– А що як вони вб’ють тебе відразу?
– Можливо. Але все, що я знаю про нагорів, мені каже: не вб’ють. Вони люблять ритуали. Особливо в біді, коли нема на що більше надіятись.
– А якщо вони відріжуть тобі язика?
– Буде дуже прикро, – подумавши, сказав Розвіяр.
– Подумай, скільки ти важиш! Для замку, для… твоєї жінки й твого друга. Якщо ти помреш…
– Бране, подивись криламі в очі. Замок не втримається без союзників. А Імператору чи навіть Хапові нема чого запропонувати мені. Нема чим торгуватись.
Бран сів на своєму ложі:
– Послухай…
– У мене більше немає часу на розмови. Усе, що я сказав тобі, розкажеш їм – але не раніше завтрашнього дня. Ближче до вечора.
Не слухаючи більше старого, Розвіяр піднявся. Перевдягнувся в просту одіж вартівника: шкіряні штани, темна сорочка, тепла куртка зі шкури печірки. Залишив у кімнаті меч гекса разом з оперізкою. Прихопив флягу, мотузку з гачками, ніж. Постояв, роздумуючи.
– Я йду, Бране.
Старий дивився на нього зі священним жахом. Його губи беззвучно ворушились.
Була ніч. Розвіяр пробирався по Нагір’ю, пара виривалася з рота, було чути звук найменшого камінця, що вискочив з-під ноги. У темряві, освітленій тільки зорями, він устиг побачити попереду пагорб із двома головами – однією лісистою, однією голою – і пригадав назву на карті: Голений Згори.
Тепер він точно знав, де знаходиться.
Він спинився, щоб перевести дух, і краєм ока встиг помітити рух. Руки потяглись до меча, якого не було; у ту ж мить йому накинули на голову мішок. Усе відбулося так швидко, що він навіть не роздивився нападників.
Він волів би, щоб його не били, але захопники були швидкі на розправу. Чиїсь кігті шарпнули рукав, чийсь чобіт добряче в’їхав у ребра. Розвіяр злякався, що його заб’ють на місці. Це було б жахливо безглуздо й прикро, він спробував заговорити, але йому заткнули рота.
Припинили бити. Узяли поперек сідла; звіруїн припустив бігом, Розвіяр ледь утримувався на його спині, кожний крок озивався болем у ребрах. Крім того, він став задихатись: зав’язуючи йому рот, вороги перестарались.
Скачка тривала довго. Майже втрачаючи свідомість, він примудрився послабити вузол, що перетягнув лице й загнав смердючу тканину глибоко в рот. Нарешті попереду почулись голоси, крізь мішковину блиснуло світло, і молодий, ламкий голос промовив, ледве стримуючи гордощі:
– Вожаку, ми захопили його. Він із замку, заблукав на кордоні. Ми взяли його!
– Розв’яжи, – сказав важкий, понурий бас.
Розвіяр закашлявся, хапаючи повітря. З нього зняли мішок, лишивши руки стягнутими за спиною. Горіло багаття, біля вогню сидів старий у накидці, сплетеній з трав.
– Хто такий?
– Він із замкової варти, – подав голос другий звіруїн із тих, що впіймали Розвіяра. – З одягу знати: не робітник і не раб… Точно, вартівник. Перейшов поночі кордон, вистежував, а може…
– Помовч, Світочу.
Розвіяр глибоко зітхнув – і поморщився від болю. У ребра ніби ткнули кочергою.
– Ти говоритимеш – і помреш швидко, – сказав вожак тим самим важким голосом. Це був голос людини зневіреної, побитої долею і готової до смерті.
– Я говоритиму, але помру не скоро, – відповів Розвіяр, старанно вимовляючи слова. Його губи роздулися й здавалися страшенно великими – але зуби були цілі, і язик слухався.
Вожак відірвав очі від вогню й нарешті поглянув на нього. Розвіяр стояв перед ним на колінах, зі зв’язаними за спиною руками. Волосся падало йому на лице. Розвіяр тряхнув головою, щоб краще бачити співрозмовника.
– Хто ти такий? – гостро спитав старий нагір.
– Спершу скажи, хто ти. Слуга Імператора, молодший громадянин Імперії без права носити зброю? Чи тобі дозволять лишити твої мечі, якщо ти визнаєш владу намісника?
