Книга «Хроніки звіруїнів», що її колись переписав Розвіяр із пам’яті, лежала відкритою на краю столу. Розвіяр ходив по залу варти, слухаючи свої кроки, ворушачи губами. Він згадував руїни свого будинку й руїни селища, де колись мешкала Яска. Руїни, попелища, безутішність, руїни; дивно, що нагори досі опираються владі Імператора. Дуже мужній народ. Інші давно б здалися.
Опівночі він узяв смолоскип і пішов униз, у в’язничні коридори. З ями, де були замкнені горлорізи, віяв нестерпний сморід; зачувши кроки, побачивши світло смолоскипа, бранці подали голоси:
– Гей, хто там!
– Дай пожерти!
– Дай води!
– У нас тут трупи…
– Паскуди! Заждіть, добереться до вас Хап…
– Добереться! Кишки випустить!
– Тихо, – сказав Розвіяр.
І в ямі запала тиша.
Він пройшов над ними, далеко обходячи ґрати в підлозі, затамувавши віддих. Відсунув засув, підняв люк над маленькою підземною камерою, де колись томився сам.
– Виходь.
Парубок, що проломив голову ґвалтівнику, насилу піднявся по спущеній драбині. Зіщулився, прикриваючи очі рукою, – світло смолоскипа здавалось йому нестерпно яскравим. Розвіяр вивів його з в’язничного коридора на одну з зовнішніх галерей.
Був присмерк. Парубок сперся об парапет і важко задихав, хапаючи свіже повітря.
– Як тебе звати?
– Глен… Гленір.
– Чому в рабстві?
– За борги. – Голос у парубка зірвався.
– Сам звідки?
– З Фер.
– Родина лишилась?
– Сестра й мати.
– Ремесло знаєш?
– Учився на лікаря, – сказав парубок тихо. – Давніше.
– Довго?
– Не дуже. Одну зиму.
– Хто тобі ця дівка? За яку ти теслю вбив?
– Ніхто. – Обличчя хлопцеві сіпнулось чи то з болю, чи то з ненависті.
– Хочеш послужити мені службу?
– Я хочу жити.
– Ми хочемо того самого. Ходімо, в мене є до тебе розмова.
Кімната, де Розвіяр уперше зустрівся з володарем і де вбив його, була чисто прибрана. Басейн до половини наповнився водою. Розвіяр сів у старе крісло, занадто просторе й м’яке для нього.
– Хочеш вина, Глене?
– Ні. Води, будь ласка.
– Пий. – Розвіяр указав на басейн.
Хлопець напився з пригорщей. Дивлячись, як він п’є, Розвіяр і сам відчув спрагу.
– Ти чув, про що вони розмовляли, ці люди у великій ямі?
– Вони… спершу з’ясовували, хто служив Новкові, хто Хапові і хто кого зрадив. Бились. Когось убили. Але я чув тільки найгучніші крики, я ж сидів за стіною…
– Хочеш посидіти з ними?
– Ні. Будь ласка!
– Послухай, що я тобі скажу, і виріши, чи згоден ти. Коли не згоден – нічого не буде, залишишся працювати при замку. А коли згоден… і коли зможеш мені допомогти – тоді я дам тобі зброю, Гленіре. Тоді я визволю з Фер твоїх матір і сестру, і вони до кінця днів своїх будуть у безпеці й достатку.
Хлопець мигнув.
– Пане, ви так говорите… ви маг?
– Ні. Але я знаю що роблю, не турбуйся.
Тарі-Колесо, який зі своїм загоном патрулював перевал, попереджено заздалегідь:
– Пропусти їх. Так, щоб було правдоподібно – вони прорвались. Так, щоб із твоїх людей ніхто не загинув. І щоб ніхто, жодна душа, не здогадався.
– Але як я зможу…
– Як хочеш.
Уночі з замку втекли п’ятеро горлорізів і Глен, колишній раб. Троє з утікачів були в змові з Розвіяром, але ніхто не знав про інших – кожен вважав себе єдиним шпигуном. Розвіяр витратив довгий день на цю неприємну, брудну роботу: витягнути з ями за допомогою вартівників. Допитати. Зрозуміти. Прийняти рішення: вербунок чи «солодке молоко».
Горлорізи, яким Розвіяр не міг довіряти, забули про все своє попереднє життя й тепер тягали колоди разом з рабами. Не можна сказати, щоб вони виділялися з натовпу: половина живого товару, проданого на ринку у Фер, була позбавлена пам’яті з допомогою солодкого напою рабовласників.
З перевалу прийшов Самар, молодий вартівник, що служив під проводом Тарі-Колеса. Обличчя в нього було сіре:
– Повелителю… Ми їх упустили.
– Ти поранений?
