І враз він пригадав, як імперські вартівники розстрілювали з повітря вождів із клану Рівнодення. Одна стріла – одна смерть, і тільки стариганю-звіруїну дісталися дві стріли.
Він озирнувся на замок. Підіймались дими, працювала кузня, топилася піч із двома останніми яйцями вогнянки; ця тварюка ще молода, сказав сотник Бран. Несеться мало й рідко. Треба чекати, коли подорослішає…
Лукс скакав униз по схилу, перелітаючи з каменя на камінь. Розвіяр злився з сідлом, ухопившись за шкіряний ремінь-портупею. Йому здавалося, що це його лапи відштовхуються від землі, у його тілі перекочуються пружні, текучі, як вода, Луксові м’язи, і його ж очима дивиться на світ звіруїн. Вершник і його брат – єдина істота; Розвіяр сповна відчув це й святкуючи закричав на всю силу легень.
Вітер перемінився.
– Мідний королю, Мідний королю…
Клинки лежали на краю басейну. Вогник свічки відбивався у воді, мінився на сталі, заломлювався в коштовнім камінні. Розвіяр був сам у кімнаті; двері на балкон покосилися й висіли на одній завісі. Ззовні віяло холодним вітром.
– Візьми, що ціную. Подай, що потребую.
У його житті було не так багато зброї, особливо такої, до якої варто було прив’язуватись. Свій темний меч гекса він цінував, але ніколи не любив. А ці, майже живі, зі своїм норовом, ніби перейняли характер Лукса, який знайшов їх і вибрав для свого вершника…
Він мимоволі потягнувся, бажаючи схопити меч за тепле руків’я, зловити й стримати. Рука наткнулась на камінь.
Він мигнув. Очі сльозились од вітру й утоми. На краю басейну нічого не було; Розвіяр провів по гладкому каменю кінчиками пальців, ніби не розуміючи, що сталось, не вміючи звикнути до цього, знову розгубившись…
А потім його залило світлою й теплою хвилею. Вагота останніх днів перетворилась на білий пух. Клоччя застигло в повітрі, зливаючись із поблисками на воді; тріснули невидимі обручі, що стягали голову й груди.
Він став навколішки. Ліг щокою на холодний камінь.
Засміявся.
Він ходив із кута в кут, і Яска уважно стежила за ним очима. Ніби не могла зрозуміти: чому він так часто всміхається?!
– …Мапа – всього лише земля, – уривисто казав Лукс. – На ній засідки не позначено! Розстріляють з укриття раніше, ніж ти відкриєш рота!
Лукс нервувався. Його смугаста шерсть стояла сторч, він знай погладжував долонями боки й говорив не вмовкаючи, лив слова, як воду. Розвіяр слухав його – і не слухав.
– Ніхто не стане з тобою розмовляти. Нема такої сили, щоб їх примусити. Ти знаєш нагорів… ні, ти не знаєш нагорів! У нас… тобто в них – зовсім інша ціна життю. Як щось є традицією – буде виконано за будь-яку ціну, розплатяться кров’ю свої, чужі… Раби, вершники, жінки, діти… Як вода, яка завжди тече вниз. Остроги в боки… Я іноді розумію Ранка-Без-Похибки. Так ненавидіти можна тільки нагорів, і тільки тому, хто серед них виріс!
– Що ж тоді робити? – спитав Розвіяр, діждавши, поки Лукс на мить замовкне. Він не чекав відповіді: усередині в нього йшла невидима робота. Приходили думки, на перший погляд безумні. Снувались ниточки розуміння, тонкі терези зважували «за» й «проти». Слова Лукса та Яски лягали на ці терези – піщинками, пилинками чи вагомими гирями.
– Треба йти, – сказала Яска. – Тільки взяти з собою вогнянку. Тоді їм доведеться вислухати тебе.
Лукс випустив кігті на передніх лапах:
– Вогнянка слухається три дні й три ночі. Нагір’я – не тарілка… Якщо вони не схочуть із тобою зустрічатись – ти їх не зустрінеш, бродитимеш і місяць, і рік по порожній землі. Нічого не дізнаєшся. А личинка пропаде. У нас їх усього дві…
Яска сиділа, кутаючись у плащ, і здавалася дуже блідою:
– Я зможу знаходити їх за запахом. Я зможу розуміти, брешуть вони чи не брешуть. Я запущу вітер чи смерч, щоб вони упевнились. Магів бояться, Луксе.