Хтось із молодих, які стояли ззаду, вдарив його ногою в потилицю. Це був вершник, він носив важкі чоботи, Розвіяра жбурнуло вперед, і перед очима спалахнули вогні. Він мало не впав обличчям у вогнище, ледь устиг відкотитись. Шкіра, обпечена ще біля гнізда вогнянки, загорілася знов.
– Назад, Гінцю, – прогарчав вождь. – Тебе ростили, як траву, ти не пануєш над собою… Як усі ви, останні, вишкребки… Він точно з замку?
– Точно. Ми стежили за ним від самого кордону, – сказав молодий звіруїн, якого звали Світоч.
Розвіяр, скригнувши зубами, піднявся знов на коліна. Сів на п’яти:
– Скажи, вожаку. Ти служиш Імператору?
– Треба було відрізати йому язик, – люто сказали за його спиною.
– Якщо відрізати язик, як його допитувати? – заперечив інший голос. – Хай би сказав, скільки людей у замку, чи ждуть підмогу…
Розвіяр поморщився від болю в боці:
– У замку не так багато людей, але в замку маг. Наступник Ранку-Без-Похибки, з його перснем. Він може погубити вас. А може зняти прокляття.
Старий нагір різко піднявся. Розвіяр побачив, що в нього немає руки – лівої, по лікоть.
– Ти довго вмиратимеш за це святотатство. Ти поплатишся не тільки язиком!
– Ти поплатишся більшим, вожаку. Своїм народом і своєю землею.
– Убийте його! – гаркнув старий.
Зашелестіла сталь. Розвіяра схопили за волосся й закинули голову, він побачив зірки – й силует звіруїна, страшенно схожого на Лукса. І захотів жити, як не хотів ніколи.
– Стій! – прохрипів старий.
Вістря меча торкалось шиї.
– Занадто легко? – припустили з темряви. – Він не заслужив легкої смерті, бо він…
– Замовкни!
Старий підійшов ближче. Заглянув Розвіяру в закинуте обличчя:
– Він гідний того… Щоб принести його в жертву Озеру. Це все, що ми можемо… Його кров. Надії мало. Але ми маємо спробувати.
«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя. Пліт із тілом жертви виводять на воду й лишають там, поки вся кров не виллється з його перерізаних жил і не поповнить води озера.
Жертвоприношення провадиться перед очима в народу. Але якщо в жертву озеру приносять безплідну жінку – це відбувається посеред ночі, потай, і ніхто, крім повитух, не може дивитись на це».
Вода в озері Плодючості виявилась молочно-білою. Такого видовища Розвіяр не бачив ніколи; чорні й червоні камені піднімались біля берега з води й піску, схожі на витвори безумного скульптора. Фігури сплітались, чи то побиваючись, чи то танцюючи, чи то віддаючись любощам, – і неможливо було зрозуміти, чи вітер виточив їх, чи це діло людських рук.
М’яка білість води зливалася з гострим світлом усипаного поблисками піску. Кожен клан володів своєю частиною берега, озеро не належало нікому. У міру того, як розступалась темрява, Розвіяра все сильніше поймала паніка: йому здавалося, що береги пусті.
Ніхто не казав ні слова.
Пліт-вівтар пам’ятав, імовірно, багатьох жертв, але на чорному полірованому дереві не видно було старої крові. Розвіяра підвісили до поперечини, пропустивши мотузку під руками – він ледь торкався чорного брусу пальцями босих ніг. Різнули гострим ножем по зап’ястях; він не відчув болю, зате відразу відчув кров. Пліт покотився по круглих плашках, ковзнув у воду, хитнувся й поплив, повільно повертаючись. І тоді, таки розвернувшись обличчям до берега, Розвіяр їх побачив.
Прийшло небагато. Чотириногі й вершники, і навіть декілька жінок у високих головних уборах – чорних, з густою сіткою, що прикриває обличчя, – прийшли, щоб принести в жертву ворога й попрохати ласки в богів. Розвіяр мимохідь подумав, що боги звіруїнів нікчемні проти Мідного короля, хто б той не був. Цим богам приносять у жертву ворогів і безплідних жінок, бажаючи дістати талан на полюванні чи на бойовищі. Усього лише талан – маленьке диво.
Він примусив себе мовчати весь день і всю ніч напередодні жертвоприношення. Якби йому відрізали язик, весь замір перетворився б на кривавий балаган – як і припускав сотник Бран. Тепер його кров текла, умиваючи руки та плечі, залишаючи цівки на животі й голих ногах, а чорний жертовний пліт велично плив по білій гладіні. Звіруїни мовчки гляділи – кожен із них молився, не розтуляючи губ.