У вісника було сильно порізане вухо. Розвіяр сидів із ним, відпоюючи вином, розпитуючи, як було діло на перевалі. Утікачі були озброєні тільки короткими ножами, але захопили патрульних розполохом.
– Було дуже темно… Згустилися хмари… Ми всі дуже втомились… Тарі дозволив відпочити, інакше ми не достояли б до ранку… Ми стріляли, але було темно… Хотіли переслідувати по дорозі на Кипучку, але в такій темряві…
– Тарі заборонив, – вирвалось у Розвіяра.
Самар поглянув страдницьки: Тарі-Колесо був його другом і начальником.
– Повелителю, ми всі винні…
– Коли ви будете винні, я скажу, – озвався Розвіяр майже весело. – Спи.
Удень, коли загін Тарі змінився з перевалу, Розвіяр гучно й при всіх висловив йому своє невдоволення. Пізніше, наодинці, обійняв.
– Навіщо тобі це треба? – пошепки спитав Колесо.
– Мовчи. Я потім розповім.
Він повернувся до зали варти, упав на шкуру й проспав мертвим сном декілька годин. Уві сні йому ставало все холодніше. Він скрючився, притискаючи коліна до живота. Довкола була крижана вода й вогні міста Мірте, далекі, байдужі. Він знову був хлопчиськом, якого викинули за борт пишного корабля. Руки й ноги судомило, Розвіяр бився, намагаючись зігрітися, намагаючись вижити.
Він прокинувся від того, що стало тепло. Розплющив очі; поряд сидів Лукс, притулившись м’яким шерстистим боком, і зігрівав.
– Холодно? Хочеш, запалимо камін?
– Я велів топити тільки пічку з вогнянками. – Розвіяр ковтнув.
– У нас цілий караван з деревиною.
– Не можна палити. Потім не стане… однієї вуглинки для горна, однієї колоди для балки, і все завалиться.
– Тобі снилося щось страшне?
– Дурниці. – Розвіяр потягнувся. – Що ти там ховаєш, під плащем?
– Я приніс тобі подарунок.
Лукс розгорнув пакунок і поклав на шкуру печірки два клинки – світлі, неширокі, плавко зігнуті. Їхні лінії нагадали Розвіяру примхливе написання заголовної букви «Ешт». Уздовж клинків тяглась дрібна в’язь, а в руків’я було вставлено коштовне каміння – це не була ница розкіш. Невідомі зброярі прагнули досягти досконалості: насправді смертоносна зброя має бути красива.
– Для парного бою. – Лукс мружився з задоволення. Його лице було вимазане сажею, шкіряна безрукавка розкрилась на грудях, від звіруїна пахло димом і потом. – Найкраще, що ми знайшли в тутешній зброярні, і перековувати не довелось, тільки нагострили. Ти візьми їх!
Розвіяр узявся за руків’я. Ступив по залі, змахнув, приміряючись. Клинки здавалися продовженням рук.
– Дякую… Я спав?
– Тобі треба було відпочити… Не хвилюйся, новин нема.
– Будуть. – Розвіяр закрутив клинками обіруч, слухаючи, як вони ріжуть на шмаття злежане задушливе повітря. – Новини будуть… На нас насядуть і звіруїни, й Імператор, і Хап, і вони не стануть чекати, коли ми відновимо замок, коли наберемо людей в оборону… У нас півтора десятка бійців, решта – раби та ремісники, баби, старі…
– У нас є маг.
– У них теж є маг, Луксе.
– У нас є ти!
Розвіяр опустив руки. Клинки торкнулись підлоги, ще лунко дзвякнули об камінні плити.
– Ти завжди перемагаєш, Розвіяре. – Лукс чи то стверджував, чи то запитував. – Ти добиваєшся всього, хоч би чого захотів! Вийде й цього разу, правда ж?
Був не ранок, як думав Розвіяр, а полудень під низьким, затягнутим хмарами небом. Коли вони з Луксом – звіруїн і вершник – піднялись у гори, хмари розступились і вийшло сонце.
Розвіяр виписував клинками сталеві літери, що повисали, здавалося, в повітрі. Усі їхні проби парного бою, весь Луксів вишкіл склався, нарешті, в єдине ціле, ніби частини механізму, і відсутньою ланкою були нові клинки. Вершник верхи на чотириногому братові був невразливим: так, в усякому разі, здалось Розвіяру. Вічний рух без єдиної паузи – простіше прицілитись у метелика в леті. Стіна клинків – чотири руки, що діють злагоджено, чотири могутні пазуристі лапи. Розвіяр пригадав, як боялися в замку звіруїнів, і тільки вогнянки могли з ними впоратись – нечесний хват. Моторошна безмозка тварюка проти непереможних у відкритому бою воїнів.