– «Кажуть, він створив і прокляв якусь річ…» – почав Розвіяр і зрозумів, що беззвучно роззявляє рота. Тоді він кивнув Ясці. Та заговорила, ніби читаючи книгу вголос:
– Ранок-Без-Похибки створив і прокляв цей перстень. Коли старий володар торкнувся перснем води, прокляття ввійшло в силу. Я маг, і я зніму прокляття.
– Зараз?! – одностайно спитали кілька голосів.
Яска розгублено поглянула на Розвіяра.
– А гарантії? – Він спробував усміхнутись. – Хто дасть мені слово, що нагори, звільнившись від прокляття, не відплатять мені злом?
– Рада вождів дасть тобі слово, – почав однорукий, але Розвіяр уже дивився вгору: птахи спускались.
– До бою! – крикнув хтось із вождів.
– Вони наважились, – пронеслось у натовпі. – Священне озеро… Спаплюжити…
Берег наїжачився стрілами. Лукс обережно поклав Розвіяра на пісок і став над ним, прикриваючи згори.
Яска стиснула в кулак руку з перснем. Стиснула губи; він глядів на неї знизу вгору, її лице здавалось перевернутим і через те трохи страшним.
Яска різко, глибоко зітхнула. Зажмурилась. Із персня вирвалось тонке, як нитка, бірюзове світло й пішло в небо, ввіткнулося в хмару поряд з криламою, і птах, спорснувши крилами, зненацька повалився на бік. У ту ж мить Яска скрикнула й кинулась угору, ніби її сильно смикнули за руку. Небо загуло, як від далекого грому, підбита крилама виправилась над землею, і декілька стріл, пущених нагорами, пролетіли мимо. Крилами трійкою пішли за обрій, і тільки тоді землі сягнуло, невагомо злинаючи, величезне біле пір’я. Одне впало зовсім поряд із Розвіяром.
Нагори ревіли, стрясаючи зброєю; у тому, що сталось, вони побачили перемогу й добрий знак. Яска стояла, гордо скинувши голову, як і годиться великому магу. Один тільки Розвіяр бачив, що ліва її рука судомно стискає праву й що світло персня потьмяніло.
Він повертався в замок, майже лежачи в сідлі, притулившись до Луксового плеча. Угоду вкладено – до першого снігу; Яска ступала поряд, а на відстані держались п’ятеро звіруїнів із вершниками – спостерігачі й майбутні заручники. Угоду вкладено; володар замку, який добровільно віддав себе в жертву Озеру, його могутній маг і його побратим, що повернувся з країни мертвих, стали героями пісень ще до того, як союз Нагір’я та Замку було скріплено водою на священному березі.
Вони поверталися, все поглядаючи на небо. Двічі помічено крилатий патруль – на видноколі, над горами. Яска мовчки роздувала ніздрі. До самого замку між нею, Луксом і Розвіяром не мовлено ні слова.
У товаристві звіруїнів вони спустились по схилу ущелини. Розвіяр побачив, що роботи ведуться, як і раніше, що камінні завали зріділи, а зруйнована стіна, навпаки, підросла. Він побачив тимчасові дерев’яні хатки на місці табору й дими над нижніми ярусами. У нього стало легше на душі.
Дозорець помітив їх і подав знак. Нагори скупчились, не виймаючи клинків, але готові зробити це в будь-яку хвилину. Вартівники вишикувались у бойовому ладі: поява звіруїнів значила для них негайну сутичку.
– Усім сховати зброю. Ми уклали союз із нагорами. Військовий союз проти Імперії… – він говорив дуже тихо. Вартівники, що стояли ближче за всіх, передавали його слова товаришам. Наростав гомін, нерішуче спускались клинки.
– Мені потрібні двоє доброхотників – хто піде заручником у Нагір’я. Двоє звідти залишаться в нас. Хто хоче?
– До звіруїнів?!
Розвіяр нікого не міг винуватити – надто швидко мінялася доля, надто кривавою була спільна історія нагорів та мешканців камінного замку. Сам він не міг посіяти в своїх людях звичайну певність – сидів у сідлі, майже непритомніючи. Вартівники були розгублені.
– Я піду, – сказав сотник Бран. Розвіяр спершу не розгледів його на майдані перед замком.
– Не ти. – Він хитнув головою і ледь упорався з запамороченням. – Не ти, сотнику, ти… – Він замулявся, вигадуючи причину. – Ти мені потрібен тут.