– Добре! Чудово! А якщо ти натрапиш на імперського мага?
– Я почую…
– Яка ти могутня! Може, взагалі підеш сама? Гола і з перснем на пальці?!
– Йолоп, – сказала Яска. – Ти просто тремтиш. Ти не хочеш туди йти, тому вигадуєш відмовки.
– Так, тремчу! – Шкура Лукса смикнулась, ніби від укусу пекучої комахи. – Тому що я знаю нагорів і Нагір’я, а ви – ні. Можливо…
Він затнувся. Раптом зашарівся. Від припливу крові його смагляве лице стало темно-бронзовим. Яскравіше виступили білі, вигорілі волоски над верхньою губою та на підборідді. Розвіяр міг тільки гадати, які слова були готові зірватися з Луксового язика; пригадались колючі кущі, хмари метеликів-кровників, приречене лице звіруїна при смерті. «Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості»…
– Як такий народ міг визнати владу Імператора? – уголос спитав Розвіяр.
– Він і не визнав, – нагадала Яска.
– Заради помсти, – пробурмотів Лукс. – Вони ненавидять кожний камінь у цьому замку і кожну краплю води в його джерелах. Ти хочеш до них іти? Іди! Добре, якщо тебе дотягнуть до озера Плодючості, щоб як слід провести ритуал очищення. А можуть просто спалити біля дерева – на пам’ять про тих… хто зустрівся з вогнянками.
– Ти їх ненавидиш чи більше все-таки жалієш? – запитала Яска. – Свій народ?
Лукс підвівся. Обтрусився:
– Я не хочу більше говорити про нагорів і не говоритиму. Розвіяре, вирішуй, ти вершник. Я тільки прошу тебе як брата: повір тому, що я сказав.
І Лукс вийшов. Розвіяр і Яска залишилися самі в кімнаті володаря, де наповнювався басейн і горіли свічки вподовж стін. Розвіяр дивився на воду. Його губи ворушились.
«Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером».
«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя… Жертвоприношення провадиться перед очима в народу».
– Залишімо Лукса в замку, – тихо сказала Яска. – Йому справді… не можна туди. Його одного разу вже присудили.
– Два рази, – пробурмотів Розвіяр.
– Тим більше. Підемо з тобою. Візьмемо вартівників, зброю, вогнянку. Опиратимуться – тим гірше для них. Ти володар замку, я твій маг. Ти пан цих земель, то покажи їм!
– Твоя правда, – сказав Розвіяр.
– Ти зробиш, як я кажу? – Вона просяяла, миттєво помолодшавши, – у такий захват кинула її думка, що Розвіяр її слухається.
– Я подумаю, – пообіцяв він. – Тут є про що подумати.
Він уклав її спати – змучена чергуванням на вежі, вона заснула вмить. Пройшовся по замку, перевірив пости; спустився в залу варти. Біля постелі вартівника Брана поралася дівчина – та сама, що недавно ридала під ногами в юрби на землі, поряд із мертвим ґвалтівником. Побачивши Розвіяра, вона впустила кухлик – по підлозі розсипались глиняні черепки.
Дівчина вжахнулась. Упавши на коліна, кинулася збирати скалки.
– Потім збереш, – сказав їй Розвіяр. – Іди.
Вона метнулась мимо нього до дверей, не сміючи підняти очей. Розвіяр підійшов до сотника. Той лежав на чистому, поряд стояла порожня миска з-під каші.
– Піклується, – сказав Розвіяр.
Він зняв плащ. Через голову стягнув кольчугу. Піддав черепок носаком чобота – той покотився, дзенькочучи на камінній підлозі.
– Послухай, сотнику. Ти ж був на озері Плодючості?
Розвіяр усівся на шкуру, схрестивши ноги, й став розповідати. Бран слухав спершу недовірливо, потім напружено, потім очі його заблищали, і він підвівся на лікті:
– Це безумство! Розвіяре… Володарю мій, це божевілля!
– Чому?