– Ви просили про це багато разів…
Його горлянка пересохла. Замість слів вирвалося сипіння. Кількасот звіруїнів, чотириногих і вершників, дивилися на нього. У міру того, як світлішало, усе яскравішим робився прибережний пісок і все прозорішою вода. Струмені туману, схожі на дівчат у білих шатах, піднімалися над водою й повільно, меланхолійно танцювали.
– Ви просили багато разів, – звучно, повільно повторив Розвіяр. – Тепер ваші молитви близькі, як ніколи, до вух ваших богів!
Піднялись опущені обличчя. Загорілись очі на березі. Розвіяр відчув, як кров із ран потекла сильніше. Він відчув себе п’яним і легким, як туман над озером, і заговорив на повний голос, карбуючи кожне слово:
– Нагори, ви приречені. Подивіться на свою землю: тут будуть імператорські війська та райдужні грамоти на стовпах. А по вашій смерті тут житимуть не діти ваші й не онуки, а інші люди й істоти, служитимуть іншим богам, схилятимуться перед Імператором. Вони спаплюжать озеро Плодючості!
Його голос далеко розлягався по воді, але його час вийшов багато швидше, аніж він гадав. Минула ейфорія, підступала слабкість. Скоро стемніє перед очима; голий і скривавлений, він висів на плоту недалеко від берега, і натовп ворогів слухав його – точніше, не бажав слухати.
Почулось ремство. Прозвучали прокляття. Жерці зрозуміли свою помилку: жертві слід було вирізати язик, на плоту-вівтарі треба вмирати мовчки. Щоб дотриматися звичаїв, лишалося одне: заглушити слова вмирущого гомоном обурених голосів.
– Боги, погляньте на нас…
– Змилуйся, Воф…
– Блюзнірство…
– Що він каже?!
– Слухайте мене! – Тепер він кричав. – Ви схилились, але є спосіб спастись! Є спосіб, саме Озеро звертається до вас моїми вустами! Є спосіб спастись, є спосіб, у вас народяться діти й онуки, а Імператор піде з ваших земель. Є спосіб! Я його знаю!
Він шукав очима їхні очі. Узяти владу над натовпом селян, сидячи в сідлі, аж геть-то легко. Можна, стоячи на високому камені, взяти владу над натовпом колишніх рабів. Можна вмовити містян чи вартівників. Але як змусити себе слухати, якщо ти, голий і скривавлений, висиш на плавучому вівтарі, а на березі реве юрма ворогів – нелюдів, жорстоких і приречених?
– Погляньте на мою кров! Ви ллєте її в Озеро, але ця жертва не врятує вас!
Він підняв голос і з жахом відчув, що втрачає сили.
– Не я плюндрував ваші селища і не я убивав ваших дітей. Не я прокляв вас. Я убив старого володаря, вашого ката! Я вбив його, а не імперський маг! Вислухайте мене – я знаю спосіб спастись і розповім вам!
У ремстві натовпу його чули тільки ті, хто стояв біля самого пругу води.
– Він бреше!
– Заткніть йому рота!
– Що він каже?
Вони посунулись уперед, задні натискали на передніх, але ніхто не насмілювався торкнутися води священного озера.
– Вас не врятує моя смерть! Я зможу врятувати вас – живий!
– Заткніть йому…
– Нехай каже!
Аж зробилося тихо. Розвіяр не зрозумів, чи це його слова примусили юрбу замовкнути, чи хтось зі старійшин подав знак, чи, можливо, він оглухнув.
– Імператор могутній, але не всесильний, – заговорив він у цій новій тиші. – Уявіть, до вас прийшов би новий володар камінного замку. Уявіть, він запропонував би вам воєнний союз. Разом – проти Імператора. За споконвічний лад. – Розвіяр майже шепотів, і якби не тиша, що запала на березі, його ніхто не почув би. – Що б ви відповіли? Відмовились би й умерли в ганьбі? Чи погодились би – і вийшли б на битву?
– Хто він? – спитали в задніх рядах. – Хто він такий?!
– Прокляття Ранку-Без-Похибки можна зняти. – Йому здавалося, що кров пішла в озеро вся, до краплини. Він не відчував своїх рук і ледве міг ворушити губами. – У замку є маг. Він зніме прокляття. Вірте мені.
– Брехня!
– Він бреше, не слухайте його!
– Чужинець! Як можна вірити чужинцю!
– Ранок-Без-Похибки не був чужинцем – і що він скоїв з вами? А я вершник. – У Розвіяра все пливло перед очима, і берег, і біла вода, й обличчя. – Я не брешу. Мої слова може підтвердити мій побратим, нагір, Місячний-До-Речі.
– Місячний-До-Речі мертвий!
Жінка в чорному головному уборі ступила вперед, зімкнувши перед грудьми довгі, ніби пташині, пальці:
– Він мав померти! Його місце – в могилі вершника та брата!
– Він живий, – прошепотів Розвіяр. – Я вирішив за нього. Я його вершник. Він живий.
Знов загула юрба. Вирвався молодий голос:
– Брехня! Я бачив Лукса мертвим!
– Заткнися, Гінець-Під-Вечір! Засунь собі у вухо свій брехливий язик!
Ремство ніби відрізало ножем.
Непритомніючи, обливаючись власною кров’ю, Розвіяр устигнув побачити, як крізь юрбу пробивається хтось кудлатий, чотириногий, з блискучими клинками напоготові:
– Ти бачив мене мертвим?! То подивися ще раз! І повтори, дивлячись в очі!
– Не смій, – прошепотів Розвіяр.
Він побачив, як зі спини Лукса зістрибує жінка в чорному плащі. Як здіймає руку з бірюзовим вогнем на пальці, як у юрбі розходиться сум’яття. Як Лукс рветься до берега, як відкидаються з його шляху молоді та старійшини. Як він кидається до води, якої ніхто з його одноплемінців не зважувався доторкнутись, і кидається до жертовного плоту – біла хвиля розходиться перед його грудьми.
І не втримавшись на краю темної ями, Розвіяр зіслизнув-таки в забуття.
Розділ шостий
Крилами йшли на великій висоті, недосяжні для стріл. Скупчення звіруїнів на берегах озера Плодючості не минулось непоміченим. Птахів було три.
– На одній з них маг, – сказала Яска.
Нагори раз у раз хапалися за зброю, але імператорські вартівники не нападали – просто кружляли в високості, тримаючи звіруїнів у напрузі. Лукс часто ковтав і поглядав то на небо, то по боках, побоюючись нападу, щохвилинно чекаючи стріли. Розвіяр відчував, як піднімаються й опадають косматі боки, як скажено стукає серце; Яска сиділа на землі, склавши долоні, ніби вогнянка – крила. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.
Розвіяр лежав, притулившись до спини звіруїна, не відчуваючи рук, перетягнутих стрічками тканини. Лукс тримав перед його губами келех із густим терпким напоєм. Темніло перед очима від кожного руху, Розвіяр не міг говорити, але відсьорбував із келеха і все-таки говорив. Вожакам і старійшинам доводилось низько схилятись над ним, щоб розчути – а вони ловили кожне слово.
Двоє молодих, які захопили Розвіяра напередодні, – вершник та його брат, – держались поряд, дуже близько. Вони не розуміли, що відбувається. Метушня, що знялась навколо бранця, лестила їм – і лякала. Чотириногого звали Далекий Світоч, його вершника – Гінець-Під-Вечір. Вони тримали напоготові свої клинки – чи то побоюючись Розвіяра, чи то сподіваючись, що ось-ось прозвучить наказ: «Убити».
Жінка у високому головному вборі, з густою сіткою, що закриває лице, з довгими, ніби пташиними пальцями, стояла осторонь. Дібравши хвилину, коли розмова перервалась – вожаки глибоко задумались, а Розвіяр замовк, збираючись із силами, – вона підійшла до Лукса. Сітка на її обличчі тремтіла від дихання.
– Коли ти був у царстві мертвих, ти бачив Короткого Танцюру? Що ти сказав йому?
– Я не був у царстві мертвих, мамо. – Лукс ледь відсунувся. – Але коли буду – знайду що сказати.
Жінка повагалась. Обличчя її не було видно; вона простягнула суху, тонку руку й торкнулась Луксового лоба.
Лукс обмер.
– Тепер нема закону, Місячний-До-Речі, – вона провела долонею по його волоссю. – Тепер кожен умирає сам-один…
– Це краще, ніж здохнути всім разом, – похмуро повідомив Лукс. – Але ми житимемо довго.
І примружившись, поглянув у небо, де все ще кружляли крилами.
– Звели своєму магу показати перстень, – звернувся до Розвіяра однорукий ватаг.
Яска повільно, велично підняла руку, піднісши камінь майже до самого обличчя нагора. Старійшини довго мовчали. Чи це бірюзовий відблиск робив їхні обличчя застиглими, восковими, чи впізнання персня, що колись належав Ранкові-Без-Похибки, примусило помертвіти – але мовчання тривало довго, і ніхто з нагорів не сумнівався в тому, що бачить.