Вершники-звіруїни, ставши колом – спина до спини, – насторожено дожидались, поки закінчиться ця сцена.
Вартівники оговтались від потрясіння. Ступили вперед одразу троє; Розвіяр очима вибрав двох, наймолодших.
– Малюк і Рудий. Дякую. Я… – Він затнувся. Охітники гляділи на нього щиро й прямо. – За мною не стане, – вимовив він, відкашлявшись. – Я не збираюся зраджувати союзників. Ви в безпеці.
Декілька хвилин пішло на збори й прощання. Розвіяр тримався за Луксові плечі. Той не дивлячись накрив його руку своєю долонею.
– У замку залишаться Далекий Світоч і Гінець-Під-Вечір, – сказав Розвіяр.
– Чому вони? – тихо спитав ватаг загону звіруїнів, підстаркуватий вершник у рідкій сивавій бороді.
– Чим вони гірші за інших? Старійшини згодились.
– Якщо ти будеш їм мститись…
Розвіяр круто повернув голову. Знов потемніло перед очима.
– Поки вони заручники, не загублять ні волосинки. А потім… подивимось.
Уже заходячи в замок, він мимохідь сказав сотнику Брану:
– Пробач. Вони впізнали б тебе. І хто-небудь, не втримавшись, пристрелив би. А мені потрібен мир.
Ледве отямившись, він викликав Яску. Вона прийшла, дуже пряма й стримана, поли її чорного плаща мели камінну підлогу. Кисті рук ховалися в широких рукавах.
– Що ти хочеш мені сказати, повелителю?
– Ти лютишся? – спитав він, помовчавши.
– Ні. – Вона стала ще пряміше, хоч це здавалось неможливим. – Я прийшла вислухати твої розпорядження.
– Сядь, будь ласка.
Вона опустилася на край дерев’яного крісла.
– Що з твоєю рукою? Що з перснем? Ти… тебе не поранило?
Вона дивилась на нього страдницькими й водночас холодними очима:
– Нічого. Я вперше дізналася… відчула на мить, що таке сила ворожого мага. Він не став нападати. Відбив мою атаку й увів ланку.
– Він сильний?
Кутик Ясчиного рота смикнувся.
– Досить поки про це, – рівно промовив Розвіяр. – Ти уявляєш собі, як зняти прокляття?
– Ні. Мене ніколи… Я маю подумати.
– Скільки часу тобі буде треба?
– Я не знаю. – Її голос змінився, з крижаного зробившись просто нервовим.
– У тебе ж є перстень, – м’яко нагадав Розвіяр.
Яска помовчала, закусивши губу.
– Прокляття сидить не в персні. Там інша річ.
– Що?
– На дні озера є… Лежить певна річ. Вона проклята. Вона на дні.
– Ти можеш її знайти?
– Якщо треба, зможу. – Яска вперше відвела очі. – Спробую.
– Що це?
– Не знаю! – Вона мимоволі сіпнула плечима. – Я ніколи нікого не проклинала.
– Підбиймо підсумок. – Розвіяр узявся загинати пальці. – Імперський маг дуже сильний. Він безкарно може літати над Озером. На дні озера лежить певна річ, яку треба знайти, витягнути й зняти прокляття… Усе це треба зробити до першого снігу згідно з нашим договором зі старійшинами. Що ще?
– Це все. – Ясчині очі знову застигли, перетворившись на дві крижинки.
– Не все, – зітхнув Розвіяр. – Ти маєш зло на мене.
– Ти мій володар. Як я можу мати на тебе зло?
Він глибоко зітхнув. Кімната закружляла перед очима. Він мав пояснити їй… Мав розтлумачити те просте, що й дитині зрозуміло: магія не всесильна. Загрози – теж. На могутнього мага знайдеться надмогутній. Союз, укладений під страхом вогнянки, проживе три дні й три ночі. Вона зовсім не знає звіруїнів… дарма що спить із Луксом.
Розвіяр мигнув. Зайві думки; так, вона не знає звіруїнів. Навіть Лукс не розуміє звіруїнів так, як розуміє їх Розвіяр.
– Не маєш зла, то й не злостись, – вимовив він, змагаючись зі слабкістю. – Візьми книгу, «Хроніки нагорів». Почитай. Її читав володар перед походом. Можливо, ти зможеш зрозуміти…
– Я не вмію читати, мій повелителю.