкам…